Історія справи

Постанова КЦС ВП від 24.05.2023 року у справі №203/3204/17
Ухвала КЦС ВП від 13.09.2021 року у справі №203/3204/17

Постанова

Іменем України

24 травня 2023 року

м. Київ

справа № 203/3204/17

провадження № 61-14391св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 березня 2021 року у складі судді Казака С. Ю та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення частки в спільній сумісній власності та визнання права власності на частину земельної ділянки.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він разом із

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є співвласником належного їм на праві спільної часткової власності домоволодіння АДРЕСА_1 . Згідно із договором дарування

від 17 лютого 2006 року року йому належить 38/100 частин вказаного домоволодіння, що складається з квартири № 1 у будинку А-1 з надвірними спорудами, ОСОБА_4 належить квартира № 2 з надвірними спорудами, яка складає 26/100 частин домоволодіння, ОСОБА_3 належить квартира № 3 у будинку Б-1 з надвірними, що складає 36/100 частин домоволодіння. Земельна ділянка площею 0,0818 га (кадастровий номер 1210100000:06:050:0034), на якій розташоване домоволодіння, належить йому та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності згідно із державного акта на право власності на земельну ділянку серії

ЯЖ № 003882.

На час звернення до суду із цим позовом між ними виник спір щодо розміру часток у спільній сумісній власності на земельну ділянку. Вважав, що йому належить 1/2 частина спірної земельної ділянки, виходячи із того, що у

1931 році земельна ділянка була виділена для забудови та користування ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Житловий будинок А-1 з надвірними спорудами на цій земельній ділянці був збудований у 1935 році. Нащадками цих забудовників є він (позивач) та відповідачка ОСОБА_4 . Між колишніми користувачами земельної ділянки ОСОБА_6 та ОСОБА_5 ще у 30-40 роках минулого століття була досягнута домовленість щодо користування земельною ділянкою і саме згідно з цією домовленістю склався порядок користування нею. У відповідності до цього порядку він користується земельною ділянкою досі. У його користуванні фактично знаходиться частина земельної ділянки, на якій розташовані належні йому багаторічні плодово-ягідні насадження. Ця земельна ділянка огороджена парканом. В нього є окрема хвіртка, що забезпечує йому можливість проходу з вулиці на подвір`я. Тобто, спільна часткова власність на домоволодіння у колишніх співвласників, а також на користування земельною ділянкою виникла задовго до набуття ОСОБА_3 права власності на частину домоволодіння, що розташоване на спірній земельній ділянці. Придбана ним частина домоволодіння складалась з житлового будинку Б-1 з надвірними спорудами, які були збудовані самовільно. Право власності на частину домоволодіння та на користування земельною ділянкою у ОСОБА_3 виникли тільки після узаконення будинку Б-1 та споруд в 1994 році.

Таким чином, відповідно до статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України до ОСОБА_3 , який набув право власності на житловий будинок Б-1 з прибудовами, право користування земельною ділянкою, на якій цей будинок розміщений, перейшло в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) ОСОБА_5 . При таких обставинах, розмір належної йому та відповідачам часток земельної ділянки, оформленої як спільна сумісна власність, не можуть бути рівними. З технічного паспорту на домоволодіння вбачається, що площа земельної ділянки, що фактично знаходиться в його користуванні, дорівнює половині усієї земельної ділянки.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд встановити йому частку у спільній сумісній власності на земельну ділянку на

АДРЕСА_1 у розмірі 1/2 частини, що дорівнює 0,0409 га та визнати за ним право власності на вказану 1/2 частину земельної ділянки.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 березня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що суд вважав безпідставними доводи позивача про те, що він має право на визначення його частки у спільній сумісній власності на земельну ділянку у розмірі 1/2 частини з посиланням на те, що вказана частина перебуває у його фактичному користуванні та такий порядок користування земельною ділянкою в рівних частках між попередніми співвласниками склався ще у 30-40 роках минулого століття, а також на те, що розмір цієї частки не підлягає зміні внаслідок набуття права власності відповідачем ОСОБА_3 на самочинно збудований на спірній земельній ділянці будинок Б-1 та споруди.

При цьому, суд враховував, що частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна чи виділі частки зі спільного майна. Проте, позивачем відповідних вимог не заявлялось, доказів (висновку експерта тощо) щодо можливості поділу або виділу в натурі частин земельної ділянки співвласникам відповідно до їх часток у домоволодінні, не надано та відповідних клопотання про їх витребування, призначення експертиз, сторонами по справі не заявлялось.

Таким чином, суд вважав, що позивачем не правильно обраний спосіб захисту своїх прав та у цьому випадку вимоги позивача не можуть бути задоволені шляхом визнання за ним права власності на частину земельної ділянки у зв`язку з тим, що це суперечить вимогам законодавства згідно з якими частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна чи виділі частки зі спільного майна. Також позивачем не надано відповідних експертних висновків щодо можливості такого поділу або виділу частини земельної ділянки пропорційно до часток кожного із співвласників, на які вони мають право.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 березня 2021 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України, у поєднанні з положеннями

статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня

2002 року, слід виходити із того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Отже, частка сторін у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку повинна визначатись пропорційно до їх часток у спільній частковій власності на домоволодіння.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У серпні 2021 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня

2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що, на думку заявника, судами допущено неправильне застосування норм матеріального права статей 16 370 ЦК України, пунктів 4 та 5 статті 89 ЗК України, тобто їх неправильне тлумачення, а також висновки суду не відповідають фактично встановленим у справі обставинам та доказам, що є порушенням норм законодавства, які призвели до неправильного вирішення судом справи.

Заявник зазначає, що вказана частина земельної ділянки, яка дорівнює

1/2 частини загальної площі земельної ділянки, знаходиться у його користуванні багато років (як до приватизації земельної ділянки, так і після цього), на ній розташовані належні йому будівлі та багаторічні плодово-ягідні насадження. Вважає, що частки у спільній сумісній власності на земельну ділянку повинні визначатися, виходячи із порядку користування земельною ділянкою, який фактично склався задовго до її приватизації, що вже ніяк не відповідає рівним долям у спільній сумісній власності на земельну ділянку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року справу № 203/3204/17 призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_7 на підставі договору дарування від 17 лютого 2006 року, є власником 38/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 , які раніше належали дарувальнику ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 лютого 2006 року.

ОСОБА_4 є власником 26/100 частин домоволодіння

АДРЕСА_1 , право власності на які набула на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого ОСОБА_8 , якому в свою чергу останні належали на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 січня 1998 року після померлої ОСОБА_9 .

Рішенням виконавчого комітету Кіровської районної ради народних депутатів від 30 грудня 1994 року № 2571 було узаконено домоволодіння

АДРЕСА_5 , з житловими прибудованими, господарськими будівлями та спорудами за ОСОБА_3 ; затверджено акт прийняття житлового будинку Б-1 з прибудовами в домоволодінні АДРЕСА_6 за ОСОБА_3 , збудованого в 1965 році, прийнято будинок в експлуатацію; вирішено видати ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на житловий будинок Б-1 з прибудовами та подвірними будовами в домоволодінні АДРЕСА_1 ; затверджено у домоволодінні АДРЕСА_1 акт ідеальних частин користування: ОСОБА_7 - 38/100 частин всього домоволодіння,

ОСОБА_9 - 26/100 частин, ОСОБА_3 - 36/100 частин.

На підставі вказаного рішення 17 травня 1995 року ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право особистої власності на 36/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 , а ОСОБА_9

15 вересня 1997 року - свідоцтво право власності на 26/100 частин вказаного домоволодіння.

На підставі рішення Дніпропетровської міської ради № 105/30 від 26 березня 2008 року, сторонам у справі 15 квітня 2008 року було видано державні акти на право власності на земельну ділянку, відповідно до якого останнім у спільну сумісну власність було передано земельну ділянку площею 0,0818 га на АДРЕСА_1 для обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд.

Вказаній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 1210100000:06:050:0034.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 86 ЗК України (тут та далі в редакції на момент виникнення між сторонами спірних правовідносин) земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Згідно зі статтею 89 ЗК України земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 120 ЗК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Статтею 125 ЗК України встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Згідно із частиною першою статті 368 ЦК України (тут та далі в редакції на момент виникнення між сторонами спірних правовідносин) спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до частини першої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтею 370 ЦК України встановлено, що співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності.

У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, третьою статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, зробила висновок, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України, у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня

2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту своїх прав та не надано відповідних експертних висновків щодо можливості поділу або виділу частини земельної ділянки пропорційно до часток кожного із співвласників, на які вони мають право, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. При цьому, суди врахували, що частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна чи виділі частки зі спільного майна. Проте, позивачем відповідних вимог не заявлялось, доказів (висновку експерта тощо) щодо можливості поділу або виділу в натурі частин земельної ділянки співвласникам відповідно до їх часток у домоволодінні, не надано та відповідних клопотання про їх витребування, призначення експертиз, сторонами по справі не заявлялось.

Доводи касаційної скарги про те, що розмір цієї частки не підлягає зміні, внаслідок набуття права власності відповідачем ОСОБА_3 на самочинно збудований на спірній земельній ділянці будинок Б-1 та споруди є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_3 , у передбаченому законом порядку, було набуто право власності на самовільно побудовані будівлю та споруди, внаслідок їх узаконення рішенням виконавчого комітету Кіровської районної ради народних депутатів від 30 грудня 1994 року № 2571, з подальшою видачею останньому, на підставі цього рішення, свідоцтва про право власності від 17 травня 1995 року. Вказане рішення співвласниками домоволодіння на той час не оскаржувалось та свідоцтво про право власності недійсним не визнавалось.

У зв`язку з чим, змінилась кількість співвласників домоволодіння та їх частки у спільній частковій власності на домоволодіння, а також у праві користування земельною ділянкою, на якій розміщено належні співвласникам домоволодіння будівлі й споруди та яка необхідна для їх обслуговування. Отже, частка сторін у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку повинна визначатись пропорційно до їх часток у спільній частковій власності на домоволодіння.

Інші доводи касаційної скарги зазначених вище висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, а також витребовувати докази (подібна правова позиції висловлена у постанові Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня

2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович