Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.08.2018 року у справі №486/1504/17

Постанова

Іменем України

21 травня 2020 року

м. Київ

справа № 486/1504/17

провадження № 61-41018св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 квітня 2018 року у складі судді Савіна О. І. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на квартиру.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

В грудні 2017 року позивач звернувся до суду з даним позовом, в якому посилався на те, що з ОСОБА_2 вони перебували в шлюбі, який розірвано 19 червня 2007 року. Перебуваючи у шлюбі, 03 листопада 2006 року позивач уклав договір безвідсоткової цільової позики та отримав від ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» 205 450 грн для придбання квартири АДРЕСА_1 . Того ж дня, 03 листопада 2006 року між ним та ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» було укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, яка на підставі іпотечного договору від 10 листопада 2006 року була передана в іпотеку для забезпечення зобов`язання щодо повернення позичених коштів. Після придбання квартири відповідач в квартирі не проживала. Шлюбні відносини та ведення спільного господарства були фактично припинені відразу після придбання квартири. З лютого 2007 року по грудень 2014 року він самостійно погасив заборгованість за договором безвідсоткової цільової позики від 03 листопада 2006 року. Незважаючи на те, що квартира придбана за його власні кошти, він не має можливості здійснити права власника щодо розпорядження квартирою в повному обсязі, оскільки потрібна згода відповідача, так як квартира була придбана під час шлюбу. На даний момент, хоча відповідач і визнає обставину придбання даної квартири за його особисті кошти, але повідомила йому, що згоду на відчуження квартири надасть лише у разі сплати їй коштів за 1/3 частку квартири. На підставі викладеного позивач просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 квітня 2018 року, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що спірна квартира не входить до переліку майна, передбаченого статтею 57 СК України, тобто до майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Таким чином, квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю сторін.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Южноукраїнського міського суду Миколаївської області. Зупинено виконання рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 квітня 2018 року, залишеного без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року, до завершення розгляду касаційної скарги.

15 квітня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не повно досліджено матеріали та обставини справи. Заявник вказує, що самостійно погасив заборгованість за договором безвідсоткової цільової позики від 03 листопада 2006 року. Відповідач в квартирі не проживала. Шлюбні відносини та ведення спільного господарства були фактично припинені відразу після придбання квартири.

Відзив на касаційну скаргу

У вересні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що позивач та відповідач з 14 серпня 2004 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 19 червня 2007 року (а. с. 3).

03 листопада 2006 року між ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» та ОСОБА_1 був укладений договір безвідсоткової цільової позики № 78/06, відповідно до якого ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (позикодавець) надало ОСОБА_1 (позичальнику), який працював інженером-програмістом ЦТАВ ВП «Южно-Українська АЕС» ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», безвідсоткову цільову позику на загальну суму 205 450 грн, в тому числі для придбання квартири АДРЕСА_1 (без виконаних оздоблювальних робіт) 180 500 грн та для виконання оздоблювальних робіт в даній квартирі 24 950 грн, строком на 20 років 3 місяці (243 місяців), термін погашення позики з 03 лютого 2007 року до 03 лютого 2027 року (а. с. 10 - 11).

03 листопада 2006 року між ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Миколаївської області Рихальською О. В. (а. с. 4).

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири позивач придбав квартиру АДРЕСА_1 за 180 500 грн, взаєморозрахунки сторін, за їх взаємною згодою, здійснені шляхом новації боргу покупця перед продавцем у позикове зобов`язання, за договором безвідсоткової позики № 78/06 від 03 листопада 2006 року, укладеного сторонами за цим договором.

Право власності на вказану квартиру виникло у покупця з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу в Державному реєстрі правочинів нотаріусом (пункт 7 договору купівлі-продажу квартири від 03 листопада 2006 року).

Відповідно до витягу з Державного реєстру правочинів даний договір купівлі-продажу був зареєстрований приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Миколаївської області Рихальською О. В. в Державному реєстрі правочинів 03 листопада 2006 року (а. с. 5).

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого КП «Бюро технічної інвентаризації м. Южноукраїнськ», ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 , яка зареєстрована в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 09 листопада 2006 року за № 468 (а. с. 6).

10 листопада 2006 року в забезпечення виконання позивачем зобов`язань за договором безвідсоткової цільової позики № 78/06 від 03 листопада 2006 року, ОСОБА_1 була передана ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в іпотеку квартира АДРЕСА_1 за згодою дружини - ОСОБА_3 (а. с. 7 - 8).

З копії договору позики від 20 листопада 2006 року, укладеного між ОСОБА_4 та відповідачем, та копії розписки від 20 листопада 2006 року, вбачається, що відповідач отримувала від ОСОБА_4 у позику грошові кошти в розмірі 25 000 грн (а. с. 31 - 32).

На підтвердження того, що в квартирі АДРЕСА_1 був здійснений ремонт та створені необхідні умови для проживання, відповідач надала копію акту відвідування та обстеження умов проживання від 23 липня 2007 року (а. с. 33).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положення частини першої статті 2 ЦПК України передбачають, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, за загальним правилом майно, придбане подружжям за рахунок позичених коштів, є спільною власністю чоловіка та дружини (частина третя статті 61 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка вважається майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування (частина перша статті 57 СК України).

Встановивши, що спірна квартира придбана під час перебування сторін у шлюбі, суд правильно визначився із тим, що відсутні правові підстави для визнання права особистої приватної власності на спірну квартиру за позивачем.

Сам по собі факт непроживання сторін спільно в даній квартирі після її придбання та здійснення в ній відновлювального ремонту за таких умов не спростовує факт придбання даної квартири для інтересів усієї сім`ї, а отже не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Те, що позивач погасив позикове зобов`язання за рахунок відрахувань із його заробітної плати (частково під час шлюбу, а частково після припинення шлюбних відносин з відповідачем), з урахуванням викладеного, не є достатньою підставою для визнання за ним права особистої приватної власності на спірну квартиру.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильного висновку суду не спростовують.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 квітня 2018 року та постанови Апеляційного суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. В. Сердюк І. М. Фаловська