Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.12.2019 року у справі №334/5073/19

Постанова

Іменем України

12 січня 2021 року

м. Київ

справа № 334/5073/19

провадження № 61-20972св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Запорізька міська рада, товариство з обмеженою відповідальністю "Константа",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м.

Запоріжжя від 09 серпня 2019 року у складі судді Апаллонової Ю. В. та постанову Запорізького апеляційного суду

від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О.

М., Гончар М. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Запорізької міської ради, товариства з обмеженою відповідальністю "Константа" (далі - ТОВ "Константа") про передачу до комунальної власності територіальної громади м.

Запоріжжя об'єктів житлового фонду, в якому просила: зобов'язати Запорізьку міську раду надати згоду на прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об'єкти житлового фонду за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2; зобов'язати ТОВ "Константа" в особі ліквідатора передати, а Запорізькій міській раді прийняти до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об'єкти житлового фонду за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 липня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, ТОВ "Константа" про передачу до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об'єктів житлового фонду, передано на розгляд Орджонікідзевському районному суду м. Запоріжжя.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 серпня

2019 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, ТОВ "Константа" про передачу до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об'єктів житлового фонду. Роз'яснено позивачу, що розгляд справи віднесений до юрисдикції адміністративних судів.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що предметом позову у зазначеній справі є надання згоди шляхом ухвалення відповідного рішення на сесії Запорізької міської ради щодо передачі об'єктів житлового фонду в комунальну власність відповідно до вимог статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Урахувавши суб'єктний склад учасників даного спору та характер спірних правовідносин, що виникли між його учасниками, обсяг та зміст конкретних обставин справи та їх нормативне регулювання, суд дійшов висновку, що даний спір виник між фізичною особою та органом місцевого самоврядування (Запорізька міська рада), пов'язаний із здійсненням відповідачем владних управлінських функцій, має публічно-правовий характер, а тому не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України є підставою для відмови у відкритті провадження. Оскільки роз'єднання вимоги про зобов'язання Запорізької міської ради надати згоду на прийняття до комунальної власності об'єктів житлового фонду та вимоги про зобов'язання товариства передати такі об'єкти житлового фонду, і їх окремий розгляд за правилами цивільного та адміністративного судочинства призведе до роз'єднання підстав та змісту позовних вимог, зазначені вимоги не можуть бути розглянуті окремо, а тому суд позбавлений можливості відкрити провадження у частині позовних вимог.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Орджонікідзевського районного суду м.

Запоріжжя від 09 серпня 2019 року змінено, роз'яснено позивачу, що її позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства у справі про банкрутство ТОВ "Константа".

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що зазначений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому висновок місцевого суду про відмову у відкритті провадження з наведених підстав є правильним. Однак суд першої інстанції не звернув увагу, що власником спірних об'єктів нерухомості є ТОВ "Константа" відносно якого у господарському суді перебуває справа про його банкрутство, в якій ОСОБА_1 є одним із кредиторів, а отже відповідно до пункту 8 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" всі питання щодо майна банкрута, у тому числі й щодо передачі об'єктів житлового фонду у комунальну власність, відносяться до виключної компетенції господарського суду. При цьому статтями 40,41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачені повноваження ліквідатора та членів ліквідаційної комісії щодо управління та розпорядження майном боржника та функції господарського суду в ліквідаційній процедурі, а також порядок оскарження дій (бездіяльності) ліквідатора учасниками справи про банкрутство.

Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи

У листопаді 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1, у якій заявник просила скасувати ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 серпня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що помилкове застосування судом першої інстанції статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. У даному ж випадку, спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач-1 (Запорізька міська рада), допускаючи неправомірну поведінку, не мав публічно-правових відносин саме з нею, спір виник з приводу невиконання відповідачем-1 обов'язку щодо здійснення ним права комунальної власності, і стосується здійснення ним повноважень щодо набуття цивільних прав (права власності), а не владно - управлінських повноважень. Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу одного з їх учасників. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Її охоронюваний законом інтерес у спірних відносинах полягає у тому, що виконання відповідачем-1 обов'язку щодо надання згоди на прийняття до комунальної власності об'єктів незавершеного будівництва сприяло б відновленню будівництва, і є передумовою задоволення її суб'єктивного права на отримання у власність частини житлових приміщень в об'єкті, що передається до комунальної власності, майнові права на який належать їй. А тому не надання згоди на передачу цих об'єктів до комунальної власності порушує її права на отримання у власність частини житлових приміщень відповідно до укладеного договору, за захистом якого вона звернулася з указаним позовом, що серед іншого також відповідає офіційному тлумаченню, наданому Конституційним Судом України в рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес).

Вона звернулася до суду з указаним позовом у період, коли провадження у справі про банкрутство регулювалось нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" юрисдикція господарського суду також визначалась у спосіб, аналогічний передбаченому пунктом 8 частини 1 статті 20 ГПК України, зокрема, суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника. З огляду на те, що вона не заявляє майнових вимог до боржника, вона не мала процесуальних підстав звертатися з зазначеними вимогами до господарського суду, оскільки: боржник у цій частині не є стороною у справі; чинне на час звернення з позовом до суду процесуальне законодавство не поширювало юрисдикцію господарських судів на спори, предметом яких було майно боржника, а тому висновок суду апеляційної інстанції, що позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства є необгрунтованим.

Крім того, питання про відкриття провадження має вирішуватись за процесуальним законом, чинним на момент вчинення відповідної процесуальної дії. Так, 21 жовтня 2019 року, тобто після звернення до суду, введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства. Цим кодексом по-іншому врегульовано питання юрисдикції, зокрема, згідно з частиною другою статті 7 Кодексу господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна. Тому надання зворотної сили статті 7 Кодексу України з питань банкрутства щодо розповсюдження господарської юрисдикції на зазначений спір суперечить статті 58 Конституції України, частині 4 статті З ЦПК України.

На стадії відкриття провадження суд перевіряє відповідність позовної заяви вимогам процесуального законодавства і не має права встановлювати обставини справи, зокрема щодо належності боржнику майна, з приводу якого виник спір, а тому встановлення судом апеляційної інстанції належності майна боржникові, як підстави для визначення господарської підсудності за об'єктним критерієм на стадії відкриття провадження у справі суперечить вимогам процесуального законодавства. При цьому, встановивши належність боржнику майна, з приводу якого виник спір, суд порушив вимоги статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до якої особа, що здійснює самочинне будівництво, не набуває право власності на нього.

Відзив на касаційну скаргу подано не було.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.

11 грудня 2019 року справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством.

Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

За змістом частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України (пункт 8 частини 1 статті 20 ГПК України).

З огляду на наведені приписи процесуальних законів, правильне визначення юрисдикції суду у цій справі залежить від змісту правовідносин та її учасників.

Предметом позову в указаній справі є зобов'язання Запорізької міської ради прийняти на баланс територіальної громади об'єкти житлового фонду, що належать банкруту ТОВ "Константа".

Перевіряючи законність та обгрунтованість висновків судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що оскаржувані ухвала суду першої інстанції, у незмінній після її апеляційного перегляду частині, та постанова апеляційного суду ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі - банкруту, які передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

З Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що ухвалою Господарського суду Запорізької області від 27 січня 2016 року у справі № 908/6167/15 порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ "Константа".

Постановою Господарського суду Запорізької області

від 02 травня 2018 року ТОВ "Константа" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором банкрута - арбітражного керуючого Комарову А.

В.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ "Константа" перебуває в стані припинення на підставі судового рішення Господарського суду Запорізької області від 02 травня 2018 року у справі № 908/6167/15.

Відповідно до частини 4 статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній на момент порушення справи про банкрутство), суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Так, 21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII. З дня введення в дію Податковим кодексом України визнано таким, що втратили чинність, зокрема Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства, з дня введення в дію Податковим кодексом України подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень Податковим кодексом України незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію Податковим кодексом України перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до Податковим кодексом України.

За змістом статті 7 Кодексу України з питань банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України.

Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи.

Таким чином, законодавець вкотре підкреслив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи (аналогічний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19), від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17 (провадження № 12-160гс19), постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18)).

Висновок про те, що розгляд спорів з майновими вимогами до суб'єкта господарювання, який перебуває в процедурі банкрутства та визначений позивачем в статусі відповідача у такому спорі, законодавцем віднесено до територіальної юрисдикції господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, наведено також у постановах Верховного Суду

від 02 жовтня 2019 у справі № 910/9535/18 та від 21 листопада 2019 року у справі № 925/1205/15.

Оскільки ТОВ "Константа" є учасником указаної справи, а сама позовна заява стосується майна боржника - об'єктів незавершеного будівництва (багатоквартирні житлові будинки за адресами: АДРЕСА_1 (житловий комплекс "АДРЕСА_2 (житловий комплекс "Тихий центр")), включеного до ліквідаційної маси боржника, усуваючи недоліки неповноти розгляду справи судом першої інстанції, апеляційний суд правильно виходив із того, що указана справа повинна розглядатися в межах справи про банкрутство, що свідчить про безпідставність доводів заявника, наведених у касаційній скарзі.

Установивши, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 до Запорізької міської ради та ТОВ "Константа" про передачу до комунальної власності територіальної громади м.

Запоріжжя об'єктів житлового фондуне підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, суд першої інстанцій, з яким частково погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у справі.

Перевіряючи законність та обгрунтованість ухвали місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд обгрунтовано виходив із того, що суд першої інстанції не дослідив належним чином питання юрисдикційності спору, у зв'язку з чим помилково виходив із того, що цей спір має публічно-правовий характер та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Оскільки власником спірних об'єктів нерухомості є ТОВ "Константа", відносно якого у господарському суді перебуває справа про його банкрутство, в якій позивач є одним із кредиторів, суд дійшов правильного висновку, що зазначений спір відноситься до виключної компетенції господарського суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суд першої та апеляційної інстанцій правильно визначили, що заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, вірно застосували норми процесуального права, доводи касаційної скарги правильність висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги.

Щодо вирішення клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Заявник, як на обов'язкову підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилається на частину 6 статті 403 ЦПК України, за змістом якої справа підлягає передачі на розгляд до Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

02 жовтня 2019 року прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та щодо строків повернення справи" згідно з положеннями якого, частину 6 статті 403 ЦПК України викладено у такій редакції: "Справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, крім випадків, якщо: 1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції; 2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обгрунтував порушення судом правил предметної чи суб'єктної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах; 3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної чи суб'єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах".

Надані заявником постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 грудня 2019 року у справі № 926/358/19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 752/4361/15 (провадження № 14-561цс19) не свідчать про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки вони ухваленні за інших фактичних обставин справи.

Зважаючи на наведене, оскільки, Велика Палата Верховного Суду вже виклала у своїх постановах висновок щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для передачі зазначеної справи на розгляд до Великої Палати.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 серпня

2019 року у незмінній після її апеляційного перегляду частині та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак