Постанова

Іменем України

23 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 204/1764/17

провадження № 61-36809св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Перша дніпропетровська державна нотаріальна контора, ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_5 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська в складі судді Книш А. В. від 11 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровського області в складі суддів: Петешенкової М. Ю., Куценко Т. Р., Макарова М. О., від 20 квітня 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Перша дніпропетровська державна нотаріальна контора, ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_5 , про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу та визнання права спільної сумісної власності.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 26 вересня 2001 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 .

При цьому, в період з 23 грудня 1989 року по 22 травня 2015 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . У 2001 році за спільні кошти в розмірі близько 5 000 доларів США, подружжя вирішило придбати квартиру АДРЕСА_1 . При підписанні цього договору вона не була присутня. У березні 2015 року їй стало відомо про те, що цей договір було вчинено у формі договору дарування, а не договору купівлі-продажу.

Позивачка зазначала, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін.

Посилаючись на зазначене, позивачка просила суд визнати договір дарування від 26 вересня 2001 року квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 удаваною угодою та визнати, що між сторонами 26 вересня 2001 року було укладено договір купівлі-продажу вищевказаної квартири; визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю сторін.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року у справі № 200/4501/15-ц спірну квартиру визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тобто спільною власністю позивача та її чоловіка - відповідача ОСОБА_2 . Також вказаним рішенням здійснено поділ майна подружжя та, зокрема, виділено спірну квартиру у власність позивачці ОСОБА_1 26 січня 2016 року ОСОБА_1 відчужила спірну квартиру на користь третьої особ - ОСОБА_4 , за договором дарування. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року у справі № 200/4501/15-ц заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року в частині щодо визнання майна спільною сумісною власністю та його поділу скасовано, зокрема, позивачці було відмовлено в позові до ОСОБА_2 про визнання спірної квартири об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 25 жовтня 2016 року третя особа - ОСОБА_4 , подарувала спірну квартиру своєму малолітньому сину - ОСОБА_5 , який є власником спірної квартири на момент пред`явлення позову в даній справі. Однак, позовні вимоги до власника спірної квартири - малолітнього ОСОБА_5 , інтереси якого представляє третя особа - ОСОБА_4 , позивачем не пред`явлено. Позивачем обрано не вірний спосіб захисту свого майнового права та інтересу. При цьому, районний суд послався на те, що закон прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, так як визнання правочину удаваним є лише фактичною обставиною, яка підлягає встановленню у справі, а цивільне законодавство лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони насправді мали на увазі, а якщо правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсності із застосуванням відповідних наслідків недійсності.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Дніпропетровського області від 20 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2017 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно положень ЦК УРСР, які регулюють правовідносини у даній справі, для визнання спірного правочину удаваним слід довести, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо. Відповідач ОСОБА_3 (дарувальниця) надала пояснення, що 26 вересня 2001 року вона мала на меті укласти та уклала саме договір дарування спірної квартири, а не договір купівлі-продажу. Позивачка, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що, на її думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином. Апеляційний суд зауважив, що позивачка не надала суду жодних належних та допустимих доказів того, що спірний правочин був удаваним, у зв`язку із чим висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в даній справі відповідають вимогам закону, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції по суті спору. У зв`язку із указаними обставинами відсутні також підстави для задоволення вимоги про визнання спірної квартири спільним майном подружжя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, на думку скаржника, не повно дослідили зібрані у справі докази та дійшли помилкових висновків відмову в позові. Суд першої інстанції помилково вважав, що позивачка обрала невірний спосіб захисту, оскільки остання має право заявляти вимогу щодо визнання удаваним спірного договору дарування. Апеляційний суд помилково вважав, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин. Суди не взяли до уваги покази свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , які підтверджували ті обставини, що сторони спірного договору дарування насправді хотіли укласти договір купівлі-продажу. Усі надані позивачкою докази стосуються предмета доказування та містять відповідну інформацію. Доводів щодо вирішення інших позовних вимог, зокрема, щодо визнання квартири спільним майном подружжя, касаційна скарга не містить.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано справу із суду першої інстанції.

У жовтні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 09 жовтня 2018 року справу визначено розглядати у колегії суддів: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.

20 червня 2019 року у зв`язку із обранням судді Пророка В. В. до складу Великої Палати Верховного Суду призначено повторний автоматичний розподіл, серед інших, даної справи.

Згідно протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 20 червня 2019 року справу визначено розглядати у колегії суддів: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Карпенко С. О.

13 квітня 2020 року відповідно до підпунктів 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (з наступними змінами та доповненнями) та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 «Про заходи, спрямовані на належне здійснення правосуддя», призначено повторний автоматизований розподіл, серед інших, даної справи.

Згідно протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2020 року справу визначено розглядати у колегії суддів: Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М.

Обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 23 грудня 1989 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року.

Від подружнього життя сторони мають доньку ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

07 червня 2001 року позивач уклала з ТОВ «ВІВАТ-1» договір-доручення про надання ріелторських послуг, за умовами якого останній прийняв на себе зобов`язання здійснити пошук двокімнатної квартири у м. Дніпропетровську для позивача.

26 вересня 2001 року між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Лада І. М.

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року у справі № 200/4501/15-ц визнано квартиру АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Здійснено поділ майна подружжя та, зокрема, виділено у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 53,6 кв.м.

26 січня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року у справі № 200/4501/15-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 грудня 2016 року, заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року в частині визнання квартири об`єктом спільного сумісного майна подружжя скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

25 жовтня 2016 року ОСОБА_4 подарувала спірну квартиру своєму малолітньому сину ОСОБА_5 .

Апеляційним судом установлено, що ОСОБА_3 надала пояснення, що 26 вересня 2001 року вона уклала саме договір дарування спірної квартири, а не договір купівлі-продажу.

Установлено також, що позивачка не надала належних та допустимих доказів спрямованості волі сторін спірного договору дарування на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цим договором, та настання між сторонами такого договору інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені договором дарування.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення, враховуючи висновки суду апеляційної інстанції, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Позивач звернулась до суду із даним позовом з метою визнати удаваним правочином договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 26 вересня 2001 року.

Спірні правовідносини мають регулюватися, зокрема, положеннями ЦК УРСР, який був чинним станом на момент укладення договору.

Відповідно до положень частини другої статті 58 ЦК УРСР якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до частини другої статті 58 ЦК УРСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосування наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

Для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Апеляційним судом установлено, що позивачка особисто не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які посилався під час звернення до суду із даним позовом.

Питання щодо необхідності витребування від компетентних органів відомостей, які входять до предмета доказування позивачкою не порушувалось.

Згідно вимог ЦПК України, як в редакції станом на момент розгляду справи судом першої інстанцій, так і у чинній редакції, учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв`язку із їх недоведеністю.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позивачка не надала належних та допустимих доказів спрямованості волі сторін спірного договору дарування на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цим договором, та настання між сторонами такого договору інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені договором дарування, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що висновками районного суду по суті спору щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 є вірними.

Помилкове зазначення судом першої інстанції про обрання позивачкою невірного способу захисту її прав, з урахуванням висновків апеляційного суду, у взаємозв`язку із дослідженими судами матеріалами справи, не призвело до невірного вирішення спору по суті.

Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості оскаржених рішень спростовуються змістом договору дарування, поясненнями учасників справи щодо бажання укласти саме договір дарування і відсутністю доказів на спростування таких пояснень, іншими матеріалами справи, а також обґрунтованими висновками, зокрема, суду апеляційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам апеляційної скарги, які суд апеляційної інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків, зокрема, апеляційного суду.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували пояснення допитаних у справі свідків не містять підстав для скасування оскаржених рішень, оскільки викладені в рішення районного суду пояснення свідків не містять тих вищевказаних у даній постанові обставин, які є необхідними для встановлення удаваності спірного правочину, що спростовує відповідні доводи скаржника.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди із висновками суду, невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені і були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня

2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Рішення суду, зокрема, апеляційної інстанції містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Згідно із частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 401, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 11 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровського області від 20 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. А. Калараш

В. М. Сімоненко