Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.03.2018 року у справі №392/493/17

Постанова

Іменем України

21 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 392/493/17

провадження № 61-8213св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Розсохуватська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - ОСОБА_5,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_5 - адвоката Неверчака ЄвгенаБорисовича на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2017 року у складі судді Кавун Т. В. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Дьомич Л. М., Дуковського О. Л., Єгорової С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Розсохуватської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області (далі - Розсохуватська сільська рада) про визнання права власності в порядку спадкування. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її рідний дядько - ОСОБА_7. Після його смерті відкрилася спадщина, яка складається із земельних ділянок площею 2,00 та 3,82 га, що розташовані на території Розсохуватської сільської ради, цільове призначення яких - ведення товарного сільськогосподарського виробництва та ведення особистого селянського господарства. За життя ОСОБА_7 заповіт не складав. Вона є єдиним спадкоємцем померлого за законом за правом представлення. Однак, звернувшись у встановлений законом строк до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, вона отримала відмову через відсутність оригіналів правовстановлюючих документів на земельні ділянки. Отримати дублікати вона не має можливості у зв'язку із смертю власника земельних ділянок. Враховуючи наведене, ОСОБА_4 просила визнати за нею в порядку спадкування за законом за правом представлення після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 право власності на: земельну ділянку № 166 площею 3,82 га, розташовану на території Розсохуватської сільської ради, яка належала спадкодавцю на підставі державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, виданого 26 лютого 2001 року Розсохуватською сільською радою, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 2399; земельну ділянку № 26 площею 2,00 га, розташовану на території Розсохуватської сільської ради, яка належала спадкодавцю на підставі державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_2, виданого 31 травня 2006 року Маловисківською районною державною адміністрацією Кіровоградської області, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 8.

Рішенням Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2015 року позов задоволено. В порядку спадкування за законом за правом представлення після смерті рідного дядька ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, визнано за ОСОБА_4 право власності на земельні ділянки № 166 площею 3,82 га та № 26 площею 2,00 га, що розташовані на території Розсохуватської сільської ради.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки позивач є спадкоємцем померлого ОСОБА_7 за правом представлення, інші спадкоємці відсутні, відповідач не заперечував проти задоволення позову, оригінали правовстановлюючих документів на спадкові земельні ділянки втрачено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_5подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що місцевий суд неповно з'ясував обставини, які мають істотне значення для справи, неправильно застосовав норми матеріального права і порушив норми процесуального права. Її рідна тітка ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 проживала разом зі своїм чоловіком ОСОБА_7, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Після його смерті вона продовжує відкрито використовувати житловий будинок АДРЕСА_1 що належав ОСОБА_7, а тому є особою, яка має інтерес до спадкового майна. Крім того, позивач не надавала допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік та тяжкі хвороби знаходився у безпорадному стані, тому відповідно до частини п'ятої статті 1224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ОСОБА_4 повинна бути усунена від спадкування за законом.

Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 12 жовтня 2017 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено. Рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2015 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за правом представлення не впливає на права та інтереси ОСОБА_5 та не суперечить нормам матеріального і процесуального права. Доказів обґрунтованості претендування на майно померлого, зокрема земельні ділянки ОСОБА_5 не надано.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У лютому 2017 року представник ОСОБА_5 - адвокат Неверчак Є. Б. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 12 жовтня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не з'ясовано, коли позивач дізнався про своє порушене право та чи не пропущено нею позовну давність. Позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушеного права, оскільки у спірному випадку необхідно було оскаржувати дії нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину. Після смерті ОСОБА_7 ОСОБА_5 продовжує користуватися належним ОСОБА_7 житловим будинком АДРЕСА_1 Крім того, ОСОБА_5 подала позов про визнання права власності на вказаний будинок. Позивач не надавала допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік та тяжкі хвороби знаходився в безпорадному стані.

У березні 2017 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в її задоволенні та стягнути з ОСОБА_5 витрати на правничу допомогу, посилаючись на те, що ОСОБА_5, не маючи жодного відношення до спадкодавця і спадкового майна, безпідставно оскаржила рішення місцевого суду, оскільки цим рішенням не порушені права заявника. З ІНФОРМАЦІЯ_1 вона є власником спадкового майна, а ОСОБА_5 не може бути спадкоємцем і тимчасово проживала у будинку АДРЕСА_1 як орендар. Рішення про усунення її від спадкування не ухвалювалося.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2017 року касаційну скаргу залишено без руху.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

12 лютого 2018 року касаційну скаргу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2018 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали справи із суду першої інстанції.

28 березня 2018 року справа № 392/493/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 1166 ЦК України племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Згідно з частиною п'ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7

Згідно з державним актом на право приватної власності на землю від 26 лютого 2001 року НОМЕР_1, виданим Розсохуватською сільською радою ОСОБА_7 належала земельна ділянка площею 3,82 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території вказаної сільської ради.

Крім того, на підставі державного акта від 31 травня 2006 року НОМЕР_2, виданого Маловисківською районною державною адміністрацією Кіровоградської області, спадкодавцю належала земельна ділянка площею 2,00 га з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господа, розташована на території Розсохуватської сільської ради.

Після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина, зокрема на вищевказані земельні ділянки.

Згідно з довідкою, виданою Розсохуватською сільською радою, спадкодавець був зареєстрований і проживав по АДРЕСА_1 з 1960 року по день смерті.

Рішенням Ленінського районного суду міста Кіровограда від 23 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 05 жовтня 2017 року, встановлено юридичний факт, а саме, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, є рідною племінницею ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Згідно з частиною першою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

13 грудня 2006 року ОСОБА_4 звернулася до Маловисківської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Постановою державного нотаріуса Маловисківської районної державної нотаріальної контори від 21 лютого 2017 року № 92/02-31 позивачу відмолено у видачі свідоцтва про право власності на спадщину після смерті ОСОБА_7 у зв'язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів на спадкові земельні ділянки.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з доведеності позовних вимог, оскільки позивач є спадкоємцем померлого ОСОБА_7 за правом представлення, інші спадкоємці відсутні, а нотаріус відмовляє їй у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів.

Відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не перевірено дотримання позивачем позовної давності при зверненні з цим позовом, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).

Відповідачем у цій справі не заявлялося про застосування позовної давності. В апеляційній скарзі ОСОБА_5 також не посилалася на пропущення позивачем позовної давності. Доводи про те, що місцевим судом не з'ясовано, коли позивач дізнався про своє порушене право, були наведені у поясненнях до апеляційної скарги, і суд апеляційної інстанції у відповідності до частини першої статті 303 ЦПК України 2004 року обґрунтовано не взяв їх до уваги. При цьому в зазначених поясненнях ОСОБА_5 не просила застосувати позовну давність.

Посилання заявника на те, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушеного права, оскільки у спірному випадку необхідно було оскаржувати дії нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину, є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак (частина перша статті 5 ЦПК України 2004 року).

Згідно з частинами першою-третьою статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

У статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів відповідно до частини другої статті 16 ЦК України можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону України «Про нотаріат» право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_4 просила визнання права власності в порядку спадкування у зв'язку з відмовою нотаріуса видати їй свідоцтво про право на спадщину. Отже, позивачем обрано належний спосіб захисту цивільних прав та інтересів, який є найбільш ефективним у спірних правовідносинах.

Аргументи заявника про те, що позивач не надавала допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік та тяжкі хвороби знаходився в безпорадному стані, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_4 у встановленому законом порядку не усунена від права на спадкування.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У березні 2017 року ОСОБА_4 та її представник адвокат Усатенко Ю. Ю. подали відзив на касаційну скаргу, в якому, просили зокрема стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правничу допомогу, пов'язані з розглядом справи в суді касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Оскільки позивачем не надано укладеного між нею та адвокатом договору про надання правничої допомоги, а також доказів щодо обсягу послуг і виконаних адвокатом робіт (актів наданих послуг, актів виконаних робіт та ін.), то відсутні підстави для стягнення витрат на правничу допомогу.

Керуючись статтями 137, 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - адвоката Неверчака ЄвгенаБорисовича залишити без задоволення.

Рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 22 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 12 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов