Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 06.06.2021 року у справі №644/9569/18

Постанова

Іменем України

03 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 644/9569/18

провадження № 61-8425св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 21 грудня 2020 року у складі судді Ізмайлова І. К. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що є у спільній сумісній власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 14 червня 1986 року Пісочинською селищною радо Харківського району Харківської області за актовим записом № 53 зареєстровано шлюб з відповідачем.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 17 жовтня 2018 року частково відновлено втрачене судове провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу в частині судового рішення, яким шлюб між нею та ОСОБА_2 розірвано рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 березня 1993 року.

16 листопада 2018 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Індустріальному та Немишлянському районах у м. Харкові Головного територіального управління юстиції видано свідоцтво про розірвання шлюбу, актовий запис № 385.

Під час перебування у шлюбі нею та відповідачем за спільні кошти придбано житловий будинок АДРЕСА_1.

Вказувала, що у позасудовому порядку відповідач відмовляється поділити вказане майно.

Враховуючи наведене просила суд визнати за нею в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частину жилого будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 21 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частину жилого будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Враховуючи те, що шлюб між сторонами не було припинено у відповідності до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства після ухвалення 04 березня 1993 року Фрунзенським районним суду м. Харкова рішення про розірвання шлюбу між сторонами, суди дійшли висновку, що спірний будинок підлягає поділу між колишнім подружжям. Також судами вказано, що відповідач не спростував презумпцію спільності майна подружжя та не надав доказів того, що спірний будинок було придбано за його особисті кошти.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У травні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2.

Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, провадження № 61-13953св19 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що після розірвання шлюбу між сторонами рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 березня 1993 року він копію вказаного рішення не отримував. Вказує, що він, не будучі достатньо юридично обізнаний, не знав, що рішення суду про розірвання шлюбу необхідно подати до органу РАЦС для реєстрації.

Шлюбно-сімейні відносини з позивачем та ведення спільного господарства були припинені з осені 1992 року. Також приблизно з осені 1992 року вони припинили сумісне проживання та стали мешкати окремо.

Вказує, що позивач після припинення шлюбно-сімейних відносин залишилась проживати у 4-кімнатній квартирі АДРЕСА_2. Він з 1992 року почав проживати у смт Кулиничі Харківської області. Спочатку знімав житло, а потім жив у гуртожитку. У 1993 році він отримав квартиру АДРЕСА_3, яку в подальшому приватизував із своєю матір'ю.

24 травня 1997 року за кошти, отримані від продажу приватизованої квартири, а також накопичені та запозичені у розмірі 6 000 доларів США, він придбав спірний житловий будинок, після чого проживав у даному будинку.

Зазначає, що протягом усіх років після припинення шлюбних відносин позивач у спірному будинку ніколи не проживала, крім періоду з травня по жовтень 2018 року. У вказаний час вона проживала у зв'язку із тим, що продала належну їй 4-х кімнатну квартиру і поки шукала житло просила пожити у спірному будинку разом із сином. Після того позивачка із сином переїхали до спірного будинку, вони із сином почали створювати нестерпні умови для його проживання.

Вказує, що позивачем не надано доказів, що у період часу з 1992 року до моменту придбання будинку, а також і після цього, між ними існували шлюбні стосунки, а спірний будинок було придбано за сумісні з нею кошти.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, у якому вказано, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Ухвалою Фрунзенського районного суду міста Харкова від 17 жовтня 2018 року задоволено заяву ОСОБА_2 та частково відновлено втрачене судове провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу в частині судового рішення, яким шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, що був зареєстрований 14 червня 1986 року Пісочинською селищною радо Харківського району Харківської області за актовим записом № 53, розірвано рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 березня 1993 року.

16 листопада 2018 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Індустріальному та Немишлянському районах м. Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області вчинено актовий запис № 385 про розірвання шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу.

24 травня 1997 року державним нотаріусом 4-ої Харківської державної нотаріальної контори за реєстром № 2-1997 посвідчено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 придбав за 14 692 грн будинок АДРЕСА_1.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Судами встановлено, що спірне майно придбано до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні цього спору підлягають застосуванню положення Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до статті 12 КпШС України шлюб укладається в державних органах запису актів громадянського стану.

Статтею 13 КпШС України визначено, що права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах запису актів громадянського стану.

Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах запису актів громадянського стану.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 14 червня 1986 року.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 березня 1993 року шлюб між сторонами було розірвано.

Відповідно до статті 44 КпШС України шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.

Разом із тим, матеріали справи не містять доказів того, що позивач або відповідач після ухвалення Фрунзенським районним судом м. Харкова 04 березня 1993 року рішення про розірвання шлюбу звертались до органів реєстрації актів громадянського стану для реєстрації розірвання шлюбу.

Таким чином, станом на 24 травня 1997 року (дата придбання спірного будинку) шлюб між сторонами припинений не був.

Крім того, як вбачається із матеріалів справи, шлюб між сторонами було розірвано 16 листопада 2018 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що він був юридично необізнаний та не знав про необхідність реєстрацію розірвання шлюбу, з урахуванням положень законодавства, чинного у 1993 році, колегія суддів не приймає, оскільки необізнаність заявника про вчинення передбачених КпШС України дій для розірвання шлюбу не свідчить, що такий було припинено відповідно до вимог закону.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 вказувала, що під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 ними у 1997 році було придбано житловий будинок АДРЕСА_1.

Враховуючи те, що спірне майно придбано під час перебування у шлюбі та до набрання чинності СК України, до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 22,24,28,29 КпШС України.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У статті 24 КпШС України передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до вимог статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Наведене правило встановлює правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте після припинення шлюбних відносин. Спільність такого майна має бути доведена тією стороною, яка наполягає на тому, що його придбано за рахунок спільних коштів або існують інші підстави виникнення щодо нього права спільної власності у подружжя. Наведене відповідним чином розподіляє тягар доведення між сторонами.

Частиною першою статті 29 КпШС України передбачено, що якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22,25,27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладено у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 755/21188/15-ц (провадження № 61-25876св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 467/478/17 (провадження № 61-555св17).

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов'язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Статтями 12, 81 ЦПК України.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статті 77 ЦПК Україниналежними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина 1 -3 статті 89 ЦПК).

Разом із тим, відповідачем під час розгляду справи судами попередніх інстанцій не надано належних та допустимих доказів того, що шлюб між подружжям припинився після рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 березня 1993 року й, відповідно, під час придбання спірного житлового будинку сторони проживали роздільно.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_1 з 15 лютого 1982 року по 11 червня 2018 року була зареєстрована по АДРЕСА_4, а він до 1997 року мав місце реєстрації по АДРЕСА_5, з 12 березня по 06 жовтня 2003 року по АДРЕСА_1, а з 14 жовтня 2003 року зареєстрований по АДРЕСА_4, не можуть бути прийняті судом, оскільки наявність реєстрації осіб за різними адресами не свідчить про відсутність між ними шлюбних відносин.

Також заявник посилається на те, що спірний будинок було придбано за кошти, отримані від продажу квартири, його заощаджень та запозичені ним кошти у розмір 6 000 доларів США.

З матеріалів справи вбачається, що згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 24 травня 1997 року ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 придбав за 14 692 грн будинок АДРЕСА_1.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 10 червня 1997 року ОСОБА_2, ОСОБА_5 в рівних частках кожний продали, а ОСОБА_6 купила квартиру АДРЕСА_3. Продаж квартири вчинено за 4 000 грн, які продавець отримав від покупця ще до підпису цього договору (т. 1, а. с. 80).

Також із вказаного договору купівлі-продажу вбачається, що вищевказана квартира належить продавцям в рівних частках кожному, на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації дослідного господарства "Українка" від 02 червня 1997 року, розпорядження № 351 02.6.97р., зареєстрованого в Харківському міжміському бюро технічної інвентаризації 04 червня 1997 року по реєстру за № 406/22.

З наведеного вбачається, що ОСОБА_2 набув у власність квартиру після придбання спірного будинку.

Посилання заявника на те, що пунктом 3 вищевказаного договору купівлі-продажу визначено, що він отримав грошові кошти до підпису цього договору, не можуть бути прийняті судом, оскільки доказів, що грошові кошти, отримані від продажу квартири, було витрачено на придбання спірного будинку матеріали справи не містять.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 не доведено, що грошові кошти, отримані від продажу квартири, було витрачено на придбання спірного будинку.

Щодо посилань заявника на те, що грошові кошти у розмірі 6 000 доларів США він взяв у борг у ОСОБА_7 слід зазначити наступне.

Відповідно до частини 3 статті 12 та частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12 та частини 1 статті 81 ЦПК України.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що приблизно у 1996-1997 роках він позичив у ОСОБА_7 грошові кошти у розмірі 6 000 доларів США, проте розписка про отримання грошових коштів не зберіглась, оскільки після виконання грошових зобов'язань була знищена, не можуть бути прийняті судом, оскільки відповідно до частини 6 статті 82 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, пунктом 2 частини 1 статті 44 ЦК УРСР передбачено, що повинні укладатись у письмовій формі угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у пунктом 2 частини 1 статті 44 ЦК, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР

Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (пунктом 2 частини 1 статті 44 ЦК), позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими пунктом 2 частини 1 статті 44 ЦК (стаття 46 ЦК УРСР).

Отже, розглядаючи справу, суди дійшли правомірного висновку, що за відсутності письмових доказів на підтвердження позики у розмірі 6 000 доларів США, показання ОСОБА_7 не можуть бути прийнято як належний та допустимий доказів укладення між сторонами договору позики.

Інші доводи касаційної скарги ідентичні запереченням ОСОБА_2 на позовну заяву та доводам апеляційної скарги на які судами було надано змістовні та обґрунтовані відповіді.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 21 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович