Постанова

Іменем України

21 жовтня 2021 року

м. Київ

справа №332/3796/19

провадження №61-10896св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

третя особа - Перша Запорізька державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Заводського районного суду м.

Запоріжжя від 11 грудня 2020 року у складі судді Сінєльніка Р. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі колегії суддів Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Перша Запорізька державна нотаріальна контора, з позовом, в якому просила визнати за нею право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1, що належала померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 та витребувати цю частку квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_3.

Позов мотивовано тим, що позивач є спадкоємцем Ѕ частки квартири

АДРЕСА_1, що залишилася після смерті батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

З поважних причин в шестимісячний строк позивач не прийняла спадщину, тому звернулась до суду за визначенням додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 10 листопада 2017 року позивачу визначено додатковий строк у два місяці для подання заяви про прийняття спадщини. Проте, постановою апеляційного суду Запорізької області від 06 березня 2018 року вказане рішення суду скасовано, а у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №332/1434/15 (провадження №61-34831св18) скасовано постанову апеляційного суду Запорізької області від 06 березня 2018року із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, яким позивачу визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті батька.

Протягом визначеного судом додаткового строку для прийняття спадщини позивач звернулася до органів нотаріату із відповідною заявою, але державний нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з тим, що спадкова квартира вибула зі складу спадкового майна, а право власності на неї вже зареєстроване за іншою особою.

Зокрема, рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 31 травня 2018 року у справі №332/1078/15 за її братом - відповідачем ОСОБА_2 визнано право власності на спадкову квартиру, після чого відповідач здійснив її відчуження, у зв'язку з чим 21 вересня 2019 року право власності на всю квартиру перейшло до ОСОБА_3.

Постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року судове рішення про визнання за ОСОБА_2 права власності на спадкову квартиру скасовано, а отже відповідач ОСОБА_2 розпорядився майном, яке йому не належить, і на яке має право позивач в порядку спадкування за законом.

Позивач вважає, що вказані обставини є підставою для визнання за нею права власності в порядку спадкування за законом на Ѕ частини спірної квартири та витребування цієї частини з незаконного володіння ОСОБА_3.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом, а саме: на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 Ѕ частку у квартири АДРЕСА_1.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що належна позивачу, як спадкоємцю Ѕ частка спірної квартири вибула із її володіння поза її волею на підставі судового рішення, яке скасовано, а тому у відповідності до вимог статті 388 ЦК України це майно підлягає витребуванню на її користь від добросовісного набувача.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що Ѕ частка спірної квартири вибула з володіння позивача поза її волею, на підставі судового рішення, яке у подальшому скасовано, а отже суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач, як власник Ѕ частки спадкового майна має право витребувати це майно від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. При цьому, ОСОБА_3 не позбавлена можливості звернутися за захистом свого порушеного права з відповідним позовом до особи, у якої вона придбала спірну квартиру в той час, коли судами різних інстанцій ще розглядався спір між спадкоємцями з приводу спадкового майна.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_3 не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не надано належної оцінки тим обставинам, що ОСОБА_1 повторно пропустила визначений судом двохмісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті свого батька, оскілки відповідна постанова була прийнята Верховним Судом 10 квітня 2019 року, а із заявою про прийняття спадщин спадкоємиця звернулася 26 червня 2019 року - тобто з пропуском визначеного судом додаткового строку для прийняття спадщини.

Крім того, судами не враховано, що позивач обрала неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки не є власником Ѕ частки спірної квартири і у відповідності до статті 388 ЦК України не наділена правом її витребування із чужого незаконного володіння. ОСОБА_3 придбала квартиру за оплатним договором, фактично позбавлена її Ѕ частки без компенсації, що є порушенням вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

ОСОБА_3 була позбавлена можливості на захист своїх прав та інтересів під час розгляду справи судом першої інстанції шляхом подання відзиву на позовну заяву, надання письмових і усних заперечень щодо позовних вимог і обставин справи, оскілки не була належним чином повідомлена про розгляд справи судом, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Норма статті 388 ЦК України передбачає чіткий і виключний перелік підстав, коли майно може бути витребувано у добросовісного набувача. Проте, у даному випадку суд не обґрунтував застосування пункту 3 частини 1 статті 388 ЦК України.

Судами не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №361/3009/16, а також абзаців 2,3 ~law43~.

У даному випадку позов про витребування Ѕ частини квартири подано не власником майна, що виключає можливість застосування статті 388 ЦК України.

ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки діяла правомірно укладаючи нотаріально посвідчених договір купівлі-продажу квартири, при укладенні договору вжила всі передбачені та доступні за законом заходи для отримання інформації щодо правомірності та законності своїх дій на укладання такого договору, одержала витяги про відсутність заборон та арештів за Єдиним реєстром заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Державна реєстрація права власності на вказану квартиру була проведена нотаріусом з дотриманням вимог чинного законодавства.

На момент укладання та нотаріального посвідчення договору продавець законно використовував, володів та розпоряджався квартирою, належною йому на праві приватної власності. При цьому, вказаний договір не визнано в судовому порядку недійсним, тому підстави для витребування Ѕ частки квартири у ОСОБА_3 відсутні.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано

Фактичні обставини, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4, у зв'язку з чим відкрилася спадщина на належну йому однокімнатну квартиру

АДРЕСА_1.

Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_4 є його діти - донька ОСОБА_1,1965 року народження, та син ОСОБА_2,1959 року народження.

16 липня 2014 року на випадок своєї смерті ОСОБА_4 склав заповіт, яким все належне йому майно, де б воно не було, із чого б воно не складалося, заповів своїй дочці ОСОБА_1.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 травня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено та визнано недійсним вказаний заповіт з підстав, передбачених частиною 1 статті 1257 ЦК України, як такий, що складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

15 грудня 2014 року ОСОБА_2 подав до Першої запорізької державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

ОСОБА_1 заяву про прийняття спадщини у шестимісячний строк до нотаріальної контори не подала та у квітні 2015 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Рішенням Заводського районного суджу м. Запоріжжя від 10 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено, визначено їй додатковий строк у два місяці для прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Постановою апеляційного суду Запорізької області від 06 березня 2018 року рішення Заводського районного суду від 10 листопада 2017 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини за законом відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №332/1434/15 (провадження №61-34831св18) постанова апеляційного суду Запорізької області від 06 березня 2018 року скасована із залишенням в силі рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 10 листопада 2017 року, за яким причини пропуску строку для прийняття спадщини ОСОБА_1 визнані поважними, та їй визначено додатковий строк у два місяці для подання заяви про прийняття спадщини після смерті батька.

За відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень вказана постанова Верховного Суду зареєстрована 12 травня 2019 року, оприлюднена 13 травня 2019 року, копія Постанови направлена на адресу сторін і третьої особи 27 травня 2019 року.

26 червня 2019 року ОСОБА_1 на підставі вказаного судового рішення звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Постановою державного нотаріуса Першої запорізької державної нотаріальної контори від 10 липня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку із відсутністю спадкового майна, оскільки 08 серпня 2018 року за договором купівлі-продажу право власності на квартиру перейшло до ОСОБА_5.

Також установлено, що рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 31 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 19 лютого 2019 року, у справі №332/1078/15 за позовом ОСОБА_2 до територіальної громади м. Запоріжжя за ОСОБА_2 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4.

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у наведеній справі.

21 вересня 2019 року ОСОБА_5 продала спірну квартиру ОСОБА_3 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.

Постановою Верховного Суду України від 11 грудня 2019 року рішення Заводського райсуду м. Запоріжжя від 31 травня 2018 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 19 лютого 2019 року у цивільній справі № 332/1078/15 про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Заводського райсуду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2020 року позов ОСОБА_2 про визнання права власності на спірну квартиру в порядку спадкування залишено без розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

При вирішенні спорів щодо спадкування права власності на нерухоме майно судам слід застосовувати редакцію закону, яка діяла на час виникнення права у самого спадкодавця та на час відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1216 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК Україниспадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. (стаття 1218 ЦК України).

За змістом статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статті 1223 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 1269, частини 1 статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Частиною 3 статті 1272 ЦК України передбачено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Частиною 5 статті 1268 ЦК України визначено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Установлено, що ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги після смерті свого батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, пропустила визначений статтею 1269 ЦК України шестимісячний строк для прийняття спадщини, проте на підставі частини 3 статті 1272 ЦК України судовим рішенням їй визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, у межах якого вона звернулась до нотаріальної контори з відповідною заявою, проте нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку із відсутністю спадкового майна, в силу його відчуження іншим спадкоємцем.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, урахуванням положень частини 5 статті 1268 ЦК України дійшов обґрунтованого висновку про набуття позивачем права власності на спадкове майно, оформити спадкові права на яку вона позбавлена можливості у зв'язку з відмовою нотаріуса через відчуження цього майна іншим спадкоємцем, що є підставою для судового захисту прав ОСОБА_1 в обраний нею спосіб, зокрема шляхом визнання за нею права власності на належну їй частку у спадщині.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, у тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини.

Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина 2 статті 1299 ЦК України).

Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року (провадження №6-2407цс15)).

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року (провадження №6-140цс14), власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Право власника згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов'язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).

За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження №6-251цс15).

Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження №14-247цс18 та №14-179цс18), від 15 травня 2019 року у справі №522/7636/14 (провадження № 14-636цс18).

Установивши, що Ѕ частка квартири АДРЕСА_1, яка увійшла до складу спадщини та належить позивачу з моменту її відкриття, вибула з володіння позивача поза її волею, на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасовано, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність у неї права, як власника Ѕ частки спадкового майна на витребування цього майна від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Витребування спірного майна на користь позивача у цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки її з порушенням вимог закону було позбавлено права на спадкове майно.

Позивач діє з легітимною метою для задоволення власних інтересів, передбачених нормами матеріального права з метою відновлення свого порушеного права на належне їй спадкове майно.

У справі, яка переглядається, Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, зокрема з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, якою у даному випадку є посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №361/3009/16 (провадження №14-163цс18).

Колегія суддів відхиляє посилання заявника на вказану постанову Верховного Суду у цій справі є відмінними предмет спору і підстави позову, є іншими встановлені фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, ніж у справі, яка переглядається. У наведеній постанові Верховного Суду, на яку посилається заявник, висновки стосуються правил суб'єктної юрисдикції, а не вирішення по суті спору про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно до статі 388 ЦК України, що має місце у справі, яка переглядається.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання заявника на постанову Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № "Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними", оскільки викладені у цій постанові роз'яснення не є висновками Верхового Суду у розумінні частини 4 статті 263 ЦПК України щодо застосування норми права, які мають враховуватись судами, та не можуть враховуватися, як підстави для касаційного оскарження за пунктом 2 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Перевіряючи доводи касаційної скарги в межах підстав, передбаченихпунктом 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, які зокрема зводяться до посилань заявника на неповідомлення її про розгляд справи в суді першої інстанції, розгляд справи за її відсутності, що призвело до порушення її процесуальних прав на надання заперечень і пояснень на позов, виклад обставин та подання доказів, колегія суддів виходить з наступного.

Аргументи касаційної скарги щодо порушення прав відповідача на участь у розгляді справи спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається, що ОСОБА_3, її представник були присутніми при розгляді справи в суді апеляційної інстанції та у повному обсязі мала можливість реалізувати надані їй законом процесуальні права щодо спростування доводів позовної заяви, подання доказів. Доводи апеляційної скарги, викладені відповідачем в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції перевірені апеляційним судом повно та об'єктивно, висновки щодо їх оцінки мотивовано викладено у прийнятій цим судом постанові.

Оскільки право відповідача на участь у розгляді справи, подання доказів та надання особистих пояснень було у повній мірі відновлено та реалізовано на стадії апеляційного перегляду судового рішення, розгляд справи в суді першої інстанції за її відсутності та ухвалення заочного рішення не призвело до неправильного встановлення обставин справи та її вирішення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для скасування правильного по суті рішення суду виключно за наведених обставин.

Посилання заявника на відсутність підстав для застосування положень статті 388 ЦК України з тих підстав, що договір купівлі-продажу спірного майна не визнано недійсним не заслуговують на увагу, оскільки за встановлених у цій обставин права позивача, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

Інші доводи касаційної скарги, зокрема, що ОСОБА_1 повторно пропустила строк на подання заяви про прийняття спадщини, що остання на момент звернення до суду не є власником Ѕ частини квартири та не наділена правом на витребування майна, є аналогічними аргументам апеляційної скарги ОСОБА_3, які суд апеляційної інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів, з якими Верховний Суд погоджується та не вбачає необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц).

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко