Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.03.2020 року у справі №465/7515/17

Постанова

Іменем України

16 червня 2021 року

м. Київ

справа № 465/7515/17

провадження № 61-5020св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Максьонова Галина Валеріївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Франківського районного суду м.

Львова від 11 березня 2019 року у складі судді Мартинишин М. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Львівського нотаріального округу Максьонова Г.

В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування запису про право власності на квартиру.

На обгрунтування позовних вимог зазначив, що 25 липня 2017 року рішенням Апеляційного суду Львівської області було скасовано рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2015 року в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1, площею 57,2 кв. м та гараж площею 18,3 кв. м.

Таким чином, оскільки правовстановлюючий документ, а саме - рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2015 року, згідно якого ОСОБА_2 набула права власності на квартиру АДРЕСА_1, скасований рішенням Апеляційного суду Львівської області від 25 липня 2017 року, то, відповідно, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 30 липня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Максьоновою Г. В. та зареєстрований в реєстрі за № 687, є недійсним, а реєстрація у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 03 серпня 2016 року № 15711590 про право власності на квартиру АДРЕСА_1 підлягає до скасування.

З урахуванням викладених обставин позивач просив суд визнати укладений 30 липня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу від 30 липня 2016 року № 687 недійсним та скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 03 серпня 2016 року № 15711590 про право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 11 березня 2019 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 30 липня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Максьоновою Г. В. та зареєстрований в реєстрі за № 687.

Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 03 серпня 2016 року № 15711590 про право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із його доведеності та обґрунтованості.

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Франківського районного суду м.

Львова від 11 березня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У березні 2020 року ОСОБА_2 звернулась до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду через засоби поштового зв'язку з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року у вищевказаній справі.

З урахуванням уточненої касаційної скарги від 10 серпня 2020 року заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

10 вересня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 03 лютого 2006 року зі ОСОБА_4, є власником квартири АДРЕСА_2.

30 липня 2016 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який був посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Максьоновою Г. В. та зареєстрований в реєстрі за № 687.

Вказана квартира належала продавцю на праві приватної власності на підставі рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2015 року у справі № 465/786/15-ц, яким за ОСОБА_2 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 площею 57,2 кв. м, яка розташована на другому поверсі та позначена індексами 2-6,2-7,2-8,2-9,2-10,2-11, та гараж площею 18,3 кв. м, який позначений на плані земельної ділянки під літ. Б. на АДРЕСА_3.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 25 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2015 року в частині визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1, площею 57,2 кв. м, яка розташована на другому поверсі та позначена індексами 2-6,2-7,2-8,2-9,2-10,2-11, та гараж площею 18,3 кв. м, який позначений на плані земельної ділянки під літ. Б. на АДРЕСА_3 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру та гараж - відмовлено.

Ухвалюючи вказане судове рішення, апеляційний суд виходив із того, що у суду першої інстанції не було правових підстав для визнання за ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру площею 57,2 кв. м, яка розташована на другому поверсі та позначена індексами 2-6,2-7,2-8,2-9,2-10,2-11, оскільки така є самочинним будівництвом, здійсненим шляхом незаконної надбудови розмірами 8,90 м х 8,50 м, 4,60 м х 1,60 м до існуючої квартири за рахунок горіща багатоквартирного будинку.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини 2 статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (статті 317, 319 ЦК України).

Частиною 1 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст правочину не може суперечити Частиною 1 статті 202 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (стаття 203 ЦК України).

У відповідності до статті 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).

Згідно з частинами 2 та 3 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2 4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 03 лютого 2006 року зі ОСОБА_4, є власником квартири АДРЕСА_2.

Вказана квартира знаходиться у багатоквартирному будинку.

Частиною 2 статті 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

До допоміжних приміщень належать колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери, інші підсобні та технічні приміщення.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

При таких обставинах, ОСОБА_1, як власник квартири у багатоквартирному будинку АДРЕСА_3, мав право оспорювати правочин, зазначений вище, як особа, яка є співвласником допоміжних приміщень у вказаному будинку, за рахунок яких здійснено самовільне будівництво відчуженого житлового приміщення.

Про наявність у ОСОБА_1 права на звернення до суду із зазначеним позовом свідчить і ухвалене Європейським судом з прав людини рішення у справі "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) щодо захисту прав всіх співвласників багатоквартирного будинку на горище цього будинку.

Таким чином, посилання у касаційній скарзі на те, що позивачем не доведено факту порушення його прав оскаржуваним договором, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

Встановлено, що 30 липня 2016 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який був посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Максьоновою Г. В. та зареєстрований в реєстрі за № 687.

Вказана квартира належала продавцю на праві приватної власності на підставі рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2015 року у справі № 465/786/15-ц, яким за ОСОБА_2 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 площею 57,2 кв. м, яка розташована на другому поверсі та позначена індексами 2-6,2-7,2-8,2-9,2-10,2-11, та гараж площею 18,3 кв. м, який позначений на плані земельної ділянки під літ. Б. на АДРЕСА_3.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 25 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2015 року в частині визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1, площею 57,2 кв. м, яка розташована на другому поверсі та позначена індексами 2-6,2-7,2-8,2-9,2-10,2-11, та гараж площею 18,3 кв. м, який позначений на плані земельної ділянки під літ. Б. на АДРЕСА_3 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру та гараж - відмовлено.

Зі скасуванням судового рішення втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають, а також такі властивості чинного рішення суду як преюдиційність, виконуваність та загальнообов'язковість.

При таких обставинах, після скасування 25 липня 2017 року судом апеляційної інстанції рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2015 року ОСОБА_2 втратила право на відчуження спірної квартири з моменту ухвалення скасованого рішення, тобто з 23 грудня 2015 року, а тому наявні правові підстави для визнання недійсним укладеного 30 липня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, оскільки відчужувач ОСОБА_2 не набула в установленому порядку право на вказане нерухоме майно, а тому не мала право його відчужувати.

Таким чином, надавши належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, в їх сукупності, встановивши обставини справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову та визнання недійсними вказаного договору купівлі-продажу і скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису від 03 серпня 2016 року № 15711590 про право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права.

Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини 1 статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на їх законність не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

В. С. Жданова

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко