Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.02.2021 року у справі №161/14898/19

Постанова

Іменем України

10 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 161/14898/19

провадження № 61-1702св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючої - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.

учасники справи:

позивач- ОСОБА_1,

відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року у складі судді Кихтюка Р. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Данилюка В. А., Осіпука В. В., Шевчука Л. Я. та касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року у складі судді Кихтюка Р. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Данилюка В. А., Осіпука В. В., Шевчука Л. Я.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 23 вересня 2007 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 жовтня 2019 року.

04 листопада 2015 року ОСОБА_2 внаслідок безоплатної приватизації набув у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,116 га, що розташована в селі Боратин Луцького району Волинської області. 13 листопада 2015 року ОСОБА_2 виданий будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, а 18 листопада 2015 року ним було подано повідомлення про початок будівельних робіт.

У 2015 році подружжя розпочало будівництво індивідуального житлового будинку, в тому ж році було влаштовано фундамент та зведено несучі конструкції будинку, в 2016-2017 роках у будинку виконані внутрішні опоряджувальні роботи, а у 2018 році виконані зовнішні оздоблювальні роботи. На теперішній час будівництво будинку фактично завершено і в ньому проживає ОСОБА_2. Будівельні роботи, купівля матеріалів та інші послуги здійснювались за спільні кошти подружжя, однак між нею та відповідачем не досягнуто домовленості щодо поділу незавершеного будівництвом житлового будинку, як об'єкта спільної сумісної власності подружжя, та земельної ділянки.

Посилаючись на наведене просила: визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 незавершений житловий будинок, ступінь готовності 98%, загальною площею 160,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; визнати за нею право власності на 1/2 частини незавершеного житлового будинку, ступінь готовності 98%, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), загальною площею 0,116 га, кадастровий номер 0722880700:01:001:8217, що розташована в с. Боратин Луцького району; виділити їй в натурі 1/2 частину незавершеного житлового будинку, ступінь готовності 98%, а саме: приміщення 1-3 площею 4,5 кв. м, 1-4 площею 19,4 кв. м, 1-5 площею 17,0 кв. м, 1-6 площею 7,7 кв. м, 1-8 площею 11,3 кв. м, запроектоване приміщення 1-9 площею 17,8 кв. м, 1-1 площею 2,2 кв. м, 1-2 площею 2,0 кв. м, сходи а2,1/2 частину огорожі (1), розташованого за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до висновку експерта №90/5 судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 30 квітня 2020 року; виділити їй в натурі 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0534 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), загальною площею 0,116 га, кадастровий номер 0722880700:01:001:8217, що розташована в с. Боратин Луцького району Волинської області, відповідно до висновку експерта №90/5 судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 30.04.2020 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 незавершений будівництвом житловий будинок, ступінь готовності 98%, загальною площею 160,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину незавершеного житлового будинку, ступінь готовності 98%, загальною площею 160,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1.

Виділено ОСОБА_1 в натурі 1/2 частину незавершеного житлового будинку, ступінь готовності 98%, що становить 45/100 (фактична частка), а саме: приміщення 1-3 площею 4,5 кв. м, 1-4 площею 19,4 кв. м, 1-5 площею 17,0 кв. м, 1-6 площею 7,7 кв. м, 1-8 площею 11,3 кв. м, запроектоване приміщення 1-9 площею 17,8 кв. м, 1-1 площею 2,2 кв. м, 1-2 площею 2,0 кв. м, сходи а2,1/2 частину огорожі (1), загальною вартістю 764 269,02 грн, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Виділено ОСОБА_2 в натурі 1/2 частину незавершеного житлового будинку, ступінь готовності 98%, що становить 55/100 (фактична частка), а саме: приміщення 1-7 площею 11,3 кв. м, 1-11 площею 22,2 кв. м, 1-12 площею 19,6 кв. м, 1-13 площею 3,5 кв. м, запроектоване приміщення 1-10* площею 14,6 кв. м, запроектоване приміщення 1-10* площею 3,0 кв. м, 1/2 частину огорожі (1), загальною вартістю 940 229,98 грн, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за відхилення від ідеальних часток у розмірі 87 979,98 грн.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач належними та допустимим доказами довела, що на земельній ділянці, загальною площею 0,116 га, кадастровий номер 0722880700:01:001:8217, яка розташована в с. Боратин Луцького району Волинської області, за період шлюбу подружжям збудовано житловий будинок, будівництво якого здійснено за спільні кошти подружжя. Урахувавши висновок експертизи №90/5 від 30 квітня 2020 року, відповідно до якої ступінь будівельної готовності житлового будинку становить 98%, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 незавершеного будівництвом житлового будинку, ступінь готовності 98%; визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини незавершеного будівництвом житлового будинку та про виділення в натурі ОСОБА_1 частини незавершеного будівництвом житлового будинку з виплатою їй грошової компенсацією за відхилення від ідеальних часток.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя та її поділ в натурі, місцевий суд виходив з того, що на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 жовтня 2019 року, власником земельної ділянки господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), загальною площею 0,116 га, кадастровий номер 0722880700:01:001:8217, що розташована в с. Боратин Луцького району є ОСОБА_4, а отже спірна земельна ділянка не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя та не підлягає поділу.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку наявним у справі доказам, правильно застосував закон, що регулює спірні правовідносини, а тому дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову. Визнаючи висновок №90/5 судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 30 квітня 2020 року належним та допустимим доказом, апеляційний суд відхилив посилання відповідачів в апеляційній скарзі про порушення порядку проведення експертизи вказавши, що проведення експертизи на підставі будівельно-технічної документації без проведення огляду об'єкту, було наслідком бездіяльності відповідачів, які отримавши повідомлення про дату та час обстеження будинку, не допустили експерта до об'єкта та не забезпечили свою явку у вказаний день і час.

Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки спірна земельна ділянка була передана ОСОБА_2 в порядку безоплатної приватизації, вона є його особистою приватною власністю, яка в подальшому була відчужена на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4, який ніким не оспорений, а тому відсутні підстави для визнання зазначеного нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділу.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, в якій вона просила скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частини земельної ділянки, що розташована за адресою: село Боратин, Луцький район, Волинська область, та її виділ в натурі, і ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України, зокрема не урахування висновків щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 180/1394/15-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання за нею права власності на Ѕ частину земельної ділянки та виділення їй в натурі 1/2 частини зазначеного нерухомого майна, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми статей 120 ЗК України та 377 ЦК України, які у сукупності дають підстави для висновку, що правовий режим земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду, що розташовані на ній, а тому в разі переходу в установленому законом порядку права власності на розташований на ній об'єкт нерухомості, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведений на земельній ділянці об'єкт.

Суди попередніх інстанцій не урахували висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі №180/1394/15-ц про те, що земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

Матеріали справи надійшли до касаційного суду 23 квітня 2021 року.

У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року.

У березні 2021 року до Верховного Суду на виконання ухвали Верховного Суду від 18 лютого 20121 року про усунення недоліків, надійшла касаційна скарга заявників у новій редакції, у якій заявники просили скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року в частині визнання об'єкта незавершеного будівництва спільною сумісною власністю подружжя та його поділу, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Як на підставу касаційного оскарження, заявники посилаються на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ухвалення рішення без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17, від 05 листопада 2017 року у справі № 6-2921цс16, постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 539/3465/17, від 25 серпня 2020 року у справі № 760/21223/17-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Іншими підставами касаційного оскарження судових рішень заявники зазначають порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема вказували на те, що суд належно не дослідив зібрані у справі докази та ухвалив судове рішення на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини 3 статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована тим, що:

- суди попередніх інстанцій не врахували, що правова природа набуття права власності на новобудову відрізняється від набуття права власності на інше майно; визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України не передбачено;

- поза оцінкою суду апеляційної інстанції залишилися доводи відповідачів та подані на їх підтвердження докази про те, що власником спірної земельної ділянки та забудовником на ній, згідно внесених змін у будівельно-технічну документацію є ОСОБА_4, а тому на об'єкт незавершеного будівництва не може поширюватися режим спільного сумісного майна подружжя;

- визнавши за позивачем у порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва, суди не дослідили та не надали належну оцінку доказам, які підтверджували факт будівництва житлового будинку за рахунок коштів ОСОБА_3, а не за спільні кошти подружжя, а тому сам по собі факт придбання матеріалів для будівництва та проведення будівельних робіт у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя;

- проведена у справі експертиза, призначена на виконання ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 грудня 2019 року, суперечить методичним рекомендаціям проведення будівельно-технічних експертиз щодо визначення технічної можливості розподілу (виділу частки) об'єкта незавершеного будівництва. Проведення експертизи на підставі технічної документації без фактичного огляду об'єкта дослідження за його місцезнаходженням, свідчить про недопустимість висновку експертизи як доказу у справі.

У березні 2021 року від ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 надійшла заява про долучення до матеріалів справи, як доповнення до касаційної скарги витягу з постанови Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/223339/14-ц на обґрунтування доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у зазначеній постанові щодо застосування статті 331 ЦК України.

У травні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу відповідачів, у якому вона просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального права, мотивовано відхилив доводи відповідачів та надані ними докази на підтвердження того, що будівництво спірного житлового будинку здійснювалося за кошти ОСОБА_3. Посилання заявників на не урахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 25 серпня 2020 року у справі № 760/21223/17-ц є помилковим, оскільки у зазначеній справі спір стосувався визнання права власності на самочинно збудований багатоповерховий будинок, який був збудований з істотним порушенням будівельних норм та Генерального плану забудови міста Києва. Висновки судів щодо визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва з урахуванням ступеня його готовності узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 07 липня 2020 року у справі №910/10647/18, постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №158/2404/13-ц, від 12 лютого 2020 року у справі №488/3103/17-ц, від 30 січня 2019 року у справі №454/1678/16-ц, від 07 вересня 2020 року у справі №336/4781/18, а тому вважала законними та обґрунтованими рішення судів попередніх інстанцій про визнання незавершеного будівництвом житлового будинку об'єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності за кожним із подружжя на 1/2 частки у праві власності на об'єкт незавершеного будівництва, з виділенням відповідної частини об'єкту незавершеного будівництва в натурі.

Безпідставними також вважала доводи відповідачів про недопустимість, як доказу, висновку будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, оскільки саме відповідачі не забезпечили доступ експерта всередину об'єкта дослідження, ззовні незавершений будівництвом будинок та земельна ділянка були оглянуті експертом, відповідачі не довели неправильність висновку експерта.

У червні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому вони просили залишити подану нею касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскільки власником спірної земельної ділянки на момент вирішення спору є ОСОБА_4, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, то відсутні передбачені законом підстави для визнання спірної земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя та її поділу між колишнім подружжям.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що з 23 вересня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 жовтня 2019 року.

Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 04 листопада 2015 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_2 на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,116 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,116 га, кадастровий номер 0722880700:01:001:8217, що розташована в с. Боратин Луцького району.

13 листопада 2015 року на ім'я ОСОБА_2 видано будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, а 18 листопада 2015 року ним подано повідомлення про початок будівельних робіт.

Згідно висновку експертизи №90/5 від 30 квітня 2020 року, проведеної на підставі ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 грудня 2019 року, ступінь будівельної готовності житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, становить 98%.

Згідно з укладеним договором купівлі-продажу земельної ділянки від 18 жовтня 2019 року, власником земельної ділянки, загальною площею 0,116 га, кадастровий номер 0722880700:01:001:8217, що розташована в с. Боратин Луцького району, є ОСОБА_4.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг та поданих сторонами відзивів, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Сімейним законодавством передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Відповідно до частини 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 401/1221/16-ц, від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 729/1170/16-ц, від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17.

Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, частиною третьою якої передбачено, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина 1 статті 70 СК України).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права

За приписами частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Згідно із частиною 3 статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, отже є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15, постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі №525/511/16-ц, від 20 лютого 2020 року у справі №496/6067/15-ц.

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

У постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 та в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 454/1678/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 158/2404/13-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 488/3103/17-ц викладено правові висновки, згідно яких за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва, суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, якщо ступінь готовності об'єкта незавершеного будівництва дає можливість визначити окремі частини, що підлягають виділу та довести його будівництво до завершення.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Установивши, що об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зведено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період їх шлюбу за їх спільні кошти, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, урахувавши наведене а також висновок №90/5 судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 30 квітня 2020 року, відповідно до якого ступінь його готовності становить 98%, дійшов правильного висновку, що вказаний об'єкт незавершеного будівництва є спільною сумісною власністю подружжя, частки у праві власності на який ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рівними, а тому кожному з них належить по 1/2 частці у праві власності на зазначене майно. Зважаючи на ступінь готовності об'єкта незавершеного будівництва, а також визначені експертом варіанти його розподілу, що дає можливість визначити окремі частини, які підлягають виділу та довести до завершення будівництво об'єкта нерухомого майна, суд обґрунтовано виділив в натурі кожному із подружжя по 1/2 частині об'єкта незавершеного будівництва.

Задовольняючи такі вимоги, суди також урахували, що об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, фактично готовий до експлуатації та використовується відповідачем ОСОБА_2, але офіційно не введений в експлуатацію і право власності на нього не зареєстровано з волі відповідача, що позбавляє ОСОБА_1 можливості реалізувати своє право на поділ зазначеного нерухомого майна, набутого у шлюбі.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд вважає, що суди обґрунтовано відхилили аргументи відповідачів про неможливість визнання в судовому порядку права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації.

Посилання заявників на те, що суди не дослідили наявні у справі докази на підтвердження понесених ОСОБА_3 витрат на будівництво спірного об'єкта незавершеного будівництвом є неспроможними, оскільки суди надали їм належну оцінку, зокрема зазначили, що вони не підтверджують здійснення витрат ОСОБА_3 на будівництво житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про не врахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі №6-159цс15, від 15 листопада 2017 року у справі №6-2921цс16, постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі №539/3465/17, від 25 серпня 2020 року у справі №760/21223/17-ц є безпідставними, оскільки наведені висновки зроблені Верховним Судом за інших встановлених фактичних обставин. Зокрема у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі №6-159цс15 предметом спору були вимоги про визнання договорів недійсними, визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння, судами досліджувалося питання визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва - базу відпочинку.

У постанові від 15 листопада 2017 року у справі №6-2921цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що об'єкт незавершеного будівництва може визнаватися об'єктом спільного сумісного майна подружжя, однак необхідним є з'ясування джерела коштів, за які побудовано спірний будинок та встановлення часу його зведення. Зокрема встановивши, що будівництво будинку було майже завершено ще під час шлюбу суди не з'ясували, хто та за які кошти добудовував житловий будинок.

У постанові Верховного Суду від 25 серпня 2020 року у справі №760/21223/17-ц, на яку також посилаються заявники, предметом судового розгляду була вимога про визнання права власності на багатоповерховий житловий будинок, а отже обставини справи є відмінними від справи, що переглядається.

Твердження заявників про те, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, на підставі недопустимих доказів - висновку №90/5 судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 30 квітня 2020 року є неспроможними.

Перевіряючи зазначені доводи, колегія суддів зауважує, що заявники не спростували правильність висновків експерта, а посилалися лише на порушення методики проведення такого виду експертизи, зокрема вказували на її проведення без фактичного огляду об'єкта дослідження, тоді як неможливість здійснення експертом огляду внутрішніх приміщень об'єкта незавершеного будівництва, сталася з вини відповідачів, які на виконання ухвали суд про призначення експертизи не забезпечили доступ експерта до досліджуваного ним об'єкта. Зважаючи на наведене, суди відповідно до положень статті 109 ЦПК України обґрунтовано визнали, факт для з'ясування якого була призначена експертиза.

Посилання заявників на неможливість внесення змін ОСОБА_1 чи ОСОБА_2 до будівельного паспорта забудови земельної ділянки, власником якої є ОСОБА_4, зводяться до незгоди заявників з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлених ними обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Відповідно до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень, суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку доказів та встановлювати нові обставини.

Таким чином, зазначені у касаційній скарзі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України та пунктами 1, 4 статті 411 ЦПК України не є обґрунтованими.

Разом з тим, колегія суддів вважає необхідним вказати на неправильно викладену у зазначеній частині вирішення спору резолютивну частину рішення суду першої інстанції, з якою погодився суд апеляційної інстанції, оскільки правильним є визнання спільною сумісною власністю колишнього подружжя на об'єкт незавершеного будівництва- житловий будинок, загальною площею 160,7 кв. м, готовністю 98%, розташований за адресою: АДРЕСА_1; визнання за кожним із колишнього подружжя права на 1/2 частку у праві власності на зазначений об'єкт незавершеного будівництва та його поділ в натурі, що дасть можливість кожному з них у подальшому довести будівництво виділеної 1/2 частини об'єкта незавершеного будівництва до завершення, ввести його в експлуатацію та зареєструвати за собою право власності у визначеному законом порядку, а тому резолютивна частина рішення суду першої інстанції у зазначеній частині підлягає зміні.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про необґрунтованість висновків судів в частині вирішення її вимоги про визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки та виділ її в натурі

~law49~ від 17 травня 2012 року, який набрав чинності 13 червня 2012 року, частина 5 статті 61 СК України виключена, частина 1 статті 57 доповнена пунктом 5, відповідно до якого земельна ділянка, набута будь-ким із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебуває в її, його користуванні, або отримана в результаті приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій, або отримана із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України, визнається особистої приватною власністю кожного з них.

Судами встановлено, що рішенням Боратинської сільської ради від 22 жовтня 2015 року ОСОБА_2 безоплатно передано у власність земельну ділянку площею 0,116 га, кадастровий номер undefined,04 листопада 2015 року йому видано свідоцтво про право власності на земельну ділянку та здійснено державну реєстрацію права власності, а тому обґрунтованими є висновки судів про те, що зазначена земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_2.

Відповідно до частини 1 статті 120 ЗК України в редакції чинній на момент звернення позивача з позовом до суду у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користування іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю, споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Згідно з частиною 1 статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Системний аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 викладено висновок, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди superficies solo cedit (збудоване приростає до землі) має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.

Подібні за змістом правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №693/568/13-ц, від 30 січня 2019 року у справі №382/2454/15-ц., від 20 вересня 2021 року у справі №307/2235/20.

Суди попередніх інстанцій зазначених положень не урахували та дійшли помилкового висновку про те, що ОСОБА_1, набувши право власності на частину об'єкта незавершеного будівництва не має права на відповідну частину земельної ділянки.

Установивши, що земельна ділянка була особистою приватною власністю ОСОБА_2, який отримав її в порядку безоплатної приватизації, суди не врахували, що ОСОБА_1 обґрунтовувала позовні вимоги про визнання права власності на спірну земельну ділянку, та її виділ, посилаючись на норми статей 120 ЗК України та 377 ЦК України, які передбачають набуття права на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, споруду, що розміщені на ній, а не як майна, що є спільною сумісною власністю подружжя набутого у шлюбі, що регулюється нормами Сімейного кодексу України. Зокрема ОСОБА_1 не просила визнати земельну ділянку об'єктом спільного сумісного майна подружжя, а посилалася на те, що вона як співвласник об'єкта незавершеного будівництва, який розташований на спірній земельній ділянці відповідно до приписів статей 120 ЗК України та 377 ЦК України набуває права власності на земельну ділянку, на якій цей об'єкт розміщений не залежно від того, що така ділянка була набута ОСОБА_2 шляхом реалізації права на безоплатну приватизацію.

Разом з тим, слід погодитися з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки, оскільки на час вирішення спору її власником є ОСОБА_4, на підставі договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2019 року, укладеного з відповідачем ОСОБА_3. Оскільки ОСОБА_1 не оспорювала зазначений договір купівлі-продажу, як такого, що був укладений після її звернення із зазначеним позовом до суду з метою виведення зазначеного нерухомого майна з його поділу, і не ставила питання про його витребування у ОСОБА_4, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні її вимог у цій частині.

Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неправильне застосування судами статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України та не урахування висновків щодо застосування норми права, викладених у зазначених вище постановах Верховного Суду знайшли своє підтвердження, однак оскільки за результатами вирішення справи суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки та її виділ, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для зміни мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень у цій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина 4 статті 412 ЦПК України).

Ураховуючи, що суди попередніх інстанції неправильно застосували норми матеріального права, резолютивна частина рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю подружжя об'єкта незавершеного будівництва, визнання права власності на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва та виділ її в натурі, а також мотивувальні частини оскаржуваних судових рішення підлягають зміні шляхом викладення їх у редакції цієї постанови.

Щодо судових витрат

З огляду на висновок, якого Верховний Суд дійшов за результатами розгляду касаційної скарги (зміну мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень, та відмови у скасуванні оскаржуваних судових рішення щодо вирішення спору по суті), понесені заявниками судові витрати у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, відшкодуванню не підлягають.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Змінити резолютивну частину рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року, виклавши її другий, третій та четвертий абзаци в наступній редакції.

Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, ступінь готовності 98%, загальною площею 160,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку у праві власності на об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, ступінь готовності 98%, загальною площею 160,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1.

Виділити ОСОБА_1 в натурі 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва - житлового будинку, ступінь готовності 98%, що становить 45/100 (фактична частка), а саме: приміщення 1-3 площею 4,5 кв. м, 1-4 площею 19,4 кв. м, 1-5 площею 17,0 кв. м, 1-6 площею 7,7 кв. м, 1-8 площею 11,3 кв. м, запроектоване приміщення 1-9 площею 17,8 кв. м, 1-1 площею 2,2 кв. м, 1-2 площею 2,0 кв. м, сходи а2,1/2 частину огорожі (1), загальною вартістю 764 269,02 грн, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Виділити ОСОБА_2 в натурі 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва - житлового будинку, ступінь готовності 98%, що становить 55/100 (фактична частка), а саме: приміщення 1-7 площею 11,3 кв. м, 1-11 площею 22,2 кв. м, 1-12 площею 19,6 кв. м, 1-13 площею 3,5 кв. м, запроектоване приміщення 1-10* площею 14,6 кв. м, запроектоване приміщення 1-10* площею 3,0 кв. м, 1/2 частину огорожі (1), загальною вартістю 940 229,98 грн, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

В іншій частині рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 вересня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко