Постанова

Іменем України

17 червня 2021 року

м. Київ

справа № 520/4056/18

провадження № 61-849св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю. Олійник А. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Київська районна адміністрація Одеської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловою площею.

На обґрунтування позову посилався на таке. У 1989 році в однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 34,34 кв. м, житловою площею 17,44 кв. м, на підставі ордеру вселилася ОСОБА_4 разом з дітьми: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. За життя матері ОСОБА_3 народила сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, який 05 липня 2006 року був зареєстрований у вказаній квартирі.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 липня 2010 року в справі № 2-2427/10 батько дитини ОСОБА_7 виселений зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення. З того часу ОСОБА_3 та її син ОСОБА_2 у квартирі не проживають. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 березня 2015 року в справі № 520/774/15-ц, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, ОСОБА_3 визнана такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Посилаючись на те, що з 2010 року малолітній ОСОБА_2 проживає зі своїми батьками, а не у спірній квартирі, позивач просив визнати його таким, що втратив право користування житловою площею у квартирі АДРЕСА_1.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2019 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, таким, що втратив право користування житловою площею у квартирі АДРЕСА_1. Зазначено, що рішення є підставою для зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку у квартирі АДРЕСА_1.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не є сиротою чи особою, яка позбавлена батьківського піклування, тому саме на батьків, як законних представників дитини, покладається обов'язок із забезпечення дитини всім необхідним. За приписами статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) місцем проживання дитини у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків. ОСОБА_1 є належним позивачем, оскільки проживає у квартирі на підставі ордеру, утримує житло, сплачує комунальні послуги. Непроживання ОСОБА_2 у квартирі підтверджено показаннями свідків, що не спростовані.

Постановою Одеського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вибуття малолітнього ОСОБА_2 з квартири не було його свідомою і добровільною дією, обумовленою його волею, таке вибуття малолітньої дитини з житлового приміщення здійснено за волею батьків. Малолітня дитина не могла за власним бажанням залишитись у квартирі за місцем своєї реєстрації, оскільки вибір місця проживання дитини повністю залежав від волі батьків, тому безпідставно вважати, що ОСОБА_2 без поважних причин був відсутній за місцем своєї реєстрації. Крім того, позов пред'явлений не наймачем житлового приміщення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову Одеського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року скасувати, рішення Київського районного суду м.

Одеси від 11 квітня 2019 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суду не врахував, що з березня 2010 року ОСОБА_3 та малолітній ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживають.

Малолітній відповідач проживає разом з батьками за іншою аресою, а тому вважається таким, що втратив право користування спірним житлом. Безпідставним є також висновок суду апеляційної інстанції, що позивач не набув статусу наймача, а відповідно не є належним позивачем. Суд не звернув уваги, що заявник є членом сім'ї колишнього наймача, постійно проживає у спірній квартирі, а тому має право на позов.

У вересні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law24~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law25~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law26~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у січні 2020 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law27~.

Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності ~law28~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що згідно з ордером від 26 квітня 1989 року № 290, виданим виконкомом Київської райради народних депутатів м. Одеси, однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, житловою площею 17,44 кв. м, на підставі рішення виконкому від 21 квітня 1989 року № 210 видано ОСОБА_4 на склад сім'ї з трьох осіб, де у склад сім'ї ввійшли дочка ОСОБА_3, син ОСОБА_9 (а. с. 6).

ОСОБА_4,1954 року народження, померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 7).

Згідно з довідкою від 22 січня 2018 року № 94 Комунального підприємства житлово-комунальний сервіс "Чорноморський" (далі - ПК ЖКС "Чорноморський") особовий рахунок на квартиру АДРЕСА_1, житловою площею 17,44 кв. м, загальною площею 34,34 кв. м значиться відкритим на ОСОБА_4, на житловій площі зареєстровано з 23 травня 2002 року сина наймача ОСОБА_1,1983 року народження, та з 05 липня 2006 року внука наймача ОСОБА_2,2006 року народження (а. с. 8).

Квартира належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради та перебуває на балансі КП ЖКС "Чорноморський".

Договір житлового найму та особовий рахунок на квартиру було оформлено на наймача ОСОБА_4, а після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 договір найму на квартиру та особовий рахунок на іншу особу не переоформлено.

ОСОБА_3 (громадянка України), 1975 року народження, та ОСОБА_7 (громадянин Республіки Молдова), 1979 року народження, перебувають у зареєстрованому шлюбі з 23 червня 2007 року (а. с. 48).

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є сином ОСОБА_7 та ОСОБА_3 (а. с. 10).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 липня 2010 року в справі № 2-2427/10 позов ОСОБА_4, ОСОБА_1 задоволено, виселено ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення (а. с. 11-13).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 березня 2015 року в справі № 520/774/15-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29 листопада 2017 року, позов ОСОБА_4, ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

За змістом судових рішень ОСОБА_3 у квартирі не проживала з червня 2010 року, причини непроживання суд визнав неповажними (а. с. 14-16).

Згідно з актом від 08 березня 2018 року, складеним КП ЖКС "Чорноморський", з березня 2010 року ОСОБА_2 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 9).

З 04 серпня 1993 року ОСОБА_3 мала реєстрацію місця проживання у квартирі АДРЕСА_1. На підставі судового рішення знята з реєстрації та на цей час зареєстрованою у м. Одесі та Одеській області не значиться (а. с. 22,53).

З 2010 року ОСОБА_7 має посвідку на постійне місце проживання в Україні, з 08 лютого 2011 року зареєстрований в с. Шайтанка Любашівського району Одеської області в житловому будинку, належному на праві власності ОСОБА_12 (а. с. 49,50,52).

Відповідно до висновку від 07 вересня 2018 року № 1401/01-11 Київської районної адміністрації Одеської міської ради як органу опіки та піклування визнання дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, вважається неможливим. Висновок обґрунтовано тим, що визнання малолітнього таким, що втратив право користування житловою площею у квартирі, позбавить його права на приватизацію квартири, задоволення позову звузить обсяг житлових та майнових прав, порушить охоронювані законом інтереси дитини, оскільки батьки малолітнього, сам малолітній не мають житла ні на праві власності, ні на праві постійного користування (а. с. 67-68).

За зверненням ОСОБА_7 Таїровським відділом поліції Київського відділу поліції у м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області надано відповідь 17 вересня 2018 року, з якої випливає, що виходом на місце за адресою: квартира АДРЕСА_1 зафіксовано факт зміни замка на вхідних дверях квартири, що підтвердило викладені у зверненні обставини створення ОСОБА_1 перешкод входу до квартири (а. с. 82, матеріали, зареєстровані в журналі ЄО від 10 вересня 2018 року за № 17438).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У частині 4 статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а у разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

У статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зазначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла "Кривіцька та Кривіцький проти України", № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).

Отже, право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

За положеннями частини 1 статті 71, статті 72 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Вичерпного переліку поважних причин непроживання у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 вказував, що з березня 2010 року ОСОБА_2 проживає зі своєю матір'ю ОСОБА_3 та батьком ОСОБА_7.

Статтею 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Отже, з наведених норм вбачається, що з часу народження ОСОБА_2 не міг самостійно обирати місце свого проживання, а враховуючи причини непроживання останнього у спірній квартирі, які мали вимушений характер та не були його особистим волевиявленням, ще не є безумовною підставою для позбавлення права користування житлом.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 09 грудня 2020 року у справі № 673/1407/18 (провадження № 61-12802св20), від 22 січня 2020 року у справі № 759/14686/16-ц (провадження № 61-13254св19).

Крім того, батьки ОСОБА_2 не мають власного житла, мати дитини після визнання її такою, що втратила право користування житлом, у квартирі в яку вона вселилася на підставі ордеру у 1989 році, не має реєстрації місця проживання в іншому житлі.

Батько дитини має посвідку на проживання в Україні, зареєстрований з 2011 року в с. Шайтанка Любашівського району Одеської області в житлі сторонньої особи.

Сім'я ОСОБА_7 фактично наймає житло, користування таким житлом має строковий характер, малолітній ОСОБА_2 проживає у житлі, що наймають батьки, за волею батьків, сама дитина не є орендарем житла.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки відповідачем зазначені поважні причини непроживання у спірній квартирі, зокрема, що ОСОБА_2 на законних підставах зареєстрований у спірній квартирі, ніколи не втрачав до неї інтересу, іншого житла не має, а його відсутність викликана поважними причинами.

У зв'язку з наведеним Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права.

Зокрема, необґрунтованими із зазначених вище мотивів є посилання заявника на те, що відповідач втратив право на користування спірним житлом в силу того, що його місцем проживання, відповідно до вимог закону, є місце проживання його батьків.

Апеляційний суд обґрунтовував поважність причини непроживання малолітнього відповідача у спірному житлі, як і те, що за обставинами справи визначення відповідача таким, що втратив користування квартирою означатиме непропорційне втручання у його право на повагу до житла.

Водночас доводи касаційної скарги про те, що заявник є належним позивачем у справі, оскільки є членом сім'ї наймача заслуговують на увагу, проте на висновок апеляційного суду не впливають, оскільки у задоволенні позову відмовлено з інших підстав.

Інші доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки фактично зводяться до власного помилкового тлумачення норм права, незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі та стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник