Історія справи

Постанова КЦС ВП від 21.05.2019 року у справі №446/1654/11

Постанова

Іменем України

16 травня 2019 року

місто Київ

справа № 446/1654/11

провадження № 61-10359св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1,

відповідач - Кам'янка-Бузька міська рада,

третя особа - ДКП "Червоноградське МБТІ",

особа, що подала апеляційну скаргу, - Квартирно-експлуатаційний відділ м.

Львова,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 16 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Струс Л. Б., Шумської Н.

Л.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Кам'янка-Бузької міської ради, третя особа - ДКП "Червоноградське МБТІ", про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва магазин із зовнішніми розмірами 22,52x10,64 м + 15,75x3,10 м + 11,35х1,10 м + 1,28x4,08 м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також реєстрацію права власності на цей магазин за позивачем.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що рішенням виконавчого комітету Кам'янка-Бузької міської ради від 27 лютого 2004 року № 64 та від 17 червня 2004 року № 16 ОСОБА_1 надано дозвіл на переобладнання нежитлової будівлі під магазин і кафе з будівництвом добудови і торгового павільйону, кафе-бару, влаштування зони відпочинку та спортивного майданчика, реконструкції нежитлової будівлі на АДРЕСА_1.

Згідно з актом від 18 грудня 2007 року обстеження земельної ділянки, площею 1,0 га, на вул. Гвардійській для влаштування зони відпочинку і спортивного майданчика в м. Кам'янка-Бузька, комісія в складі начальника районного відділу земельних ресурсів, начальника відділу архітектури та містобудування, районної санітарно-епідеміологічної служби, міської ради не заперечувала проти надання земельної ділянки для влаштування зони відпочинку, спортивного майданчика, площею 1,0 га, за умови дотримання архітектурно-будівельних норм, санітарних норм, вимог земельного законодавства, природоохоронного законодавства та протипожежних вимог.

З листом від 05 лютого 2007 року № 11-491 Державне управління охорони навколишнього природного середовища у Львівській області погодило містобудівне обґрунтування на розташування зони відпочинку та розташування спортивного майданчика на АДРЕСА_1.

Листом від 14 листопада 2007 року № 8628/05 Кам'янка-Бузька районна санітарно-епідеміологічна станція погодила містобудівне обґрунтування з розташування зони відпочинку та спортивного майданчика на АДРЕСА_1.

Листом від 26 листопада 2007 року № 240 відділ містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства погодив містобудівне обґрунтування на розташування зони відпочинку і реконструкції кафе на АДРЕСА_1.

З листом від 26 листопада 2007 року № 241 відділ містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства не заперечив проти надання земельної ділянки для влаштування зони відпочинку та спортивного майданчика, площею 1,0 га, на АДРЕСА_1.

04 вересня 2008 року ОСОБА_1 замовила містобудівне обґрунтування в ДП "Львівдіпрокомунбуд" Міністерства з питань житлово-комунального господарства України, яке проведено згідно з вимогами ДБН Б 1.1-4-2002 "Склад, зміст, порядок розроблення та затвердження містобудівного обґрунтування". Нею також укладено відповідний договір на виконання робіт.

Згідно з висновком містобудівного обґрунтування з розташування зони відпочинку і реконструкції кафе на АДРЕСА_1 передбачено, що земельна ділянка, площею 1,0 га, рекомендується під проектування зони відпочинку (1 черга) і реконструкції існуючої будівлі кафе (2 черга). Будівництвом нежитлових приміщень та господарських споруд займалася виключно позивач. Будівництво проводилося на земельній ділянці, яка знаходиться на місці земель колишньої військової частини, які передані в оперативне управління і володіння міської ради.

З технічного паспорта, виданого 15 лютого 2006 року Червоноградським МБТІ, встановлено, що приміщення № АДРЕСА_1 складається з 15 приміщень, з яких 14 приміщень на першому поверсі загальною, площею 176,1 кв. м, а одне приміщення на другому поверсі, площею 17,5 кв. м. Разом загальна площа 15 приміщень становить 193,6 кв. м, з яких 152,1 кв. м - основні приміщення та 24,0 кв. м - підсобні приміщення на першому поверсі, а одне приміщення на другому поверсі площею 17,5 кв. м. Відповідно до довідки про самовільне будівництво за адресою АДРЕСА_1, виданої 28 вересня 2009 року Червоноградським МБТІ, зовнішні розміри самовільно побудованого приміщення магазину становлять 22,52 x 10,64 м + 15,75 x 3,10 м + 11,35 х 1,10 м + 1,28 x 4,08 м.

Не звернувши уваги і не надавши важливого значення через свою юридичну необізнаність, позивач не виготовляла будь-якої технічної документації на самовільно побудовані споруди. Червоноградське МБТІ відмовилося видавати витяг з реєстру про право власності на нерухомість з тієї причини, що таке будівництво було самовільним, без відповідних дозволів, проектів і погоджень.

Стислий виклад заперечень відповідача

Кам'янка-Бузька міська рада вимог позову не визнала, просила відмовити у їх задоволенні, оскільки земельна ділянка, на якій здійснено самочинне будівництво, належить Міністерству оборони України та не вилучена із державної власності.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 11 грудня 2013 року позов задоволено. Судом визнано за ОСОБА_1 право власності на самочинно побудований магазин із зовнішніми розмірами: 22,52х10,64 м + 15,75х3,10 м+11,35х1,10 м+1,28+4,08 м, що знаходяться в м. АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав їх законними та обґрунтованими.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 16 серпня 2016 року апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не взяв до уваги те, що земельна ділянка, на якій проведено будівництво, відноситься до категорії земель оборони, в користування чи володіння ОСОБА_1 не передавалась, оскільки відсутня письмова згода Міністерства оборони України на вилучення земельної ділянки. Крім того, судом не залучено до участі у справі належний склад співвідповідачів - Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, хоча прийняте рішення безпосередньо стосується їх прав та інтересів.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що Квартирно-експлуатаційний відділ м.

Львова не надав будь-яких доказів того, що земельна ділянка, на якій побудовано спірні приміщення, належить до земель оборони. На переконання заявника, апеляційний суд не звернув уваги на те, що нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1, придбана ОСОБА_1 у територіальної громади м. Кам'янка-Бузька у 2003 році.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржуване судове рішення відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV, далі - ЦПК України 2004 року), а касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Обставини, встановлені в рішенні суду апеляційної інстанцій

Рішенням виконавчого комітету Кам'янка-Бузької міської ради від 27 лютого 2004 року № 64 ОСОБА_1 надано дозвіл на збір матеріалів попереднього погодження на реконструкцію нежитлової будівлі на

АДРЕСА_1 Бузька під магазин і кафе з будівництвом добудови, зобов'язано ОСОБА_1 зібрати містобудівельне обґрунтування і письмові висновки служб району та подати на розгляд чергового засідання міськвиконкому.

Згідно з рішенням Кам'янка-Бузької міської ради від 17 червня 2004 року № 16 ОСОБА_1 надано дозвіл на підготовку матеріалів погодження з відведення земельної ділянки для будівництва торгового павільйону та кафе-бару, площею 170 кв. м, та для влаштування зони відпочинку та спортивного майданчику, площею 1,0 га, в районі АДРЕСА_2. Зобов'язано ОСОБА_1 у місячний термін з дня прийняття цього рішення замовити в КП "Кам'янка-Бузька АПГ" розробку містобудівельного обґрунтування та подати на чергове засідання сесії міської ради матеріали погодження місця розташування об'єкта та вибору земельної ділянки.

Відповідно до висновку від 11 лютого 2005 року № 160 комісія Кам'янка-Бузької міської ради не заперечує проти надання земельної ділянки для влаштування зони відпочинку, спортивного майданчика, площею 1,0 га, за умови дотримання архітектурно-будівельних, санітарних норм, вимог земельного, природоохоронного законодавства та протипожежних вимог. Матеріали погодження місця розташування земельної ділянки погодили у відділі охорони культурної спадщини.

Із повідомлення відділу містобудування архітектури та житлово-комунального господарства від 26 листопада 2007 року № 241 встановлено, що останній не заперечує проти надання земельної ділянки для влаштування зони відпочинку та спортивного майданчика, площею 1,0 га, в АДРЕСА_1

Згідно із висновком головного санітарного лікаря району від 14 листопада 2007 року № 8628/05 райсанепідемстанція погодила містобудівне обґрунтування з влаштування зони відпочинку та спортивного майданчика в

АДРЕСА_2.

Державне управління охорони навколишнього природного середовища у Львівській області 05 лютого 2007 року за № 11-491 погодило містобудівне обґрунтування з влаштування зони відпочинку та спортивного майданчика в АДРЕСА_2.

Згідно з технічними висновками за результатами обстеження будинку АДРЕСА_1 відповідно до державної ліцензії на виконання спеціальних видів робіт у проектуванні від 11 серпня 2006 року

АВ № 119874 дані обстеження проведені згідно з вимогами ДБН 11-4-2002 "Склад, зміст, порядок розроблення та затвердження містобудівного обґрунтування".

Відповідно до технічного паспорта, виданого 15 лютого 2006 року Червоноградським МБТІ, приміщення АДРЕСА_1 складається з 15 приміщень, з яких 14 приміщень на 1-му поверсі, загальною площею 176,1 кв. м, а одне приміщення на 2-му поверсі, площею 17,5 кв. м, всього загальна площа 15-ти приміщень становить 193,6 кв. м, з на яких 152,1 кв. м основні приміщення та 24,0 кв. м - підсобні приміщення на 2-му поверсі.

З довідки про самовільне будівництво за адресою:

АДРЕСА_1, виданої 28 вересня 2009 року Червоноградським МБТІ, зовнішні розміри самовільно побудованого приміщення магазину становлять 2,52 м х 10,64 м + 15,75 м х 3,10 м + 11,35 м x 1,10 м + 1,28 м x 4,08 м.

Відповідно до листа Кам'янка-Бузької міської ради Львівської області від 14 липня 2015 року № 7511/02-20 будівництво торгового павільйону та кафе-бару та триповерхового приміщення на вул. Гвардійській проводиться на території, яка відноситься до земель оборони. Будівлі та споруди на земельній ділянці, де проводиться будівництво, були передані ВЧ 04144 міській раді згідно з актом приймання-передачі будівель, споруд і території військового містечка від 21 грудня 1995 року. Земельна ділянка в запас земель міської ради не передавалась.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Під час оцінки доводів касаційної скарги, перевірки законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд керувався положеннями Конституції України, ЦК України, ЗК України щодо набуття і реалізації права власності на об'єкт самочинного будівництва.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції", зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною 1 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Аналіз норм ЦК України свідчить, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (статтях 335 та 376 ЦК України).

За правилами статті 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, на підставі рішення суду не породжується, а підтверджується наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цього правила повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту.

Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 3 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

Згідно із частиною другою цієї статті право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

При цьому відповідно до положень частини четвертої цієї статті якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Особи, які вважають, що вимоги про визнання права власності на самочинне будівництво порушують їхні права, мають право заперечувати проти таких вимог, якщо вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (стаття 391 ЦК України).

Контекст правил частин 3 та 4 статті 376 ЦК України доводить, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли таке порушення відсутнє, проте особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норми частини 3 статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки такій особі власником та/чи користувачем, якщо такий є і він не є забудовником. Це єдина умова для визнання права власності на об'єкт нерухомості за такою особою.

Згідно з частиною 3 статті 376 ЦК України, на відміну від частини сьомої цієї статті, набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не ставиться у залежність від того, чи відповідають виконані роботи державним будівельним нормам і правилам й чи не порушують права третіх осіб та не суперечать суспільним інтересам.

Суди, встановивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети зазначеній особі, повинні з'ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил та чиї права порушено такою забудовою.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України).

До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України. Такий правовий висновок наведений в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14.

Згідно зі статтею 13 Основного Закону України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з частинами 2 , 3 статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Конституції України, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір, зобов'язаний був встановити, що самочинно збудоване нерухоме майно за своїм цільовим призначенням відповідає цільовому призначенню тієї земельної ділянки, на якій він розташований, а також категорії земель.

Верховний Суд зазначає, що позивач не вправі обґрунтовувати пред'явлені вимоги шляхом спростування його доводів стороною відповідача, оскільки цивільним процесуальним законом тягар доведення обґрунтованості вимог позову покладено на позивача.

Позивач під час розгляду справи не надала доказів того, що власник земельної ділянки надав згоду на здійснення нею будівництва, а також не довела, що в неї наявне право володіння чи користування цією ділянкою. Фактично позиція позивача ґрунтується на припущеннях.

При цьому апеляційний суд встановив, що земельна ділянка, на якій збудовано спірний нежитловий об'єкт, перебуває у державній власності та відноситься до категорії земель оборони, в користування чи володіння ОСОБА_1 не передавалась, оскільки відсутня письмова згода Міністерства оборони України на вилучення земельної ділянки, а відтак Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення вимог позову.

Відповідно до частини 1 статті 33 ЦПК України 2004 року суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

За приписами частин 1 -3 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього

Верховний Суд враховує, що згідно з цивільним процесуальним законом

в редакції чинній, як на момент вирішення спору судом першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду, на стадії апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості залучити до участі у справі як співвідповідачів Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова.

Доводи касаційної скарги про те, що нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1, придбана ОСОБА_1 у територіальної громади м. Кам'янка-Бузька у 2003 році суперечать обґрунтуванню позову та матеріалам справи, а відтак не заслуговують на увагу.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність рішення суду апеляційної інстанції не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини 1 статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру ("Пономарьов проти України", § 40, ЄСПЛ, 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 410, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 16 серпня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик