Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.08.2019 року у справі №755/10938/17

Постанова

Іменем України

19 березня 2020 року

м. Київ

справа № 755/10938/17

провадження № 61-14471св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Правекс-Банк»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргоюОСОБА_1 , поданою адвокатом Івановим Валентином Вячеславовичем, на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 січня 2019 року у складі судді Астахової О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 27 червня 2019 року у складі колегії суддів:

Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Правекс-Банк» (далі - ПАТ КБ «Правекс-Банк», Банк), третя особа - ОСОБА_2 , про захист прав споживачів.

Позовна заява мотивована тим, що 02 вересня 2004 року між ним та ПАТ КБ «Правекс-Банк» було укладено кредитний договір № 796-025/04Р, згідно якого позичальник отримав кредит в розмірі 29 900,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на строк до 02 вересня 2014 року. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору між ним та банком було укладено договір іпотеки, згідно якого він передав в іпотеку Банку квартиру АДРЕСА_1 . Також між ПАТ КБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_2 , з метою забезпечення виконання умов кредитного договору, було укладено договір поруки № 796-025/04Р, згідно якого остання поручалась перед Банком за належне виконання позичальником умов кредитного договору. Вказував про те, що Банк листом від

20 квітня 2016 року, з метою врегулювання простроченої заборгованості та погашення заборгованості за кредитним договором, звернувся до нього з пропозицією, яка включала наступні умови: повернення ним заборгованості у розмірі 16 548,00 доларів США (станом на 18 квітня 2016 року) до 31 липня 2016 року; прощення заборгованості за тілом та відсотками по кредиту у розмірі

7 091,98 доларів США; прощення нарахованої пені у розмірі 23 938,31 доларів США. Однак він на вказану пропозицію Банку не погодився, та направив останньому листами від 12, 26 травня та 29 червня 2016 року іншу пропозицію, а саме: погашення 50 % заборгованості перед Банком у розмірі 12 400,00 доларів США; погашення решти заборгованості у строк до 01 вересня 2016 року. Про те, вказані його пропозиції були залишені Банком без розгляду. Разом тим згодом він дізнався, що 09 березня

2016 року Дніпровським районним судом міста Києва ухвалено заочне рішення в справі № 369/9735/15-ц про задоволення позову ПАТ КБ «Правекс-Банк» до

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яким з відповідачів солідарно на користь Банку було стягнуто заборгованість у розмірі 43 294,12 доларів США. Таким чином, Банк запропонувавши йому реструктуризацію заборгованості за кредитним договором, продовжував вживати правові заходи щодо примусового стягнення заборгованості, та, як наслідок, своїми навмисними діями фактично ввів його в оману. На його думку, Банк своїми діями по відношенню до нього порушив вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» та здійснив нечесну підприємницьку діяльність, яка містить як елемент введення в оману, так і елемент агресивної підприємницької практики. Також наголошував на тому, що положення пункту 4.3.2 кредитного договору суперечать частині восьмій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме положенню про те, що споживач має право достроково повернути споживчий кредит, а положення пунктів 7.1.7, 9.3 цього ж кредитного договору є несправедливими. У зв`язку з вище вказаними численними порушеннями Банку та у відповідності до вимог частини п`ятої, шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» наявні всі правові підстави для визнання кредитного договору недійсним в цілому, з моменту його укладення.

У зв`язку з викладеним просив визнати дії ПАТ КБ «Правекс-Банк» по відношенню до нього щодо відмови у пропозиції погашення заборгованості за кредитним договором від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р нечесною підприємницькою практикою; визнати підпункти 4.3.2, 7.1.7, 9.3 кредитного договору від 02 вересня 2004 року

№ 796-025/04Р несправедливими; кредитний договір від 02 вересня 2004 року

№ 796-025/04Р недійсним з моменту його укладення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 21 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 червня

2019 року, позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Правекс-Банк», третя особа - ОСОБА_2 , про захист прав споживачів задоволено частково.

Визнано недійсними підпункти 7.1.7; 9.3. кредитного договору від 02 вересня

2004 року № 796-025/04Р, укладеного між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат у справі.

Судові рішення мотивовані тим, що оспорювані позивачем пункти

7.1.7., 9.3. кредитного договору є несправедливими відносно позичальника, оскільки всупереч принципу добросовісності наслідком цих умов договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду позивача, тому наявність правові підстави для визнання таких пунктів договору недійсними відповідно до вимог статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Судами не було встановлено обставин які б вказували на те, що умови пункту 4.3.2. кредитного договору порушують права споживача, або є нечесною підприємницькою практикою чи є несправедливими, тому в цій частині позовних вимог було відмовлено в задоволенні позову. Правових підстав для визнання недійсним кредитного договору від

02 вересня 2004 року № 796-025/04Р, укладеного між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 в цілому судами встановлено не було, оскільки недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Також судами не встановлено підстав для визнання недійсним кредитного договору в цілому, з тих підстав, що Банк вів нечесну підприємницьку практику та ввів його в оману щодо істотних обставин відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки позивач не надав належними та допустимими доказів, які б свідчили про наявність умислу в діях Банку на введення останнього в оману щодо істотних обставин договору, які мали значення для його укладення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У липні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом Івановим В. В., на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 червня 2019 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 , у касаційній скарзі, поданій адвокатом Івановим В. В., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні його позовних вимог щодо визнання дій Банку по відношенню до нього щодо відмови у пропозиції погашення заборгованості за кредитним договором від 02 вересня 2004 року

№ 796-025/04Р нечесною підприємницькою практикою; визнання підпункту 4.3.2 кредитного договору від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р несправедливим та визнання недійсним з моменту його укладення оспорюваного кредитного договору та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким вказані позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Рішення суду першої інстанції було оскаржене позивачем як до суду апеляційної інстанції, так і до суду касаційної інстанції лише в частині позовних вимог щодо визнання дій Банку по відношенню до позивача щодо відмови у пропозиції погашення заборгованості за кредитним договором від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р нечесною підприємницькою практикою; визнання пункту 4.3.2 кредитного договору від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р несправедливим та визнання недійсним з моменту його укладення оспорюваного кредитного договору, тому воно підлягає касаційному перегляду лише в оскаржуваній частині. В частині позовних вимог про визнання несправедливими пунктів 7.1.7, 9.3 кредитного договору від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р рішення суду не оскаржувалося, тому в цій частині касаційному перегляду не підлягає.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог щодо визнання дій Банку по відношенню до позивача нечесною підприємницькою практикою; визнання пункту 4.3.2 кредитного договору несправедливим та визнання недійсним оспорюваного кредитного договору з моменту його укладення є незаконними та необґрунтованими, оскільки судами належним чином не були встановлені обставини, які мають значення для правильного вирішення спірних правовідносин. Наголошує на тому, що суди обох інстанцій дійшли помилкових висновків відмовляючи йому в задоволенні частини його позовних вимог, унаслідок неправильного встановлення фактичних обставин справи, неправильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права та неправильної оцінки доказів. Вказує на те, що одночасне звернення Банку до суду з позовною заявою про стягнення кредитної заборгованості та до позичальника з письмовою пропозицією щодо вирішення питання про реструктуризацію цієї ж заборгованості були спрямовані на навмисне введення його в оману щодо дійсних обставин справи та фактично свідчить про те, що Банк веде відносно нього нечесну та агресивну підприємницьку діяльність, тому наявні всі правові підстави для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним. Наголошує на тому, що умови пункту 4.3.2. оспорюваного кредитного договори також є несправедливими, оскільки вони суперечать положенням частини восьмої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Дніпровського районного суду міста Києва.

У жовтні 2019 року справу № 755/10938/17 передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 02 вересня 2004 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №796-025/04Р, згідно якого Банк надав позичальнику кредит на загальну суму 29 900,00 доларів США для споживчих цілей, строком до 02 вересня 2014 року, зі сплатою 14% річних (а. с. 4-6).

Згідно пункту 4.1 цього договору позичальник зобов`язувався погашати заборгованість за кредитом шляхом внесення грошових коштів на рахунок

№ НОМЕР_1 рівними частинами в сумі 250 доларів США щомісяця, до 10 числа наступного місяця.

Відповідно до пункту 4.3.2 цього договору про свій намір достроково погасити заборгованість за кредитом в повному обсязі (зі сплатою фактично нарахованих відсотків) позичальник письмово повідомляє Банк не менш, ніж за 10 днів до передбачуваної дати погашення. Порушення встановленого даним пунктом зобов`язання позичальником надає Банку право відмовити у прийомі платежу до моменту закінчення встановленого строку повідомлення.

Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня

2016 року позов ПАТ КБ «Правекс-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено.

Стягнуто солідарно з боржника та поручителя на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором від 02 вересня 2004 року №796-025/04Р в розмірі 43 294,12 доларів США (а. с. 12-14).

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 10 січня 2018 року заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року скасовано.

Позов ПАТ КБ «Правекс-Банк» задоволено частково.

Стягнуто солідарно з боржника та поручителя на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р в розмірі 30 038,14 доларів США.

У задоволенні решти позовних вимог Банку відмовлено.

Листом від 20 квітня 2016 року ПАТ КБ «Правекс-Банк» надіслало ОСОБА_1 банківську пропозицію, в якій повідомило про існування простроченої заборгованості за кредитним договором за тілом кредиту, відсотками та заборгованості по пені. З метою врегулювання відносин, що склалися між позичальником та Банком, останнім було запропоновано повернення не менше ніж 70 % заборгованості за кредитним договором до 31 липня 2016 року з відповідним звільненням від сплати залишку заборгованості та нарахованої пені. За умови підписання договору та прощення частини боргу, заборгованість позичальника за кредитним договором вважатиметься погашеною (а. с. 7).

12 травня 2016 року ОСОБА_1 запропонував Банку повернути 50 % заборгованості за кредитним договором до 01 вересня 2016 року; 26 травня 2016 року позичальник вже запропонував банку погашення заборгованості до 25 - 30 серпня 2016 року в розмірі 12 400,00 доларів США та 29 липня 2016 року - висловив прохання розглянути його пропозицію щодо повернення заборгованості в розмірі 12 400,00 доларів

США (а. с. 8, 10).

Судами обох інстанцій також зазначено, що доказів того, що вищевказані пропозиції позичальника були прийняті Банком матеріали справи не містять.

Також судами встановлено, що згідно змісту спірного кредитного договору, у ньому передбачено всі істотні умови такого виду договору відповідно до вимог чинного на той час законодавства та інших нормативно-правових актів. Укладаючи кредитний договір, сторони дійшли згоди щодо укладання договору на зазначених у ньому умовах, а відтак, з власної ініціативи на момент отримання коштів сторони визначили для себе правила подальшої поведінки.

Доказів того, що спірний договір було укладено без вільного волевиявлення позичальника чи останнього було обмежено у праві вибору кредитної установи та умов кредитування судами встановлено не було та матеріали справи таких не містять.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня

2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого

2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційноїскарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України однією із засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судому випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до пункту 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України та статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до частини першої статті 628, статті 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені між ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнута згода.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За загальним правилом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, другою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, в силу яких особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а сам зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частини першої статті 229 ЦК України). Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише в разі встановлення цих обставин, зокрема норми частини першої статті 229, статті 230 та статей 203 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Відповідно до роз`яснень пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Разом з тим, позивачем не було доведено належними та допустимими доказами умисел іншої сторони на введення його в оману щодо обставин, які впливали на вчинення ним оспорюваного правочину.

Також слід зазначити, що Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV Закон України «Про захист прав споживачів» було викладено в новій редакції, яка запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (стаття 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (стаття 18). Натомість в частині першій статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення кредитного договору) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору.

Частиною першою статті 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Згідно з частиною другою статті 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Відповідно до частини третьої статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті

58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, за загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Винятки з цього правила допускаються виключно в наступних випадках: за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили; у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили кримінальному закону, який скасовує або пом`якшує кримінальну відповідальність.

Закон України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» не містить вказівки про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили, а також не скасовує й не пом`якшує цивільної відповідальності особи, а отже, не має зворотної дії в часі.

Відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18), підстав відступати від якого колегія суддів не вбачає.

Кредитний договір було укладено сторонами у вересні 2004 року, тобто до набрання чинності статей 11, 18, 19 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак правильними є висновки судів обох інстанцій про те, що цей договір не може бути визнаний недійсним з підстав його невідповідності вказаним нормам закону. Укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення кредитного договору позивач був ознайомлений з його умовами, висловив своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час (більше 10 років) виконував його умови, що свідчить про прийняття ним таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків

Отже, судами обох інстанцій було встановлено, що оспорюваний кредитний договір було підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог або заперечень щодо умов оспорюваного договору.

Доказів того, що оспорюваний договір було укладено позивачем без вільного його волевиявлення чи його було обмежено у праві вибору кредитної установи та умов кредитування він до суду не надав.

Таким чином суди обох інстанцій дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р, оскільки позивачем не було надано належних і допустимих доказів стосовно того, що його волевиявлення на укладення цього договору не було вільним або що його Банком було введено в оману щодо істотних умов договору, які вів вважає несправедливими.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання дій Банку, які були вчинені ним у травні - серпні 2016 року по відношенню до нього щодо відмови у пропозиції погашення заборгованості за кредитним договором від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р нечесною підприємницькою практикою слід зазначити наступне.

Згідно з пунктом 2 частини першої, частиною другою статті 19 Закону України «про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час вчинення таких дій, нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика може бути такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Дії Банку щодо звернення ним до суду за захистом своїх прав та одночасна відмова у прийнятті запропонованих позивачем умов погашення заборгованості не може вважатися нечесною підприємницькою практикою, а наявність судового рішення щодо стягнення кредитної заборгованості не може бути перешкодою для вирішенню питання щодо врегулювання спору на стадії його виконання.

Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині визнання дій Банку по відношенню до нього щодо відмови у пропозиції погашення заборгованості за кредитним договором від 02 вересня 2004 року

№ 796-025/04Р нечесною підприємницькою практикою; визнання пункту 4.3.2 кредитного договору від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р несправедливим та визнання недійсним оспорюваного кредитного договору з моменту його укладення, у зв`язку з недоведеністю вказаних вимог.

Позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів того, що судами обох інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, а доводи його касаційної скарги з цього приводу не заслуговують на увагу, оскільки вони зводяться до власного тлумачення заявником одних і тих самих норм законодавства.

Крім того, доводи касаційної скарги заявника є аналогічними доводам, наведеним в апеляційній скарзі, яким суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Івановим Валентином Вячеславовичем, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

В. М. Сімоненко

С. П. Штелик