Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.10.2018 року у справі №235/824/18

Постанова

Іменем України

08 липня 2021 року

м. Київ

справа № 235/824/18

провадження № 61-5819св20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 08 червня 2018 року в складі судді Хмельової С. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Гапонова А. В., Будулуци М. С., Агєєва О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.

Позовна заява мотивована тим, що 24 січня 2013 року ОСОБА_1 був призначений виконуючим обов'язки начальника відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Добропіллі Донецької області, а 01 серпня 2017 року призначений страховим експертом з охорони праці Мирноградського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області.

Позивач 27 жовтня 2017 року отримав попередження від управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про те, що з 01 січня 2018 року змінюються умови оплати та стимулювання праці працівників виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, зокрема про зміну системи оплати та стимулювання праці, розміру посадового окладу, зміну найменувань посади, які вступлять у дію з 01 січня 2018 року та про можливе майбутнє вивільнення.

Наказом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 20 грудня 2017 року ОСОБА_1 звільнено

з 29 грудня 2017 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників Мирноградського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області та нарахована вихідна допомога та грошова компенсація.

З 28 грудня 2017 року до 19 січня 2018 року включно позивач знаходився на лікарняному, проте наказом відповідача від 19 січня 2018 року

ОСОБА_1 був звільнений з 19 січня 2018 року, трудову книжку отримав 22 січня 2018 року.

Позивач вважає, що при його звільненні відповідачем були порушені вимоги закону, оскільки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок про його тимчасову непрацездатність. Відповідачем звільнено позивача у період тимчасової непрацездатності (перебування на лікарняному) 19 січня 2018 року.

Крім того, при звільненні були порушені норми КЗпП України, попередження про звільнення було отримано 27 жовтня 2017 року, але в ньому не було вказано, що ліквідується його посада або його будуть звільняти, а лише зазначено про можливе вивільнення.

З часу попередження до часу звільнення пройшло більше двох місяців, тому потрібно було видати нове попередження до звільнення за два місяці.

Позивач вважає, що він має переважне право на залишення на роботі, зазначав, що він є інвалідом та має на утриманні хвору на онкологію дружину. Відповідачем не надавалася позивачу можливість зайняти іншу посаду, хоча такі посади експертів були вакантними. Крім того, Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області залишено поза увагою незгоду профспілки "Соціал" зі звільненням ОСОБА_1.

Вказував, що строк на звернення до суду з позовом пропустив з поважних причин, оскільки наказ про звільнення видавався у період, коли позивач хворів, потім було видано ще один наказ, з яким він не був ознайомлений, отримав трудову книжку вже після набуття чинності наказом.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив: поновити строк на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі; скасувати наказ про звільнення відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України та поновити його на попередньому місці роботи на посаді страхового експерта з охорони праці відділу страхових експертів з охорони праці Мирноградського міського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області

від 08 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Донецької області від 07 серпня 2018 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1.

Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про зміни в організації виробництва і праці, зміни істотних умов праці, зокрема, про зміну системи оплати та стимулювання праці, розміру посадового окладу, зміну найменування посади, які вступлять у дію з 01 січня 2018 року та про можливе майбутнє вивільнення в установлені законом строки, а саме не пізніше ніж за два місяці.

Станом на 01 серпня 2017 року у Мирноградському міському відділенні Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України

в Донецькій області було передбачено 17 штатних одиниць, а станом

на 01 січня 2018 року - 14 штатних одиниць, тобто відбулося зменшення загальної кількості штатних одиниць, в той час як штатним розписом

від 01 серпня 2017 року був передбачений відділ страхових експертів з охорони праці у кількості 3 штатних одиниць, а новим штатним розписом від 01 січня 2018 року передбачено 2 посади, а саме: завідувач сектору та страховий експерт. Таким чином, у Мирноградському міському відділенні управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Донецькій області відбулося скорочення штату страхових експертів з охорони праці.

Підставою для звільнення стало саме скорочення чисельності працівників, а також неможливість перевести позивача на іншу посаду.

ОСОБА_1 з наказом про звільнення ознайомився 22 січня 2018 року та отримав трудову книжку. До суду позивач звернувся 21 лютого 2018 року, тобто в межах місячного строку. Оскільки строк на звернення до суду не пропущений, відсутня потреба його поновлювати.

Позивач попереджений про майбутнє звільнення не пізніше ніж за два місяці до звільнення, звільнений не під час перебування на лікарняному, в установі відбулось скорочення чисельності працівників, отже, звільнення відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.

Постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Апеляційного суду Донецької області від 07 серпня 2018 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 08 червня 2018 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що доводи апеляційної скарги позивача про те, що від дати попередження про майбутнє звільнення 27 жовтня 2017 року до дати фактичного звільнення 22 січня 2018 року пройшло більше двох місяців, тому відповідач повинен був знову попередити позивача про звільнення, є необґрунтованими, оскільки статтею 49-2 КЗпП України встановлено, що про наступне вивільнення працівник повинен бути персонально попереджений не пізніше ніж за два місяці. Попередження із зазначенням про можливе майбутнє вивільнення та без зазначення конкретної дати не суперечить нормам законодавства.

Доводи апеляційної скарги щодо незгоди профспілки "Соціал" зі звільненням працівників, не відповідають дійсності, оскільки листом від 21 грудня 2017 року начальників відділень управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Донецькій області запрошено взяти особисту участь у засіданні профспілкового комітету при наявності незгоди стосовно подання управлінням Фонду щодо припинення трудових відносин за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Відповідачем не було запропоновано позивачу зайняти посади страхового експерта з охорони праці у інших відділеннях, тому що зазначені посади також підлягали скороченню з 01 січня 2018 року, у зв'язку із значним скороченням чисельності та штату працівників у відповідача була відсутня можливість запропонувати ОСОБА_1 будь-яку роботу.

При апеляційному перегляді рішення суду першої інстанції судом також враховано постанову Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, в якій було зазначено, що у матеріалах справи відсутній штатний розпис станом на день звільнення всіх відділень відповідача та також самого управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, отже відсутність вакансій, які могли бути запропоновані позивачу, не доведена належними та допустимими доказами. Апеляційним судом були долучені до матеріалів справи копії штатних розписів станом на день звільнення всіх відділень відповідача та також самого управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, які ретельно дослідженні, в результаті чого встановлено, що на час звільнення позивача були відсутні вакансії, які могли бути запропоновані позивачу.

Звільнення позивача відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства, зокрема пункту 1 частини 1 статті 40 та статті 49-2 КЗпП України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 23 липня 2020 року відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 08 червня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач звільнений з роботи незаконно, відповідачем були порушені норми трудового законодавства та Конституції України.

Крім цього, скаржник посилається на пункт 3 частини 3 статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та вважає, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив його клопотання про витребування документів про прийом нових співробітників, а також відмовлено у клопотанні про допит свідків, а саме співробітників (прізвища та посади вказані в клопотанні та долучено до матеріалів справи)

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає як підставу касаційного оскарження судових рішень пункти 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Позиції інших учасників

У серпні 2020 року управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області подало до суду відзив на касаційну скаргу, зазначивши, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Просило суд залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що наказом управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Донецькій області від 24 січня 2013 року ОСОБА_1 був призначений виконуючим обов'язки начальника відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у місті Добропіллі Донецької області.

Наказом відповідача від 27 лютого 2013 року позивача було звільнено у зв'язку з поновленням на роботі працівника, який раніше займав цю посаду відповідно до пункту 6 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Наказом управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Донецькій області від 27 лютого 2013 року ОСОБА_1 призначено заступником начальника відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у місті Добропіллі Донецької області.

Наказом відповідача від 10 жовтня 2014 року позивача звільнено з посади відповідно до пункту 5 частини 1 статті 36 КЗпП України у зв'язку з переведенням до відділення виконавчої дирекції у місті Димитрові Донецької області.

Наказом управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань в Донецькій області від 10 жовтня 2014 року ОСОБА_1 призначено заступником начальника відділення виконавчої дирекції Фонду в місті Димитрові Донецької області.

Наказам відповідача від 08 грудня 2016 року відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в місті Димитрові Донецької області

з 08 грудня 2016 року перейменоване на відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у місті Мирноград Донецької області.

Наказом від 19 липня 2017 року у зв'язку з реорганізацією Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України позивача звільнено з посади за переведенням до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області.

Наказом від 01 серпня 2017 року позивача призначено страховим експертом з охорони праці Мирноградського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області.

Суди встановили, що 27 жовтня 2017 року позивача попереджено відповідачем про зміну системи оплати та стимулювання праці, розміру посадового окладу, зміну найменування посади, які будуть мати місце з 01 січня 2018 року та про можливе майбутнє вивільнення.

Наказом управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 20 грудня 2017 року позивача звільнено з роботи з 29 грудня 2017 року відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників Мирноградського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, нарахована йому вихідна допомога та грошова компенсація.

З 28 грудня 2017 року до 19 січня 2018 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному, стати до роботи визначено 20 січня 2018 року.

Наказом відповідача від 19 січня 2018 року було внесено зміни до наказу

від 20 грудня 2017 року в частині дати звільнення позивача, а саме:

29 грудня 2017 року замінено на 22 січня 2018 року.

ОСОБА_1 з наказами від 20 грудня 2017 року та від 19 січня 2018 року ознайомлений.

Відповідно до копій штатних розписів станом на день звільнення всіх відділень відповідача та також самого управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області були відсутні вакансії, які могли бути запропоновані позивачу (т. 2, а. с.1-5,10-89).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини 1 статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

У частинах 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив із того, що звільнення позивача за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України було проведено відповідачем з дотриманням відповідних норм трудового законодавства і протилежного позивачем не доведено.

Разом із цим, оскільки звільнення позивача є законним, то відповідно відсутні підстави для поновлення його на роботі.

Верховний Суд погоджується із відповідними висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судами на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження наданих доказів.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно зі статтею 13 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, ратифікованою Україною 04 лютого 1994 року, коли роботодавець планує припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного або аналогічного плану, він своєчасно надає відповідним представникам працівників інформацію щодо цього питання, зокрема інформацію про причини передбачуваних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, та строк, протягом якого їх буде проведено.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1,2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації (частини 1 , 3 статті 49-2 КЗпП України).

Предметом позову у цій справі є вимога ОСОБА_1 про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі у зв'язку з порушенням відповідачем норм трудового законодавства.

При розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої

статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Виходячи з системного тлумачення частини 1 статті 40, частин 1 та 3 статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Судами встановлено, що 27 жовтня 2017 року ОСОБА_1 особисто був попереджений про зміни в організації виробництва і праці відповідача, зміну істотних умов праці, зокрема про зміну системи оплати та стимулювання праці, розміру посадового окладу, зміну найменування посади, які вступають в дію з 01 січня 2018 року та про можливе майбутнє звільнення.

Наказом управління виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2017 року № 1280-к зазначено звільнити ОСОБА_1 з 29 грудня 2017 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників Мирноградського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області.

Наказом управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 19 січня 2018 року № 20-к у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю ОСОБА_1 з 28 грудня 2017 року по 19 січня 2018 року внесено зміни до наказу управління від 20 грудня 2017 року № 1280-к "Про звільнення ОСОБА_1" в частині зміни дати звільнення з 29 грудня 2017 року на 22 січня 2018 року.

Апеляційним судом при дослідженні копій штатних розписів станом на день звільнення всіх відділень відповідача та також самого управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області встановлено відсутність вакансій, які могли бути запропоновані позивачу.

Отже, позивач був попереджений про наступне звільнення з врахуванням вимог статті 49-2 КЗпП України та без порушення вимог частини 2 статті 40 КЗпП України.

У частині 1 статті 43 КЗпП України передбачено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених частині 1 статті 43 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Питання про надання згоди на звільнення працівників управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області у зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників розглядалось на засіданні профспілкового комітету первинної профспілкової організації 25 грудня 2017 року, оформленого протокол № 36. У витязі з протоколу зазначено, що начальник управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області - Давиденко Л. І. звернулася до профкому первинної профспілкової організації з поданням про надання згоди на звільнення працівників управління відповідно до пункту 1 частини 1 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням чисельності працівників управління. Постановою правління Фонду соціального страхування України від 10 жовтня 2017 року № 50 та наказу виконавчої дирекції Фонду від 23 жовтня 2017 року № 559 значно зменшено граничну чисельність працівників у структурі управління. Працівники управління попереджені про зміни в організації виробництва і праці, зміни істотних умов праці, зміну найменування посади та можливе звільнення. На засіданні розглянуто кожну кандидатуру.

Виконавчою дирекцією затверджено граничну чисельність працівників управління та посади нижчезазначених працівників управління та відділень скорочуються, а запропонувати інші посади у складі управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області або його відділень не є можливим у зв'язку з чим, вони підлягають звільненню на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України. На даному засіданні надано згоду на звільнення ОСОБА_1.

Отже, звільнення позивача відбулося без порушення вимог частини 1 статті 43 КЗпП України.

Подібні правові висновки щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 14 червня 2020 року в справі № 565/120/18; від 12 серпня 2020 року в справі № 753/3889/17; від 14 вересня 2020 року в справі № 645/3540/17.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1 -3 статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, відсутні підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі, оскільки його звільнення відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства України.

Згідно статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі. При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Враховуючи, що звільнення позивача відбулося на законних підставах, позовні вимоги про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі задоволенню не підлягають.

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належними чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав необґрунтованості заявлених позовних вимог позивача.

Аргументи касаційної скарги щодо безпідставної відмови апеляційного суду у задоволенні клопотань позивача про витребування доказів та допит свідків у цій справі не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються матеріалами справи, в яких відсутні докази подання ним таких клопотань на стадії апеляційного провадження та необґрунтованої відмови у їх задоволенні апеляційним судом.

Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz
Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

РішенняКрасноармійського міськрайонного суду Донецької області від 08 червня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук