Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.06.2020 року у справі №140/1774/18

Постанова

Іменем України

21 січня 2021 року

м. Київ

справа №140/1774/18

провадження № 61-8902св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2020 року у складі судді Науменка С. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 14 травня 2020 року у складі колегії суддів:

Медвецького С. К., Денишенко Т. О., Оніщука В. В.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, з позовом, в якому просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований по АДРЕСА_1.

Позов мотивовано тим, що у 2006 році позивач придбав житловий будинок по АДРЕСА_1 у ОСОБА_2, який належав їй в порядку спадкування за законом після смерті батька. Письмовий договір купівлі-продажу між ними не укладався, проте позивач передав кошти за будинок, а ОСОБА_2 передала йому ключі від будинку та наявні у неї правовстановлюючі документи.

02 травня 2006 року позивач зареєстрував шлюб з ОСОБА_3 та після реєстрації шлюбу змінив прізвище з ОСОБА_4 на ОСОБА_5.

17 серпня 2009 року шлюб між ними розірвано.

У 2010 році ОСОБА_3 виїхала з даного будинку, а позивач залишився проживати в ньому, де мешкає і на даний час.

З часу придбання житлового будинку позивач за власні кошти проводив ремонт, здійснив його газифікацію, сплачував комунальні послуги та податок за земельну ділянку.

ОСОБА_1 послався на те, що є добросовісним набувачем будинку, що є підставою для визнання за ним права власності на вказаний будинок за набувальної давністю.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 14 травня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що володіння майном вважатиметься добросовісним лише в тому випадку, якщо в момент набуття річчю її набувач не знав та не міг знати, що він володіє чужою річчю.

Позивач був обізнаний про власника спірного нерухомого майна, а тому сам по собі факт користування спірним майном не є безумовною підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновків про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на будинок за набувальною давністю, оскільки він не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи касаційної скарги

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що на момент придбання житлового будинку по АДРЕСА_1, ОСОБА_1, сплатив кошти ОСОБА_2, що підтверджується розпискою, всі сторони визнали даний правочин. ОСОБА_2 під час розгляду справи в суді першої інстанції пояснила, що дійсно продала будинок і підтвердила факт добросовісного, відкритого та безперервного користування будинком позивачем.

Верховний Суд України у постанові від 27 вересня 2018 року у справі № 571/1099/16-ц, зауважив, що при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно, позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, відкритість та безперервність, володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном, факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.

ОСОБА_1 відповідно до частини 1 статті 344 ЦК України добросовісно заволодів чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом більше десяти років, а саме з 2006 року, що підтверджується довідкою від 13 червня 2018 року Зарудинецької сільської ради та випискою з погосподарської книги по Зарудинецькій сільській раді, користується присадибною земельною ділянкою та сплачує земельний податок та комунальні послуги, проводить ремонт будинку, здійснив його газифікацію.

В оскаржуваних судових рішеннях містяться перекручені факти, які не відповідають дійсним обставинам справи.

У якості правової підстави касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини 1 статті 389 ЦПК України, зокрема застосування норм матеріального права без урахування висновку щодо застосування таких же норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), відповідно до якої умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності. Це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

Воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 ЦК України.

При вирішенні спорів щодо визнання права власності за набувальною давністю має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент заволодіння ним не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Водночас він повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Суди попередніх інстанцій при вирішенні питання набуття права власності на майно за набувальною давністю не врахували висновків, викладених у вказаній Постанові Великої Палати Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано.

Фактичні обставини, встановлені судами

Позивач з 2006 року проживає за адресою: АДРЕСА_1.

Вказаний житловий будинок належить на праві власності ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 13 січня 2006 року.

Відповідно до довідки від 13 червня 2018 року, виданої Зарудинецькою сільською радою Немирівського району Вінницької області ОСОБА_1 з 14 березня 2006 року по даний час зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1, користується присадибною земельною ділянкою та сплачує земельний податок.

Відповідно до розписок, наданих ОСОБА_2, вона отримала від ОСОБА_6 (в подальшому після зміни прізвища від ОСОБА_5) кошти в сумі 1500 доларів США, за житловий будинок її померлого батька ОСОБА_7

ОСОБА_1 проживає у спірному будинку без реєстрації права власності на нерухоме майно.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 316 ЦК Україниправом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК Українивизначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Статтею 328 ЦК України (частина 1 статті 344 ЦК України).

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Установивши, що позивач знав про власника спірного будинку з моменту вселення та проживав у ньому за згодою власника - ОСОБА_2, яка не відмовлялася від свого права власності на будинок та заперечувала проти визнання права власності на це майно за позивачем, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що вказане майно не може бути об'єктом набувальної давності.

Сам лише факт користування спірним приміщенням не дає підстав для задоволення позовних вимог про набуття права власності на нього на підставі статті 344 ЦК України.

Положення наведеної статті не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов'язань, чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

Під час розгляду справи позивач не надав доказів, а матеріали справи таких не містять, про те, що він володіє майном не за волею власника і не знав, хто є власником.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний будинок за набувальною давністю, оскільки позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Доводи касаційної скарги щодо належного користування майном, встановлення газового лічильника, а також оплати спожитих комунальних послуг не підтверджують підстав для застосування правил статті 344 ЦК України, оскільки сам лише факт проживання позивача у спірному будинку, утримання його в належному стані та здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю.

Посилання заявника на придбання житлового будинку не може бути підставою для застосування положень статті 344 ЦК України, оскільки за набувальною давністю може набуватися право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що у цій справі позивачем не доведено і судами не встановлено.

Укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 угоди у вигляді розписки про сплату коштів за будинок, факт отримання ОСОБА_2 коштів від позивача, а також проживання позивача у цьому будинку, не підтверджує згоди на відчуження нерухомого майна та не свідчить про наявність правових підстав набуття права власності на майно за набувальною давністю.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), є необґрунтованими та спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, висновки у яких відповідають вказаній постанові, а норми статті 344 ЦК України до спірних правовідносин застосовано правильно з урахуванням установлених у цій справі обставин.

Таким чином, підстави, з яких відкрито касаційне провадження не підтвердились.

Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку заявника свідчить про набуття ним права власності на спірних будинок за правилами статті 344 ЦК України, проте ці обставини були перевірені судами і наявність наведених у цій нормі підстав спростовано під час розгляду справи.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 а залишити без задоволення.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 14 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко