Історія справи

Постанова

Іменем України

18 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 278/1693/17

провадження № 61-37631св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Державна казначейська служба України,

третя особа - Житомирська місцева прокуратура,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу ОСОБА_4 до Державної казначейської служби України, третя особа - Житомирська місцева прокуратура, про відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 01 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Житомирської області від 25 квітня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Державної казначейської служби України, третя особа - Житомирська місцева прокуратура, в якому просив стягнути з відповідача на його користь відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 000 000,00 грн.

Позовну заяву ОСОБА_4 мотивував тим, що 26 червня 2014 року йому було оголошено підозру у скоєнні кримінальних злочинів, передбачених частиною другою статті 162 та частиною третьою статті 189 КК України. Вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 16 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 02 грудня 2016 року, його виправдано у зв'язку з недоведеністю скоєння ним інкримінованих злочинів.

Позивач стверджував, що в результаті протиправних дій органу досудового слідства та суду він протягом 2 років та 5 місяців незаконно перебував під слідством та судом, а внаслідок незаконних ухвал Житомирського районного суду Житомирської області про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та його неодноразового продовження, протягом 11 місяців і 2 днів незаконно був позбавлений волі. Зазначене заподіяло йому моральної шкоди, оскільки він був позбавлений можливості спілкуватися із сім'єю, постійно повинен був виправдовуватися перед родичами, друзями, колегами, що принизило його честь, гідність та ділову репутацію, а тривала нервова напруга призвела до погіршення стану здоров'я.

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 01 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Житомирської області від 25 квітня 2018 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з державного бюджету України шляхом списання в безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України, спеціально визначеного для відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, на користь ОСОБА_4 229 709,10 грн моральної шкоди.

В решті позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання судового збору.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, посилався на те, що ОСОБА_4 зазнав незаконного кримінального переслідування, яке тривало 29 місяців 6 днів, 325 днів з яких незаконно перебував незаконно перебував під вартою, у зв'язку з чим зазнав моральних страждань.

Розмір відшкодування визначений судом першої інстанції, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на момент розгляду справи, часу перебування позивача під слідством або судом та під вартою, а також негативні наслідки для нього, спричинені незаконними діями органів досудового слідства та прокуратури.

З висновками суду першої інстанції в частині визначення розміру відшкодування моральної шкоди також погодився апеляційний суд.

У травні 2018 року Державна казначейська служба України подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховані норми законодавства, що регулюють порядок відшкодування моральної шкоди, внаслідок чого розмір стягнутої на користь позивача моральної шкоди значно завищений.

Зокрема, у касаційній скарзі зазначено, що суд першої інстанції визначив розмір відшкодування моральної шкоди, який підлягав стягненню на користь позивача, у порядку не передбаченому Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Зокрема, цим Законом не передбачено застосування коефіцієнту 3 мінімальні заробітні плати за кожен місяць перебування під слідством при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди.

При цьому Державна казначейська служба України стверджувала, що суд першої інстанції помилково застосував мінімальну заробітну плату при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, оскільки відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності з 01 січня 2017 року, мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600,00 грн.

Крім того, у касаційній скарзі зазначено, що суд, встановивши, що шкоду позивачу завдано Житомирським РВ УМВС України в Житомирській області, не залучив його до участі у справі в якості відповідача. Водночас вказано, що єдиний відповідач у справі Державна казначейська служба України не може використати свої процесуальна права, оскільки не є стороною спірних правовідносин.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

19 вересня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що слідчим відділом Житомирського РВ УМВС України в Житомирській області проводилось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12014060170000358 від 13 квітня 2014 року за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 162 та частиною третьою статті 189 КК України.

26 червня 2014 року ОСОБА_4 оголошено підозру у вчиненні зазначених злочинів.

Ухвалою слідчого судді Житомирського районного суду Житомирської області від 27 серпня 2014 року до ОСОБА_4 застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту строком до 27 жовтня 2014 року.

Ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 27 серпня 2014 року змінено ОСОБА_4 запобіжний захід з домашнього арешту на тримання під вартою і направлено до слідчого ізолятора № 8 у м. Житомирі з одночасним оголошенням у розшук.

24 листопада 2014 року працівниками сектору карного розшуку Житомирського РВ УМВС України в Житомирській області було затримано ОСОБА_4 та поміщено його в ізолятор тимчасового тримання Новоград-Волинського МВ УМВС України в Житомирській області.

Ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 05 грудня 2014 року змінено ОСОБА_4 запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт.

Ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 06 травня 2015 року ОСОБА_4 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з одночасним оголошенням у розшук.

27 червня 2015 року працівниками сектору карного розшуку Житомирського РВ УМВС України в Житомирській області було затримано ОСОБА_4 та поміщено його в ізолятор тимчасового тримання Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області.

Ухвалами Житомирського районного суду Житомирської області від 13 серпня 2015 року, 09 жовтня 2015 року, 03 грудня 2015 року, 28 січня 2016 року, 23 березня 2016 року обвинуваченому ОСОБА_4 продовжувався строк тримання під вартою востаннє до 21 травня 2016 року включно.

Вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 16 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 02 грудня 2016 року, ОСОБА_4 виправдано за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 162 та частиною третьою статті 189 КК України у зв'язку із недоведеністю їх вчинення.

Згідно з частиною першою статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частинами першою та другою статті 1176 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдувального вироку суду.

Частиною п'ятою статті 4 згаданого Закону визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Ураховуючи обставини справи, зокрема те, що права ОСОБА_4 порушені у зв'язку з незаконними кримінальним переслідуванням та утриманням його під вартою, висновки судів про завдання позивачу моральної втрати та порушення його нормальних життєвих зв'язків є правильними.

Верховний Суд також погоджується з висновками судів про те, що у ОСОБА_4 виникло право на відшкодування моральної шкоди на підставі пункту першого частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки стосовно нього постановлено виправдувальний вирок.

Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

У пункті 9 постанови пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Вирішуючи питання про розмір відшкодування моральної шкоди, суди урахували положення частин другої та третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», роз'яснення зазначеної постанови пленуму Верховного Суду України та обґрунтовано взяли за основу обрахунку кількість днів перебування позивача під слідством та під вартою, а також розмір мінімальної заробітної плати, що був встановлений на час розгляду справи.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що суди помилково застосували при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди коефіцієнт 3 мінімальні заробітні плати за кожен місяць перебування під слідством, оскільки це не передбачено Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», з огляду на таке.

Як уже зазначалося частиною третьою статті 13 цього Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Згадана норма Закону не зобов'язує суд визначати розмір відшкодування моральної шкоди в межах мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, а лише встановлює найнижчу межу розміру такого відшкодування. Тобто розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом може бути визначений у сумі більшій, ніж один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Верховний Суд також не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова велична для визначення розміру відшкодування моральної шкоди на підставі пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», оскільки зазначена норма стосується випадків обчислення окладів, заробітної плати та інших виплат, пов'язаних з оплатою праці.

Відповідно до положень статей 3, 4 Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди провадиться за рахунок коштів державного бюджету.

Згідно з пунктом 13 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, виконання рішень про стягнення коштів з державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України.

Пунктом 35 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845, передбачено, що казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду.

З огляду на викладене суди правильно виходили з того, що суму відшкодування моральної шкоди на користь позивача необхідно стягнути з державного бюджету шляхом списання в безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України, спеціально визначеного для відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права у зв'язку з незалученням до участі у справі Житомирського РВ УМВС України в Житомирській області, не заслуговують на увагу, оскільки обов'язок визначати відповідача у справі покладається на позивача, а згідно зі змістом статті 51 ЦПК України залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача здійснюється судом лише за клопотанням позивача.

Таким чином, висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 01 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Житомирської області від 25 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

С. П. Штелик