Постанова

Іменем України

23 грудня 2019 року

місто Київ

справа № 551/303/17

провадження № 61-11243св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В.

В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сагайдацьке хлібоприймальне підприємство",

третя особа - Управління Держпраці у Полтавській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 14 листопада 2017 року у складі судді Рябченка В. В. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 05 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Гальонкіна С. А., Карпушина Г. Л.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У травні 2017 року позивач звернувся до суду позовом, у подальшому уточненим, у якому просив: визнати формулювання причин звільнення з посади інженера-енергетика 1 категорії, ветерана праці ОСОБА_1 неправильним і таким, що не відповідає чинному трудовому законодавству України; визнати наказ Товариства з обмеженою відповідальністю "Сагайдацьке хлібоприймальне підприємство" (далі - ТОВ "СХП") від 11 квітня 2017 року № 3-05 про звільнення з роботи інженера-енергетика 1 категорії, ветерана праці ОСОБА_1 протиправним, скасувати його та зобов'язати адміністрацію ТОВ "СХП" поновити його на роботі і виплатити йому заробітну плату за весь час вимушеного прогулу з урахуванням індексу інфляції НБУ; визнати недійсним запис у трудовій книжці та зобов'язати адміністрацію ТОВ "СХП" внести виправлення до трудової книжки ОСОБА_1 щодо його звільнення.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що у заяві на звільнення він просив звільнити його за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію, проте відповідач його звільнив за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України і при цьому не оформив належним чином його трудову книжку, не видав довідку з місця роботи про розмір зарплати, письмово не повідомив про належні до виплати грошові суми його заробітної плати та не провів остаточний розрахунок.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні з підстав необґрунтованості.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шишацького районного суду Полтавської області від 14 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 правомірно звільнений відповідачем з посади

інженера-енергетика 1 категорії ТОВ "СХП" за власним бажанням з 11 квітня 2017 року за статтею 38 КЗпП України на підставі поданої ним заяви від 10 квітня 2017 року, а тому відсутні підстави для скасування наказу відповідача про звільнення, поновлення його на роботі, виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу та внесення змін до його трудової книжки.

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 05 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції, зазначивши, що позивач не заперечував, що власноручно написав заяву про звільнення та просив звільнити його за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію з 11 квітня 2017 року. Об'єктивних і переконливих доказів, які б підтверджували факт незаконності звільнення, позивач суду не надав. Доводи апеляційної скарги про порушення порядку ведення трудових книжок не доводять незаконність звільнення позивача, оскільки виявлені уповноваженим органом порушення не є такими, з якими закон пов'язує можливість визнання звільнення незаконним.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суди неправильно застосували норми матеріального права, оскільки позивач просив звільнити його за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію, але у наказі про звільнення й у трудовій книжці зазначене формулювання причин звільнення відсутнє. Також посилався на те, що суди не врахували правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 травня 2013 року у справі № 6-34цс13.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відповідач надав суду відзив, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення внаслідок її необґрунтованості, а судове рішення без змін. Зазначив, зокрема, що позивач перебував на пенсії з 2007 року, тобто його звільнення за статтею 38 КЗпП України безпосередньо не пов'язане із виходом на пенсію, отже відповідач не мав підстав зазначати такі підстави у наказі про звільнення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач наказом від 21 липня 2016 року № 05-к прийнятий на посаду інженера-енергетика ТОВ "СХП" з 22 липня 2016 року з посадовим окладом згідно зі штатним розписом.

Наказом від 11 квітня 2017 року № 97-к ОСОБА_1 звільнений з посади інженера-енергетика ТОВ "СХП" з 11 квітня 2017 року за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України на підставі поданої ним заяви від 10 квітня 2017 року, в якій він просив звільнити його із займаної посади за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію з 11 квітня 2017 року.

Згідно з платіжним дорученням від 11 квітня 2017 року № 57 відповідач у день звільнення позивача перерахував на його банківську зарплатну картку 3 153,78
грн як заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку, тобто провів з ним повний розрахунок у день звільнення.

Вважаючи своє звільнення незаконним, позивач неодноразово звертався до Управління Держпраці у Полтавській області зі скаргами про порушення його трудових прав відповідачем.

Відповідно до акта від 16 травня 2017 року № 16-30-211/527 позаплановою перевіркою Управління Держпраці у Полтавській області виявлені такі порушення вимог законодавства про працю, допущені стосовно ОСОБА_1: порушення пункту 2.5 глави 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 липня 1993 року № 58 (далі - Інструкція), щодо ознайомлення працівників із кожним записом, що заноситься до трудової книжки на підставі наказу про призначення на роботу під розписку в особовій картці; порушення частини 1 статті 116 КЗпП України у частині письмового повідомлення працівника про нараховані суми, належні працівникові під час звільнення.

Інших порушень вимог трудового законодавства стосовно ОСОБА_1, у тому числі статей 47 та 49 КЗпП України, під час перевірки інспекторами управління праці не виявлено.

Постановою Шишацького районного суду Полтавської області від 13 червня 2017 року у справі № 551/377/17 за порушення вимог статей 116 КЗпП України, пункту 2.5 глави 2 Інструкції, які виявилися у неознайомлені позивача ОСОБА_1 з наказом про прийняття на роботу від 21 липня 2016 року № 05-к та про звільнення з роботи від 11 квітня 2017 року № 97-к, неповідомленні його про суми, належні йому до виплати при звільненні, директора ТОВ "СХП" притягнуто до адміністративної відповідальності у виді штрафу.

Крім цього, постановою першого заступника начальника Управління Держпраці у Полтавській області від 30 травня 2017 року № 16-30-211/527-317 за порушення вимог трудового законодавства стосовно ОСОБА_1 на ТОВ "СХП" накладено штраф у розмірі 3 200,00 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Кожна особа має право в порядку, встановленому статей 116 КЗпП України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 статті 4 ЦПК України).

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до частини 1 статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що причини розірвання договору на підставі частини 1 статті 38 КЗпП України у строк, про який просить працівник, мають об'єктивний характер, підлягають розумному поясненню та обґрунтуванню.

За загальним правилом першого речення частини 1 статті 38 КЗпП України працівник зобов'язаний попередити власника або уповноважений ним орган про бажання розірвати трудовий договір за власною ініціативою за два тижні.

У разі існування об'єктивних причин, що унеможливлюють продовження роботи протягом зазначених двох тижнів власник або уповноважений ним орган зобов'язаний розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Саме з метою визначення наведеного строку - тривалістю у два тижні або меншого строку, протягом якого працівник зобов'язаний продовжувати виконувати свої трудові обов'язки до дня звільнення, - законодавцем сформульовано спеціальне правило у другому реченні частини 1 статті 38 КЗпП України.

Частиною 3 статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі визнання формулювання причин звільнення неправильними або такими, що не відповідають чинному законодавству, у випадках коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Відповідно до статті 48 КЗпП України, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Порядок ведення трудових книжок затверджено Інструкцією. Пунктом 2.4 глави 2 Інструкції визначено, що усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

У разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис.

Виправлені відомості про роботу, про переведення на іншу роботу, про нагородження та заохочення та інші мають повністю відповідати оригіналу наказу або розпорядження (пункти 2.6,2.9 глави 2 Інструкції).

Згідно з пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення.

Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.

Як на підставу позову позивач у цій справі посилався на те, що ним подано заяву про звільнення за власним бажанням на підставі статті 39 КЗпП України у зв'язку із виходом на пенсію.

Водночас, Верховний Суд погоджується з доводами відзиву на касаційну скаргу ТОВ "СХП", оскільки відповідно до встановлених обставин та наявних у матеріалах справи документів, зокрема, копії пенсійного посвідчення ОСОБА_1, він перебував на пенсії з 2007 року, тобто його звільнення за статтею 38 КЗпП України безпосередньо неможливо вважати таким, що пов'язане із виходом на пенсію.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом також враховано, що відповідно до змісту прохальної частини позову позивач просив визнати незаконним наказ про його звільнення з тих підстав, що під час його звільнення не дотримано порядку оформлення трудових книжок, розрахунку з ним; предметом позову не було внесення змін про причини звільнення позивача, з огляду на що Верховний Суд погоджується з висновками судів про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги щодо неоднакового застосування норм матеріального права із посиланням на правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 22 травня 2013 року у справі № 6-34цс13 є необґрунтованими, оскільки у зазначеній справі спір розглянутий за інших фактичних обставин.

Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами. Одночасно Верховний Суд визнає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що чинне законодавство не містить вимог щодо зазначення конкретної причини звільнення за статтею 38 КЗпП України, проте, враховуючи, що цей недолік рішення суду не впливає на його правильність, Верховний Суд, застосувавши правило статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги остаточних висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до статті 11 ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 60 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини 3 статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 05 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко