Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.03.2020 року у справі №309/1158/18

Постанова

Іменем України

24 червня 2020 року

м. Київ

справа № 309/1158/18

провадження № 61-3563св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Рокосівська сільська рада Хустського району Закарпатської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Собослоя Г. Г., Мацунича М. В., Готри Т. Ю., від 21 січня 2020 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом

до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Рокосівська сільська рада Хустського району Закарпатської області, про усунення перешкод у користуванні власністю.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 11 жовтня 2017 року, укладеного між нею та її матір`ю - ОСОБА_6 . Вказувала, що у зазначеному будинку проживає її сестра ОСОБА_3 зі своїм чоловіком ОСОБА_4 , які перешкоджають їй та її сім`ї у праві користування будинком, постійно вчиняють безпідставні сварки через зловживання спиртними напоями, запрошують своїх друзів. Зазначала, що її дочка ОСОБА_7 ,

2005 року народження, є інвалідом та потребує належних умов проживання.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила суд усунути їй перешкоди в користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із вказаного будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області, у складі судді Лук`янової О. В., від 01 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди в користуванні будинком

АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач є власником будинку, а оскільки відповідачі не є членами її сім`ї, тому вони підлягають виселенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 21 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 01 квітня 2019 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_3 разом із ОСОБА_1 проживала із народження у спірному будинку, побудованому їхніми батьками. ОСОБА_4 був вселений до спірного будинку та зареєстрований у ньому з 1987 року як чоловік відповідача за згодою її батьків як попередніх власників. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 отримала будинок у власність на підставі договору дарування від своєї матері ОСОБА_6 і знала про те, що у будинку проживає її сестра ОСОБА_3 із своїм чоловіком ОСОБА_4 , отже могла усвідомлювати наявність такого обмеження нерухомого майна, оскільки у відповідачів іншого житла для проживання немає. Позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження порушення відповідачами правил співжиття.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, а також вказуючи на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судами зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення, яке виявляє неповагу до права власності та неповагу до особливих потреб інвалідів, тому вважає за доцільне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц. Відповідачі не надали доказів на підтвердження надання згоди попередніми власниками на проживання у спірному будинку. Суд апеляційної інстанції вийшов за межі вимог апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_4 не звертався до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою. На думку заявника, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що підставою позову був не факт переходу права власності, а необхідність збільшення площі для проживання дочки позивача, яка є інвалідом, а також факт порушення правил співжиття відповідачами.

Відзивів на касаційну скаргу не надходило

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 жовтня 2017 року між ОСОБА_6 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровувана) було укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 82,8 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Закарпатської області Ляшко В. О., зареєстрований в реєстрі за № 2302.

У будинку АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_1 , її чоловік

ОСОБА_7 , їхні діти: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка є інвалідом дитинства, ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та її мати -

ОСОБА_6 .

Встановлено, що у вищезазначеному будинку із народження зі своїми батьками проживали ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Остання під час проживанняу цьому будинку вийшла заміж. За згодою батька і матері, яким належав будинок, до нього був вселений і чоловік ОСОБА_3 -

ОСОБА_4 , зареєстровано його місце проживання з 1987 року.

Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають у літній кухні житлового будинку АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 Житлового кодексу УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 Житлового кодексу УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 Цивільного кодексу України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) дійшла висновку про те, що не є підставою для виселення члена сім`ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду

від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц (провадження

№ 61-13962св18). Підстави для відступлення від зазначених висновків відсутні.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що питання виселення відповідачів має оцінюватися в контексті пропорційності застосування такого заходу з урахуванням порушення прав останніх на житло та дій сторін договору дарування, внаслідок яких ОСОБА_4 та ОСОБА_3 можуть втратити право на користування єдиним житлом, в якому проживали на протязі значного періоду часу.

Встановивши, що ОСОБА_3 з народження постійно проживала у спірному будинку, а ОСОБА_4 вселився в будинок з дозволу попередніх власників у 1987 році, суд апеляційної інстанції правильного виходив із того, що приймаючи в дар від своєї матері ОСОБА_6 11 жовтня 2017 року будинок АДРЕСА_1 , позивач знала про проживання у ньому відповідачів (її рідної сестри і зятя), які іншого житла не мають та набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, погодилась на отримання у власність домоволодіння, в літній кухні якого тривалий час проживають її родичі. Таким чином, позивач при укладенні договору дарування могла передбачити характер та обсяг прав, які мають ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на житлову нерухомість.

Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідачів, оскільки набуття права власності на домоволодіння, в якому тривалий час на законних підставах проживали родичі позивача, не може бути безумовною підставою для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Відповідачі не є такими, що самоправно вселились до жилого приміщення.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 також посилалась на те, що відповідачі порушують правила співжиття, постійно вчиняють сварки, зловживають алкогольними напоями.

Відповідно до частини першої статті 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження порушення відповідачами правил співжиття. Надані позивачем в якості доказів постанова Хустського районного суду Закарпатської області

від 10 листопада 2017 року у справі № 309/3517/17 про притягнення

ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за статтею 173 КУпАП та висновок Хустського ВП ГУ НП в Закарпатській області від 28 серпня

2018 року про розгляд повідомлення ОСОБА_1 свідчать про те, між сторонами скались неприязні стосунки, які виникли у зв`язку з проживанням у спірному будинку. Ці обставини, а також посилання на необхідність покращення умов для проживання дитини-інваліда не можуть у достатній мірі підтверджувати наявність підстав для виселення відповідачів з домоволодіння, в літній кухні якого вони на законних підставах проживають декілька десятків років.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц,провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді апеляційної інстанції не встановлено, судом апеляційної інстанції зроблена належна оцінка доказів.

Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі апеляційної скарги, не врахувавши, що

ОСОБА_4 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржував. За змістом частини четвертої статті 367 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції) суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. До того ж ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є подружжям, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки

(стаття 3 Сімейного кодексу України).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться у значній мірі до переоцінки доказів у справі, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні.

За правилами частини першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 21 січня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович