Історія справи

Постанова

Іменем України

18 липня 2018 року

місто Київ

справа № 199/2717/17

провадження № 61-20126св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усик Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач (заявник) - Міністерство оборони України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Міністерства оборони України на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 у квітні 2017 року звернувся в порядку цивільного судочинства з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди, просив стягнути з Міністерства оборони України відшкодування йому моральної шкоди у розмірі 100 000, 00 грн.

Позивач на обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що проходив військову службу у Збройних Силах СРСР у період з 21 квітня 1985 року до 07 травня 1987 року, у період з 03 листопада 1985 року до 16 серпня 1986 року брав участь у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан. Під час проходження військової служби отримав мінно-підривне множинне осколкове поранення голови, правого передпліччя, правого стегна. На засіданні Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України зі встановлення причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців встановлено, що отримані ОСОБА_3 поранення, контузія пов'язані з виконанням обов'язків військової служби під час перебування в країнах, де велися бойові дії.

У 1999 році позивачу первинно встановлено 2 групу інвалідності за загальним захворюванням, а у 2013 році встановлено 3 групу інвалідності, причиною якої є поранення, контузія, пов'язана з участю у бойових діях та перебуванні на території іншої держави. У 2015 році встановлена ОСОБА_3 3 група інвалідності залишена без змін. Окрім того, позивачу встановлено обмеження щодо характеру та умов праці: протипоказана робота, пов'язана зі значними фізичними та нервово-психічними навантаженнями. Рекомендовано проходження лікування. Після звільнення з військової служби позивача періодично турбували головні болі, запаморочення, підвищений артеріальний тиск, порушення сну, дратівливість, погіршення пам'яті, загальна слабкість, тому він неодноразово перебував на стаціонарному лікуванні. У зв'язку з інвалідністю позивач відчуває глибокі моральні переживання та страждання, що зумовлені ушкодженням його здоров'я. Звичні життєві зв'язки позивача порушені, адже він вимушений багато часу витрачати на амбулаторне та стаціонарне лікування. Негативні наслідки травми (контузії) та пов'язаних з ним захворювань позивач відчуватиме і в подальшому.

Оцінюючи розмір моральної шкоди, позивач враховував тривалість та глибину душевних страждань, кількість негативних наслідків, що викликані травмами, отриманими у період проходження військової служби, необхідність проходження лікування.

Як на правові підстави позову посилався на статті 56, 64 Конституції України, статті 15, 16, 22, 23, 170, 1167 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтю 3 Закону України «Про Збройні Сили України».

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що наявність шкоди ще не породжує обов'язку її компенсації, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності, правильно визначивши суб'єкта такої відповідальності.

Позивачем всупереч положень законодавства не доведено факт протиправних дій або бездіяльності Міністерства оборони України, чи наявний причинний зв'язок між шкодою і протиправним діями завдавача шкоди та наявність вини відповідача в її завданні. Сам факт отримання поранення під час проходження військової служби не є доказом протиправних дій, бездіяльності або рішень осіб, відповідальність за які несе держава Україна в особі Міністерства оборони України. На позивача, як на учасника бойових дій, який брав участь у бойових діях на території іншої держави, розповсюджується дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», яким передбачено захист ветеранів війни шляхом: створення належних умов для підтримання здоров'я та активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_3, скасовано рішення суду першої інстанції, позов задоволено частково, стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди 10 000, 00 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд зазначив, що у цих правовідносинах обов'язок держави відшкодувати позивачу завдану моральну шкоду покладається саме на Міністерство оборони України, як на уповноважений орган державного управління. Суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та враховуючи вимоги розумності і справедливості, глибину фізичних та душевних страждань, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення для відшкодування моральної шкоди Міністерством оборони України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про стягнення на користь ОСОБА_3 10 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди. На переконання апеляційного суду, такий висновок відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі № 3-86гс14.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року засобами поштового зв'язку до Верховного Суду, Міністерство оборони України просить скасувати постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року та залишити без змін заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що під час розгляду справи апеляційний суд не врахував, що позовні вимоги ОСОБА_3 ґрунтуються лише на припущеннях, не підтверджені належними доказами у справі, розрахунку заподіяної моральної шкоди суду не надано. Обставини справи виключають цивільно-правову відповідальність Міністерства оборони України, як центрального органу виконавчої влади, що передбачено у статтях 1167, 1174 ЦК України, а тому Міністерство оборони України є неналежним відповідачем у справі. Під час розгляду справи апеляційний суд не врахував доводів заявника про відсутність його вини у заподіянні моральної шкоди, що виключає підстави для настання відповідальності Міністерства оборони України. Питання відшкодування моральної шкоди регулюється кількома законодавчими актами, уведеними в дію в різні терміни, а тому суд апеляційної інстанції мав з'ясувати характер спірних правовідносин, час, коли були вчинені дії, якими заподіяно моральну шкоду, та встановити, якими правовими нормами регулюються питання відшкодування шкоди у спірних правовідносинах.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та ухвалою від 27 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 проходив військову службу у Збройних Силах СРСР з 21 квітня 1985 року до 07 травня 1987 року відповідно до військового квитка, серії НОМЕР_1. У період з 03 листопада 1985 року до 16 серпня 1986 року брав участь у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан, про що свідчить довідка Амур-Нижньодніпровського районного військового комісаріату від 28 лютого 2013 року № 92. Під час виконання військового обов'язку на території Демократичної Республіки Афганістан позивач отримав мінно-підривне множинне осколкове поранення голови, правого передпліччя, правого стегна, закриту черепно-мозкову травму (ЗЧМТ).

На засіданні Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України зі встановлення причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців (протокол № 21 від 11 січня 2012 року) встановлено, що отримані ОСОБА_3 поранення, контузія пов'язані з виконанням обов'язків військової служби під час перебування в країнах, де велися бойові дії. ОСОБА_3 первинно встановлено 2 групу інвалідності за загальним захворюванням, що підтверджується довідкою МСЕК від 11 березня 1999 року № 129266. У 2013 році встановлено 3 групу інвалідності та у 2015 році 3 група інвалідності залишена без змін, що підтверджується довідкою МСЕК від 09 лютого 2015 року № 005436.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції зробив висновок про обґрунтованість позовних вимог, наявність причинно-наслідкового зв'язку та вини у діях чи бездіяльності Міністерства оборони України стосовно завдання позивачу моральної шкоди.

З такими висновками Верховний Суд не погоджується.

Оцінюючи характер та правову природу правових відносин, на існуванні яких між сторонами наполягає позивач, суд має врахувати обставини та приписи норм права, що підлягають застосуванню для їх належного визначення.

Правовою підставою пред'явленого позову позивач серед інших визначив положення статей 23, 170, 1167 ЦК України. Тобто позивач вважає, що між сторонами справи існують цивільні відносини, а факт порушення певних належних йому цивільних прав та інтересів зумовлює його право на заявлений цивільний позов. Для такої оцінки відсутні правові підстави.

За правилом статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

За загальним правилом пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Згідно з частиною першою статті 1166 цього Кодексу майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди необхідно з'ясовувати, коли виникли правовідносини сторін, коли заподіяна моральна шкода.

Моральна шкода за загальним правилом відшкодовується потерпілій особі її заподіювачем, між якими існують відносини, що за усіма критеріями відповідають вимогам статті 1 ЦК України, якщо окремим законом на такі відносини, які не є цивільними за визначенням, не поширюються правила цього Кодексу в субсидіарному порядку. Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів й застосовується за умови наявності усіх умов (підстав) притягнення особи до цивільно-правової деліктної відповідальності, в якій деліктом є цивільне правопорушення. Такими умовами є протиправність в діях заподіювача, наявність шкоди (в цьому випадку моральної), вина, окрім випадків, коли шкоду завдано органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, причинний зв'язок між настанням шкоди у потерпілої особи та протиправними діями заподіювача.

Як наполягає позивач, шкоду його здоров'ю йому завдано під час перебування на військовій службі у Збройних Силах СРСР.

Відносини, пов'язані з проходженням військової служби у Збройних Силах СРСР, за критеріями статті 1 ЦК України не є цивільними, оскільки не засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності (відокремленості) їх учасників.

Такі відносини за правовою природою є публічно-правовими, оскільки пов'язані з проходженням одного з видів публічної служби, а тому шкода, завдана під час проходження публічної служби, не підлягає відшкодуванню за загальними правилами цивільного права.

За часовим критерієм шкоду позивачу завдано за існування іншої держави, якою ухвалювалися імперативно-владні розпорядження щодо прийняття його на військову службу, її проходження та щодо інших умов перебування на ній.

Враховуючи, що відносини за участю позивача не є цивільними, на них не можуть бути поширені правила пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо поширення його положень на ті права і обов'язки, що виникли після набрання цим Кодексом чинності.

У статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотню дію у часі законів та інших нормативно-правових актів) за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта у часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили у часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це у законі або іншому нормативно-правовому акті.

Також Верховним Судом враховано, що відносини за участю позивача не є цивільними, а є відносинами, що засновані на владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, до таких відносин цивільне законодавство застосовується лише в тому випадку, якщо це встановлено законом (частина друга статті 1 ЦК України). За відсутності окремої вказівки в спеціальному законі правила цивільного законодавства не підлягають субсидіарному застосуванню до відносин, які не є цивільними за своєю правовою природою, в тому числі це стосується і відносин за участю позивача.

Військовослужбовці та особи, на яких поширюється дія законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «;Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», користуються правами і пільгами, передбаченими цими законами, в тому числі мають право на компенсаційні та інші виплати, пов'язані із погіршенням стану здоров'я, пов'язаного із виконанням обов'язків військової служби.

Законодавство, що було чинним на час отримання позивачем ушкодження здоров'я (1985-1986 роки), не містило положень щодо відшкодування моральної шкоди особі, зокрема й у подібних правовідносинах.

Встановивши, що захворювання, які стали підставою для встановлення позивачу 2 групи інвалідності, яку в подальшому змінено на 3 групу інвалідності, отримані ним під час проходження військової служби у Збройних Силах СРСР у 1985-1986 роках, суд апеляційної інстанції зробив безпідставні та необґрунтовані висновки, що до цих спірних правовідносин підлягають застосуванню норми законодавства, чинні на момент звернення позивач до суду з позовом, а також, що існують підстави для покладення обов'язку з відшкодування моральної шкоди саме на Міністерство оборони України, яке утворене після отримання позивачем шкоди здоров'ю.

За результатами розгляду справи судами не встановлено ознак протиправності у діях або бездіяльності Міністерства оборони України (його посадових осіб), причинного зв'язку між хворобами позивача, які настали внаслідок проходження військової служби у Збройних Силах СРСР у складі діючої армії у період бойових дій, та будь-якими діями або бездіяльністю Міністерства оборони України, а так само рішеннями, діями або бездіяльністю Держави Україна.

Верховним Судом враховано факт відсутності спеціального закону або міжнародного договору щодо правонаступності Держави Україна, а відповідно й її Міністерства оборони України, у відносинах за участю позивача.

Оскільки законодавство, що було чинним на момент отримання позивачем ушкодження здоров'я, не містило положень щодо обов'язку з відшкодування моральної шкоди, підстави для задоволення позову відсутні.

З урахуванням наведеного висновки суду апеляційної інстанції про застосування до спірних правовідносин норм права, які на час виникнення правовідносин не були чинними, є помилковими. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема норми права, які не підлягають застосуванню, а тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

При цьому застосування апеляційним судом до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі № 3-86гс14, є безпідставним. Ухвалюючи згадану постанову, Верховний Суд України зазначив, що на правовідносини, що виникли у 2008 році, поширюється положення статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», відповідно до якої Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування. Отже, обов'язок держави відшкодовувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.

Зважаючи на наведене, зазначений правовий висновок Верховного Суду України не стосується правовідносин, які виникли між сторонами у справі, що переглядається.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року зупинене виконання постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року до закінчення касаційного провадження у цій справі.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про наявність підстав для залишення в силі заочного рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року, подальшому виконанню оскаржувана постанова апеляційного суду не підлягає.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року скасувати, заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик