Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.01.2020 року у справі №335/13418/18

Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 335/13418/18

провадження № 61-15300св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Бахматська Тетяна Михайлівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 11 жовтня 2019 року у складі судді Проценко А. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У листопаді 2018 року ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом, який надалі уточнив, до ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Бахматська Т. М., про визнання права власності, визнання заповіту недійсним, визнання права власності на обов'язкову частку у спадщині, визнання недійсним свідоцтва про право власності на спадщину.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його дружина ОСОБА_5, після смерті якої залишилася спадщина, до складу якої входить 8/9 частки квартири АДРЕСА_1 та земельна ділянка № НОМЕР_1 площею 0,044 га, яка розташована в садівничому товаристві "Іскра" на території Люцернянської сільської ради Вільнянського району Запорізької області. Заповітом, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу 04 січня 2018 року, ОСОБА_5 все своє майно заповіла ОСОБА_3, який 17 липня 2018 року отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вказане майно.

Посилаючись на те, що заповіт був складений ОСОБА_5 під впливом ОСОБА_3 (який споював спадкодавця) із порушенням таємниці вчинення нотаріальних дій, спірне майно було спільним майном подружжя, і він на підставі статей 60, 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України) має право на 1/2 частки у майні; він як єдиний спадкоємець першої черги є непрацездатним за віком і відповідно до статті 1241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право на обов'язкову частку у спадщині, просив визнати за ним право власності на 1/2 частки у спірному майні, визнати його право на обов'язкову частку у спадщині ОСОБА_5, визнати недійсним заповіт, посвідчений 04 січня 2018 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бахматською Т. М., визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 17 липня 2018 року, видане на ім'я ОСОБА_3, зареєстроване в реєстрі за № 2156.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав суду доказів на підтвердження факту постійного проживання разом із ОСОБА_5, яка є спадкодавицею, на час відкриття спадщини, пропустив шестимісячний строк для прийняття спадщини, постанова нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва не оскаржувалась, тому вважати позивача таким, що прийняв спадщину, оскільки на час смерті спадкодавиці постійно проживав з нею, не можна. Таким чином, 8/9 частки спірної квартири та земельна ділянка в садівничому товаристві були особистою власністю спадкодавиці, а позивач не є співвласником цього майна і не має права на його 1/2 частки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У жовтні 2020 року ОСОБА_2 як правонаступник ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 11 жовтня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилався на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 фактично проживали разом однією сім'єю у квартирі спадкодавця, а реєстрація позивача за іншою адресою не свідчить про те, що ОСОБА_1 не прийняв спадщини, оскільки між подружжям не установлювався режим окремого проживання. ОСОБА_1 як непрацездатний спадкоємець першої черги має право на обов'язкову частку у спадщині, проте нотаріус при видачі відповідачеві свідоцтва про право на спадщину за заповітом не виконав вимог Закону України "Про нотаріат", не з'ясував кола спадкоємців, що є підставою для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Суди першої та апеляційної інстанцій надали неправильну оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовувались позовні вимоги, не встановили всіх фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи, не врахували надані докази та показання свідків, відхилили клопотання про допит свідків, тому оскаржувані рішення не відповідають вимогам щодо законності та обґрунтованості, встановленим Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 414/811/17, від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, недослідження зібраних у справі доказів, необґрунтованого відхилення клопотання про допит свідків.

У квітні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, в інтересах якого діє адвокат Кравченко Я. І., у якому відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 389, пунктів 1, 3 частини 3 статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина після смерті ОСОБА_5,1957 року народження, яка на момент своєї смерті постійно проживала і була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 86,117).

За життя ОСОБА_5 склала заповіт від 04 січня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бахмутською Т. М., яким все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, заповіла племіннику - відповідачу ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 41,57-62).

Спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_5 є її чоловік ОСОБА_1,1935 року народження, зареєстрованим місцем проживання якого була квартира АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 5,157).

До складу спадкового майна входить 8/9 частки у квартирі, в якій проживала спадкодавиця, та приватизована земельна ділянка № НОМЕР_1, площею 0,044 га у садівничому товаристві "Іскра" (т. 1, а. с. 116,119-123).

Спадкоємець за заповітом ОСОБА_3 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5, подавши 17 січня 2018 року заяву про прийняття спадщини приватному нотаріусу Запорізького міського нотаріального округу Куропятніковій Т. М. Заява про прийняття спадщини зареєстрована за № 5, спадкова справа № 2/2018 (т. 1, а. с. 109).

ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за законом 23 жовтня 2018 року, тобто з пропуском шестимісячного строку, встановленого статтею 1270 ЦК України (т. 1, а. с. 156).

Постановою приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Бахматської Т. М. від 25 жовтня 2018 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв'язку із пропуском строку прийняття спадщини (т. 1, а. с. 12).

17 липня 2018 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 8/9 частки у квартирі АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 47-48).

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частинами 1 , 2 статті 1220 ЦК України).

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статті 1223 ЦК України. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого у статті 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Згідно з частиною 1 статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - № 1382-IV) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Згідно з частинами 1 , 6 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Відповідно до ~law48~ громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання.

Отже, за змістом положень статті 29 ЦК України та ~law49~ особа може мати декілька місць проживання, однак проведенням реєстрації свого місця проживання у конкретному жилому приміщенні особа сама визначає його як постійне місце проживання.

Згідно з пунктами 3.21,3.22 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок) (у редакції чинній на момент відкриття спадщини) спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що матеріали справи не містять доказів постійного проживання ОСОБА_1 зі спадкодавицею ОСОБА_5 на час відкриття спадщини, вимоги про встановлення такого проживання позивач не заявляв, як і не заявляв і вимоги про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, а отже, ОСОБА_1 вважається таким, що не прийняв спадщини у розумінні статті 1268 ЦК України, а відповідно, не може претендувати на визнання за ним права власності на обов'язкову частку у спадщині.

З таким висновком погоджується й Верховний Суд, оскільки він ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права

Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю від 20 жовтня 2003 року право власності на землю у ОСОБА_5 виникло на підставі розпорядження голови Вільнянської райдержадміністрації від 16 жовтня 2003 року № 540 (т. 1, а. с. 10).

Вказане розпорядження було прийнято посадовою особою органу місцевого самоврядування за результатами розгляду заяви голови садівничого товариства "Іскра-2" про приватизацію земельних ділянок членами садівничого товариства, заяви членів товариства на приватизацію земельних ділянок та список членів садівничого товариства, де під порядковим номером 21 значиться ОСОБА_5 (т. 2, а. с. 198-202).

Відповідно до положень статті 16 Закону України "Про власність" та частини першої статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Відповідно до положень статті 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними.

Аналогічне положення закону закріплено й у статті 70 СК України.

Із системного аналізу зазначених норм, а також статей 81, 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) випливає, що окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу у власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

За змістом частини 1 статті 81 ЗК України громадяни України можуть набувати право власності на земельну ділянку шляхом приватизації за умови наявності підстав набуття права на землю, передбачених статтею 116 ЗК України.

Таким чином, громадянин одержує у власність частку із земельного фонду, а тому земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю.

У передбаченому законом порядку державний акт на право власності на землю, виданий на ім'я спадкодавиці, за життя останньої недійсним не визнавався, правомірність прийняття її в члени садового товариства не оспорювалася.

Отже, земельна ділянка в садівничому товаристві "Іскра" є особистою приватною власністю спадкодавиці.

Також суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного по суті висновку про відсутність правових підстав для визнання заповіту недійсним.

Суди зазначили, що за формою і змістом заповіт відповідає вимогам статей 1247, 1248 ЦК України та розділу ІІ глави 3 Порядку.

Верховний Суд констатує, що оскільки у справі встановлено, що ОСОБА_1 не прийняв спадщини після смерті ОСОБА_5, тому він не є особою, права якої порушені складанням оспорюваного заповіту.

Отже, за встановлених обставин, доводи заявника про невідповідність заповіту волі заповідачки та вимогам статей 1247, 1248 ЦК України правового значення не мають.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У частині 3 статті 12, частинах 1 , 5 , 6 статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частині 3 статті 12, частинах 1 , 5 , 6 статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що неповідомлення приватним нотаріусом позивача про відкриття спадщини, втрата останнім документів на спадкове майно і свідоцтва про шлюб не є підставою для визнання недійсним виданого відповідачеві свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Вказані обставини могли бути однією із підстав для надання позивачеві додаткового строку для прийняття спадщини, однак такі вимоги у цій справі останнім не заявлялися.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 414/811/17, від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 414/811/17 сформульовано висновок про те, що у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише про відсутність права спадкування в особи, на ім'я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини, тощо.

У справі, що переглядається, положення статті 1301 ЦК України застосовано правильно, оскільки встановлено, що спірне майно було особистою приватною власністю спадкодавця.

У постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17 (провадження № 61-44149св18), предметом спору у якій була вимога про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, зроблено висновок про те, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною 3 статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем та оцінені судом.

Вимога про встановлення факту проживання ОСОБА_1 без реєстрації за адресою реєстрації ОСОБА_5 не заявлялася, а тому фактичні обставини у справі № 484/747/17 є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про недослідження зібраних у справі доказів, оскільки суд апеляційної інстанції дослідив виписку із медичної карти амбулаторного хворого ОСОБА_1 про його стаціонарне лікування з 22 січня 2018 року до 02 лютого 2018 року та довідку ЛКК від 04 лютого 2019 року № 321 про те, що за станом здоров'я ОСОБА_1 потребує постійного стороннього догляду, в яких адресою проживання хворого зазначена спірна квартира. Водночас судом зроблено висновок, що ці докази не є достатніми на підтвердження факту постійного проживання позивача разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, тобто станом на 15 січня 2018 року.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про допит свідків, є безпідставними, оскільки ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2019 рокучастково задоволено клопотання ОСОБА_1 про виклик свідків. ОСОБА_1 не оскаржував зазначену ухвалу в суді апеляційної інстанції.

Верховний Суд звертає увагу, що дослідження доказів та їх оцінка чи переоцінка, відповідно до статті 400 ЦПК України, не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 11 жовтня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко