Історія справи

Постанова КЦС ВП від 21.09.2023 року у справі №471/284/22
Постанова КЦС ВП від 21.09.2023 року у справі №471/284/22

Постанова

Іменем України

21 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 471/284/22

провадження № 61-7944св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Братська територіальна громада Миколаївської області, приватний нотаріус Братського районного нотаріального округу Малярчук Наталя Василівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 рокув складі колегії суддів Крамаренко Т. В., Темнікової В. І., Тищук Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2022 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_4 . Останній за життя склав заповіт, посвідчений 29 червня 2017 року секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області, яким призначив позивача спадкоємцем майна - земельної ділянки загальною площею 8,31 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в межах території Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області.

Після смерті батька у встановлений законом строк ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де він дізнався про те, що 06 серпня 2020 року секретарем сільської ради було посвідчено новий заповіт, за яким ОСОБА_4 заповідав належну йому земельну ділянку онукам - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках.

В останні роки життя ОСОБА_4 хворів, у нього був відсутній зір, внаслідок чого він не міг навіть відрізними одного сина від іншого, не міг сам прочитати заповіт і власноручно підписати текст заповіту. Тому текст спірного було підписано від його імені ОСОБА_5 в присутності свідків. Однак при спілкуванні з одним із свідків, а саме, ОСОБА_6 було з`ясовано, що вона не була присутня під час посвідчення спірного заповіту.

Посилаючись на те, що під час складання заповіту було порушено вимоги щодо порядку його посвідчення, позивач просив суд визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 та посвідчений 06 серпня 2020 року секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за № 120.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 02 березня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено нікчемність заповіту ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посвідченого 06 серпня 2020 року секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області ОСОБА_8 зареєстрованого в реєстрі за № 120.

Розподілено судові витрати.

Рішення суду мотивоване тим, що заповіт від 06 серпня 2020 року, який було посвідчено секретарем Іванівської сільської ради Братського району Миколаївської області ОСОБА_8 з порушенням порядку його посвідчення є нікчемним та не породжує для сторін юридично-правових наслідків.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Братського районного суду Миколаївської області від 02 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Постанова мотивована тим, що під час складання заповіту 06 серпня 2020 року, який посвідчено секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області ОСОБА_8 допущено порушення порядку його посвідчення - у присутності лише одного свідка, тому цей заповіт є нікчемним в силу статті 1257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У цій справі ОСОБА_4 заявив позовні вимоги про встановлення недійсності нікчемного заповіту без застосування наслідків його недійсності, відтак позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

25 травня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сторчак П. О. (далі - заявник) надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року, а рішення Братського районного суду Миколаївської області від 02 березня 2023 року залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження постанови Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року заявник вказує застосування в оскаржуваному судовому рішеннінорм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі 916/3156/17, від 28 лютого 2023 року у справі № 205/8049/20.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

31 серпня 2023 року адвокат Мірошниченко О. В. через систему «Електронний суд» надіслав відзив на касаційну скаргу. Зазначила, що вона є представником відповідача ОСОБА_2 та надала на підтвердження свої повноважень як представника копію ордера серія ВЕ № 1069057 про надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_2 у Миколаївському апеляційному суді.

Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (частина четверта статті 62 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги, може бути, зокрема, ордер. Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.

За пунктом 4 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги (нова редакція), затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12 квітня 2019 року № 41, ордер, який видається адвокатом, повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням. Згідно з підпунктом 12.4. пункту 12Положення, ордер має містити назву органу, в якому надається правова допомога адвокатом.

За частиною другою статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.

Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта статті 183 ЦПК України).

За таких обставин відзив на касаційну скаргу слід повернути особі, яка його подала без розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про народження батьком позивача ОСОБА_1 є ОСОБА_4

ОСОБА_4 на випадок своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 зробив розпорядження про те, що належну йому земельну ділянку площею 8,31 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану в межах території Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області, заповів ОСОБА_1 , про що складено заповіт, посвідчений секретарем Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області Поставнюк Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 95.

06 серпня 2020 року ОСОБА_4 зробив розпорядження на випадок своєї смерті про те, що належну йому земельну ділянку площею 8,31 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану в межах території Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області, заповів у власність своїм онукам в рівних частках кожному: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про що складено заповіт, посвідчений секретарем Іванівської сільської ради Братського району Миколаївської області ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за № 120.

Із цього заповіту слідує, що він записаний секретарем зі слів заповідача ОСОБА_4 , зачитаний свідками ОСОБА_7 та ОСОБА_6 вголос до його підписання та підписаний ними. У зв`язку з хворобою заповідача ОСОБА_4 , на його особисте прохання та в його присутності, текст заповіту підписано ОСОБА_5 . Особу заповідача встановлено, дієздатність його перевірено. Особи громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 встановлено, справжність їхніх підписів перевірено. Заповіт складено у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу о 10-00 год годині, один із яких зберігається у справах Іванівської сільської ради, Братського району, Миколаївської області, а другий - у заповідача.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Із копії спадкової справи № 141/2021, заведеної після смерті ОСОБА_4 приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Малярчук Н. В., вбачається, що 15 грудня 2021 року ОСОБА_1 та 23 червня 2022 року - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - звернулися із заявами про прийняття спадщини, що відкрилася після смерті їх батька та діда (відповідно) ОСОБА_4 .

За відомостями Спадкового реєстру заповіт ОСОБА_4 , посвідчений 06 серпня 2020 року та зареєстрований в реєстрі за № 120, є чинним.

Згідно із показаннями свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , під час складання 06 серпня 2020 року спірного заповіту ОСОБА_4 , свідок ОСОБА_6 не була присутня.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, постанова апеляційного суду, визначена у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

У пунктах 94, 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначено, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» містяться роз`яснення, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Якщо заповіт є нікчемним в силу закону, то відсутні підстави для визнання його недійсним (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 473/1584/16-ц (провадження № 61-8101св18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248 1249 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17, провадження № 14-173цс20)).

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249 1253 ЦК України.

Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.

Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування. Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди до запрошення нотаріуса посвідчити заповіт. Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому.

Статтею 1247 ЦК України передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє (частина четверта статті 207 ЦК України).

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіт має відбутися при свідках (абзац 3 частини другої статті 1248 ЦК України).

За частиною третьою статті 1253 ЦК України у випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою.

За статтею 1251 ЦК України якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання відповідного заповіту недійсним, ОСОБА_1 посилався на те, що свідок ОСОБА_6 , яка зазначена у заповіті від 06 серпня 2020 року під час його складання, не була присутня, що є порушенням порядку посвідчення заповіту.

Як встановлено судами за показами свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , під час складання заповіту ОСОБА_4 06 серпня 2020 року ОСОБА_6 не була присутня. Тобто, під час складання цього заповіту допущено порушенням порядку його посвідчення - у присутності лише одного свідка, тому цей заповіт є нікчемним в силу статті 1257 ЦК України.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України

У цій справі ОСОБА_4 заявив позовні вимоги про встановлення недійсності нікчемного заповіту без застосування наслідків його недійсності, а відтак позивач обрав неналежний спосіб захисту його відповідних цивільних (спадкових) прав.

Обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав також є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити належний позов до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц).

Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України та частиною першою статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Ураховуючи характер та зміст спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_4 застосував неналежний спосіб захисту цивільних прав, дійшов по суті правильного висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Верховний Суд вважає, що оскаржувана постанова Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, є законною та обґрунтованою.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваної постанови апеляційного суду без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі 916/3156/17, від 28 лютого 2023 року у справі № 205/8049/20, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справах № 759/2328/16-ц, № 331/6927/16-ц та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у справі № 759/2328/16-ц - про зобов`язання ОСОБА_3 повернути позивачу грошові кошти в розмірі 21 496,29 доларів США, отримані за договором про внесення змін від 25 травня 2015 року до договору банківського вкладу від 19 червня 2014 року № 119678-ДР-064; у справі № 331/6927/16-ц - про усунення ОСОБА_2 від права на отримання державної грошової допомоги, пов`язаної із загибеллю військовослужбовця ОСОБА_7; зобов`язання ОСОБА_6, Міністерство оборони України усунути ОСОБА_2 від прав на пільги, встановлені для члена сім`ї загиблого військовослужбовця статтею 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

У справі № 463/5896/14-ц Верховний Суд, змінюючи мотивувальну частину рішення апеляційного суду (про відмову в задоволенні позову про визнання правочину нікчемним), вказав, зокрема, таке. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. З огляду на вказане апеляційний суд у резолютивній частині його рішення дійшов правильного висновку про необхідність відмовити у задоволенні вимоги про визнання договору банківського вкладу нікчемним. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважала, що суд апеляційної інстанції, ухваливши по суті правильне судове рішення, неправильно застосував норми права. А тому касаційну скаргу задовольнив частково, виклавши мотивувальну частину рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року в редакції цієї постанови.

У справі № 205/8049/20 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про відмову в задоволенні позову про визнання заповіту нікчемним та недійсним, скасування реєстрації заповіту), вказав, зокрема, таке. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовна вимога про визнання заповіту нікчемним не є належним способом захисту прав, а тому задоволенню не підлягає. Ухвалюючи рішення у справі, суди попередніх інстанцій, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, установивши, що спірний заповіт відповідає всім вказаним вимогам чинного законодавства, є нотаріально посвідченим, особисто підписаний заповідачем, містить його волевиявлення, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову в частині вимог про визнання його недійсним. Наявність дійсного заповіту не перешкоджає позивачеві у реалізації його права на обов`язкову частку у спадщині, як і наявність обов`язкової частки у спадщині не може позбавляти заповідача права на складання заповіту на ім`я іншої особи. Установивши, що оспорюваний заповіт було посвідчено органом нотаріату, який мав комп`ютерний доступ до бази даних вказаного реєстру, та який здійснює державну реєстрацію такого заповіту, що виключає необхідність підписання та подання заповідачем відповідної письмової заяви про реєстрацію заповіту, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд дійшли правильного висновку про відсутність підстав для скасування реєстрації заповіту. При цьому суди попередніх інстанцій, відхиляючи доводи позивача щодо несплати реєстраційного збору заповідачем, обґрунтовано виходили з того, що нормами Положення не передбачено зберігання відповідних квитанцій у матеріалах нотаріального діловодства.

Таким чином, немає підстав вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову, встановлені фактичні обставини.

Разом із цим, оскаржувана постанова апеляційного суду не суперечить висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 04 червня 2019 року у справі 916/3156/17, в якій, зокрема, Верховний Суд, змінюючи мотивувальні частини судових рішень (про відмову в задоволенні позову про визнання договору про розірвання договору застави майнових прав недійсним), вказав, що позовна вимога ПАТ «Імексбанк» про визнання недійсним нікчемного договору не може бути задоволена, оскільки позивач просив застосувати неналежний спосіб захисту.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив всі обставини у справі, оскільки такі зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених позивачем у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судом апеляційної інстанції повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 417 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк