Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.09.2018 року у справі №487/2723/17

Постанова

Іменем України

20 березня 2019 року

м. Київ

справа № 487/2723/17

провадження № 61-43095св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І.(суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року у складі судді: Щербини С. В., ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10 липня 2018 року у складі судді: Бондаренка Т. З., ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року у складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Галущенка О. І., Лисенка П. П., та постанову апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року у складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Галущенка О. І., Лисенка П. П.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) про визнання недійсним кредитного договору.

Позовна заява обґрунтована тим, що 25 лютого 2010 року між ОСОБА_4 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір, на підставі якого позивач отримав кредитну карту «Універсальна 55» з кредитним лімітом на платіжну картку у розмірі 500,00 грн та строком на 12 місяців. Позивач користувався зазначеною карткою та вчасно погашав заборгованість за кредитом. У подальшому між сторонами не було підписано жодних документів. Однак, у травні 2015 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із позовом до позивача, посилаючись на порушення останнім умов кредитного договору. При цьому банк в обґрунтування позовних вимог посилався на витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року № СП-2010-256, які позивач не підписував.

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 подав до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій вказував, що між позивачем та АТ КБ «ПриватБанк» не було підписано жодних умов кредитування, а підписуючи анкету-заяву від 25 лютого 2010 року останній лише підтверджував достовірність наданої ним інформації. В момент підписання анкети-заяви від 25 лютого 2010 року позивач був введений в оману працівниками відповідача щодо підписання та істотних умов кредитного договору та у нього не було волевиявлення на укладання кредитного договору на конкретних умовах в силу їх відсутності в тексті такої анкети. Крім того в тексті анкети відсутні встановлені законодавством обов'язкові умови, які необхідні для укладення кредитного договору. Вказував на те, що оскільки він є людиною похилого віку із поганим зором, не вміє користуватися Інтернетом та не має комп'ютера, то у нього не було можливості самостійно ознайомитися з Умовами та Правилами банку на його офіційному сайті. Посилався на статті 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач та зазначав, що відповідач вдався до нечесної підприємницької практики.

ОСОБА_4, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив визнати:

порушеними його права як споживача фінансових послуг;

недійсним кредитний договір, оформлений у формі анкети-заяви від 25 лютого 2010 року, у зв'язку із укладенням його під впливом обману зі сторони АТ КБ «ПриватБанк».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні підстави, передбачені статтею 230 ЦК України та статтями 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» для визнання недійсним кредитного договору. Спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним та відповідало їх внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому частково виконував його умови.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2015 року, яке набрало чинності, позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» задоволені частково та стягнуто з ОСОБА_4 на користь АТ «ПриватБанк» 20 837,90 грн в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 25 лютого 2010 року. В указаному рішенні суду встановлено, що позивач, підписуючи анкету-заяву від 25 лютого 2010 року, приєднався до Умов та Правил надання банківських послуг у банку та тим самим підтвердив свою згоду, що підписана ним анкета-заява разом з вказаними Умовами та Правилами надання банківських послуг складає між ним та АТ КБ «ПриватБанк» договір. Обставини, встановлені у даній справі щодо укладення кредитного договору та його умов, в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України мають преюдиційне значення для даної справи.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_4 оскаржив його в апеляційному порядку.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 10 липня 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_4 про відвід суддям апеляційного суду Миколаївської області Галущенку О. І., Лисенку П. П. відмовлено.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_4 заявив відвід суддям Лисенку П. П. та Галущенку О. І., з тих підстав, що вони брали участь у розгляді цивільної справи № 487/3823/15-ц, провадження № 22-ц/784/393/16, де він був стороною по справі, і під час розгляду судді висловлювали думки щодо обставин її розгляду. Посилаючись на частину четверту статті 36 ЦПК України суд зробив висновок, що обставини, на які посилався ОСОБА_4, не можуть бути підставою для відводу.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року заяву ОСОБА_4 про відвід суддям апеляційного суду Миколаївської області Галущенку О. І., Лисенку П. П. залишено без розгляду.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом вже була розглянута заява ОСОБА_4 про відвід суддям апеляційного суду Миколаївської області Галущенку О. І., Лисенку П. П. з підстав того, що вони приймали участь у розгляді іншої цивільної справи, де позивач був стороною та під час вирішення судової справи судді вчинили дії які, на думку ОСОБА_4, викликають сумнів у їх неупередженості і об'єктивності. Тому на підставі частини п'ятої статті 39 ЦПК України зробив висновок, що заяву про відвід, який заявлений повторно з підстав, розглянутих раніше, необхідно залишити без розгляду.

Постановою апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Аргументи учасників справи

У серпні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року, ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10 липня 2018 року, ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року та постанову апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року, у якій просив скасувати оскаржені рішення судів та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. При цьому посилався на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди незаконно визнали, що рішенням по іншій справі № 487/3823/15-ц було встановлено обставини укладання кредитного договору, отримання кредитних коштів та зробили неправильний висновок, що кредитний договір є дійсним. В апеляційному суді справа розглядалася колегією суддів, до складу якої увійшли судді Лисенко П. П. і Галущенко О. І., які входили до колегії при розгляді іншої справи №487/3823/15-ц, де судді дійшли незаконного висновку про наявність кредитного договору за фактичної відсутності такого. Отже у ОСОБА_4 були підстави недовіряти складу суду, однак ухвалами у задоволенні відводів йому було відмовлено. Надані позивачем виписки з особового рахунку є неналежними доказами, інформація в них не співпадає. Суд незаконно відмовив у витребуванні у відповідача документів, що свідчать про укладення кредитного договору, про передання кредитних коштів. Анкета-заява від 25 лютого 2010 року є фактично опитувальним листком для клієнтів банку стандартної форми, де відсутні умови, які є необхідними для укладання кредитного договору. Банк вдався до нечесної підприємницької практики та включив до анкети речення про приєднання до умов кредитування, з якими позивач не був ознайомлений. З посиланням на Закон України «Про захист прав споживачів» ОСОБА_4 зазначає, що банк не ознайомлював його з жодними правилами, тарифами, умовами банківських послуг.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2015 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 15 лютого 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 09 листопада 2016 року, у справі № 487/3823/15-ц за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в рахунок заборгованості за кредитним договором б/н від 25 лютого 2010 року стягнуто з ОСОБА_4 13 045,30 грн заборгованості за кредитом, 7 342,60 грн заборгованості по процентам за користування кредитом і 450,00 грн заборгованості за пенею.

Ухвалою Верховного Суду України від 12 червня 2017 року у допуску до провадження справи за позовом АТ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2015 року, ухвали апеляційного суду Миколаївської області від 15 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року відмовлено.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2015 року встановлено, що: 25 лютого 2010 року між АТ КБ «Приват Банк» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір б/н про надання останньому кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку «Универсальна 55»; 08 листопада 2011 року ОСОБА_4 було переоформлено кредитну картку «Универсальна 55» на кредитну картку «Универсальна Gold 55 днів» відповідно до тарифів якої ОСОБА_4 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжнку картку у розмірі 15 000 грн зі спалтою процентів за користування кредитом 30% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки; ОСОБА_4 підтвердив свою згоду на те, що підписана ним Анкета-заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та тарифами банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/ складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом в заяві.

Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15 зроблено висновок, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункту 4 частини третьої статті 18 Закону).

Встановивши, що ОСОБА_4 не довів підстав для визнання недійсним кредитного договору від 25 лютого 2010 року, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову.

Окрім цього, до касаційної скарги ОСОБА_4 на рішення суду включено скарги на ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10 липня 2018 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року.

Підстави відводу судді встановлені статтею 36 ЦПК України. Аналіз матеріалів справи свідчить, що доводи заяв ОСОБА_4 про відвід зводяться до незгоди зі змістом та мотивами рішення суду у справі № 487/3823/15-ц, де участь у розгляді справи приймали судді Галущенко О. І. та Лисенко П. П.

Відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб'єктивним та об'єктивним критеріями. Відповідно до суб'єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб'єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об'єктивного критерію, то це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об'єктивно обґрунтованими (BELUKHA v. UKRAINE, N 33949/02, § 49 - 52, ЄСПЛ, від 09 листопада 2006 року).

Оскільки наведені ОСОБА_4 у заявах про відвід обставини у відповідності до статті 36 ЦПК України не є підставою для відводу суддів, то суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що заявлений відвід задоволенню не підлягає.

Встановивши, що повторний відвід заявлено ОСОБА_4 з підстав, розглянутих раніше, суд обґрунтовано залишив таку заяву без розгляду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 406, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року, ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10 липня 2018 року, ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року та постанову апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н.О. Антоненко

В.І. Журавель