Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.05.2023 року у справі №397/479/21
Постанова КЦС ВП від 18.05.2023 року у справі №397/479/21

Постанова

Іменем України

18 травня 2023 року

м. Київ

справа № 397/479/21

провадження № 61-6327св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Розумівський урожай»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 10 січня 2022 року в складі судді Івченка П. О. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року в складі колегії суддів:

Карпенка О. Л., Голованя А. М., Мурашка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Розумівський урожай» (далі - ТОВ «Розумівський урожай», третя особа - ОСОБА_2 , про розірвання договору оренди землі, стягнення матеріальної та моральної шкоди.

Позовна заяваОСОБА_1 мотивована тим, що він є спадкоємцем померлої ОСОБА_3 щодо 3/4 часток земельної ділянки площею 2,6281 га, яка знаходиться на території Розумівської сільської ради Олександрівського району Кіровоградської області (кадастровий номер 3520585500:02:000:0116), що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 23 червня 2017 року. Спадкоємцем 1/4 частки цієї земельної ділянки є ОСОБА_2 .

Згідно з договором оренди землі від 05 березня 2015 року, укладеним між ОСОБА_3 і ТОВ «Розумівський урожай», строк дії оренди становить 6 років, а розмір орендної плати 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки з урахуванням індексу інфляції. Проте відповідач не сплатив орендну плату за 2019-2021 роки.

Вказував, що договір оренди необхідно розірвати з підстав систематичної несплати орендарем орендної плати, а також протиправної бездіяльності відповідача, яка загрожує збереженню стану земельної ділянки. Зазначав, що через систематичну несплату відповідачем орендної плати, на отримання якої він мав правомірне сподівання, йому завдано моральної шкоди. Стверджував, що протягом 2019-2021 років, коли відповідач не сплачував орендну плату за землю, він міг самостійно отримати дохід від використання належної йому земельної ділянки, пропорційно розміру його частки у праві власності на земельну ділянку, в розмірі 70 000 грн на рік,

а за три роки - 210 000 грн. У разі збирання врожаю двічі на рік за відповідний період його дохід становив би 420 000 грн. Неотриманий ним дохід становить для нього збитки.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив: розірвати договір оренди землі, укладений 05 березня 2015 року між ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ТОВ «Розумівський урожай»; стягнути з указаного товариства матеріальну шкоду у розмірі 420 000 грн та моральну шкоду

в розмірі 420 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Олександрівського районного суду Кіровоградської області

від 10 січня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт систематичного порушення умов договору оренди земельної ділянки щодо несвоєчасної сплати орендної плати за користування земельною ділянкою та невиплати її у повному обсязі за 2019-2020 роки зі сторони відповідача є доведеним та

є підставою для розірвання такого договору. Разом з тим спосіб захисту міг би бути ефективним за наявності порушень прав позивача під час діючого договору оренди. Проте відповідно до статті 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди є припиненим через закінчення строку, на який його було укладено. На час розгляду цієї справи строк дії договору оренди земельної ділянки сплив, відповідач не виявив бажання продовжити строк його дії, а відтак відсутній предмет спору, у зв`язку із чим вимога про розірвання договору оренди земельної ділянки є безпідставною, тому відсутні підстави для задоволення вказаної позовної вимоги.

Суду не надано доказів на підтвердження обставин щодо завдання відповідачем позивачу збитків відповідно до частини другої

статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та

статей 29, 34 Закону України «Про оренду землі». Також позивачем не надано доказів, що з вини відповідача відбулось погіршення корисних властивостей орендованої земельної ділянки, пов`язаних із зміною її стану. Позивач має право на отримання несплаченої суми орендної плати та отримання пені за невнесення своєчасно орендної плати, яка полягає

у справленні пені у розмірі 0,1 % несплаченої суми за кожен день прострочення, що прямо передбачено умовами договору та такі умови договору не суперечать законодавству. Водночас позивач у своїй позовній заяві не заявляв вимог про стягнення з відповідача орендної плати та пені за прострочення сплати орендної плати, тому суд позбавлений можливості вирішити це питання. За встановлених у справі обставин вимоги позивача про стягнення моральної шкоди є безпідставними, тому не підлягають задоволенню.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 10 січня 2022 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позовної вимоги про розірвання договору оренди землі, виклавши його в редакції цієї постанови. В інших частинах рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що правові наслідки припинення договору у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено, істотно відрізняються від правових наслідків припинення договору у зв`язку з його розірванням у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статями 24 і 25 Закону України «Про оренду землі», та умовами договору. Суд першої інстанції не врахував, що між сторонами у справі виник спір саме щодо виконання умов договору і цей спір не було ними врегульовано у період розгляду справи

в суді, отже юридичний спір між ними існує (він не зник). Висновок про відсутність предмета спору є безпідставним. Співвласником спірної земельної ділянки є також і ОСОБА_2 , яка самостійно вимог про розірвання договору оренди не заявляла, а позивач цієї вимоги до неї не пред`явив, клопотань про її залучення до участі у справі як співвідповідача не заявляв. Суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні позову про розірвання договору оренди землі саме у зв`язку з тим, що позов пред`явлено не до всіх осіб, які мають відповідати за цією вимогою, а не

з будь-який інших підстав, і незалежно від доведеності або недоведеності заявлених позивачем вимог у цій частині.

Позивач обґрунтовував свою вимогу про стягнення з відповідача збитків тим, що впродовж 2019-2021 років він міг би сам обробляти належну йому земельну ділянку і збирати з неї врожай сільськогосподарських культур до двох разів на рік, що по суті є вимогою про стягнення упущеної вимоги. Вимоги ОСОБА_1 про стягнення упущеної вигоди ґрунтуються не на порушенні орендарем умов договору, а на припущенні, що він сам, замість орендаря, обробляв би свою земельну ділянку, вирощував на ній сільськогосподарські культури і збирав урожай двічі на рік та реалізував збіжжя. Доводи позивача щодо самостійного використання позивачем його земельної ділянки у 2019-2021 роках є безпідставними, оскільки

у цей період існував чинний договір оренди земельної ділянки

з ТОВ «Розумівський урожай» і саме останньому належало право користування земельною ділянкою, що виключає одночасне її використання позивачем. У зв`язку з цим суд першої інстанції обґрунтовано визнав позов у цій частині недоведеним.

Позивач не довів наявність усіх складових елементів для застосування правового механізму відшкодування моральної шкоди, а саме: відсутнє матеріальне підтвердження моральної шкоди, не розкрито її суть в цілому та не доведено її фактичне існування, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між завданими душевними та психологічними переживаннями і протиправною бездіяльністю відповідача. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 10 січня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

05 липня 2022 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 10 січня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2022 року касаційну скаргу на рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області

від 10 січня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

На виконання вимог указаної вище ухвали ОСОБА_1 , у встановлений судом строк, надіслав матеріали на усунення недоліків.

Верховний Суд ухвалою від 21 вересня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 10 січня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року, витребував справу із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду позивач посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільний процесуальний кодекс України (далі -

ЦПК України). Вважає, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-977цс16,

від 12 грудня 2012 року у справі № 6-146цс12; Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17; Верховного Суду

від 17 березня 2021 року у справі № 551/543/20, від 06 березня 2019 року

у справі № 183/262/17, від 02 травня 2018 року у справі № 925/549/17,

від 20 червня 2019 року у справі № 383/708/16-ц, від 31 липня 2020 року

у справі № 479/1073/18; ухвалі Верховного Суду від 03 березня 2021 року

у справі № 397/1307/19. Зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази.

Касаційна скарга мотивована тим, що заявлені у справі вимоги доведені належними та допустимими доказами, тому підлягають задоволенню. Відповідач дізнався про смерть первісного орендодавця у 2018-2019 роках, а також про спадкування позивачем спірної земельної ділянки, оскільки останній повідомив орендаря про намір розірвати договір оренди, проте орендну плату позивачу не сплачує, хоча продовжує користуватися вказаною земельною ділянкою. Доводи ТОВ «Розумівський урожай» про необізнаність щодо платіжних реквізитів для сплати орендної плати спростовуються встановленими у справі № 397/1307/19 обставинами. При цьому орендар протягом одного місяця не скористався переважним правом та не повідомив спадкоємця про намір укласти новий договір оренди землі або продовжити його дію. Водночас не відомо, чи сплачував відповідач орендну плату за 2019-2021 роки іншому спадкоємцю ОСОБА_3 - ОСОБА_2 (яка успадкувала 1/4 частину переданої в оренду земельної ділянки), а також чи укладено з нею договір оренди на зазначену частину земельної ділянки.

Відповідач не подав відзиву на позовну заяву та апеляційну скаргу. Відповідач надав незавірену належним чином та без підпису державного кадастрового реєстратора копію витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки. ТОВ «Розумівський урожай» систематично не сплачує орендну плату, що є підставою для розірвання договору оренди. Після закінчення строку дії договору оренди відповідач продовжує користуватися земельною ділянкою, тому позивач позбавлений захистити свої права без судового рішення про розірвання договору оренди та його припинення. Орендар має заборгованість перед позивачем зі сплати орендної плати, про що фактично не заперечує.

При своєчасному поверненні земельної ділянки позивач мав би можливість обробляти належні йому 3/4 частки цього майна (земельну ділянку

площею 1,97 га), а при подвійному збиранні сільськогосподарської продукції прибуток за три роки міг скласти не менше 420 000 грн, тобто відповідач завдав збитків на вказану суму. Крім того, позивач довів заподіяння йому моральної шкоди у розмірі 420 000 грн.

Позиції інших учасників

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_3 і ТОВ «Розумівський урожай»

05 березня 2015 року уклали договір оренди щодо земельної ділянки площею 2,63 га, кадастровий номер якої 3520585500:02:000:0116, яка знаходиться на території Розумівської сільської ради Олександрівського району Кіровоградської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Умовами договору оренди передбачено, що:

- він укладений строком на шість років (з урахуванням ротації культур згідно з проєктом землеустрою). Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновити його на новий строк (пункт 8);

- орендна плата вноситься орендарем у грошовій та натуральній формі (за домовленістю між сторонами) у розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, тобто на момент укладення 4 029 грн (пункт 9);

- обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку здійснюється

з урахуванням індексу інфляції (пункт 10);.

- орендна плата вноситься до 01 січня наступного за звітним року (пункт 11);

-у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,1 % несплаченої суми за кожний день прострочення (пункт 14);

-після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду. Орендодавець у разі погіршення корисних властивостей орендованої земельної ділянки, пов`язаних із зміною її стану, має право на відшкодування збитків, у розмірі, визначеному сторонами. Якщо сторонами не досягнуто згоди про розмір відшкодування збитків, спір розв`язується

у судовому порядку (пункт 21);

-зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку (пункт 36);

- дія договору припиняється у разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено (пункт 37);

- дія договору припиняється шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором (пункт 38);

- перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи,

а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору. Право на орендовану земельну ділянку у разі смерті фізичної особи орендодавця, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду, переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом з орендарем (пункт 40);

- за невиконання або неналежне виконання договору сторони несуть відповідальність відповідно до закону та цього договору (пункт 41);

- цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 46).

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 23 червня

2017 року ОСОБА_1 на праві спадкування після смерті

ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , належить 3/4 частки земельної ділянки з кадастровим номером 3520585500:02:000:0116, площею 2,6281 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Розумівської сільської ради Олександрівського району Кіровоградської області.

Право спільної часткової власності на вказану земельну ділянку за позивачем зареєстровано у Державному реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 23 червня 2017, номер запису про право власності 21073336.

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки, кадастровий номер якої 3520585500:02:000:0116, яка розташована на території Розумівської сільської ради Олександрівського району Кіровоградської області, площею 2,62 га, становить 89 344,26 грн.

Відповідно до відомостей Національної кадастрової системи, отриманими

у порядку взаємообміну інформації з органами реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, земельна ділянка з кадастровим номером 3520585500:02:000:0116, площею 2,6281 га перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_1 (3/4 частки) та ОСОБА_2 (1/4 частка). Земельна ділянка обтяжена правом оренди, зареєстрованим Реєстраційною службою Олександрівського районного управління юстиції Кіровоградської області 11 серпня 2015 року, що належить ТОВ «Розумівський урожай», терміном на 6 років відповідно до договору оренди, укладеного

з попереднім власником - ОСОБА_3 .

Суди також встановили, що ОСОБА_1 не отримував від

ТОВ «Розумівський урожай» орендну плату за земельну ділянку за період 2019-2021 років.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Неодмінним елементом правовідносин є їхній зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

Обґрунтовуючи заявлені у справі вимоги, позивач вказував, зокрема, що внаслідок систематичної несплати орендної плати, а також протиправної бездіяльності відповідача, яка загрожує збереженню стану земельної ділянки, наявні підстави для розірвання договору оренди від 05 березня 2015 року, укладеного між ОСОБА_3 і ТОВ «Розумівський урожай».

Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються Законом України «Про оренду землі» Земельним кодексом України (далі - ЗК України) та загальними нормами ЦК України щодо підстав дострокового розірвання такого договору.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк,

а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 24 Закону України «Про оренду землі» передбачено право орендодавця вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.

Згідно з частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

У пункті «д» частини першої статті 141 ЗК України визначено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Ураховуючи, що до відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов`язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

Застосування такого правового наслідку як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору, що значною мірою позбавляє того, на що особа розраховувала при укладенні договору, відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 квітня

2023 року у справі № 144/692/21.

Суди встановили, що ОСОБА_3 (орендодавець за спірним договором оренди від 05 березня 2015 року) померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцями майна останньої є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які отримали у спадок 3/4 частки та 1/4 частку, відповідно, спірної земельної ділянки.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 стали власниками спірної земельної ділянки до пред`явлення позову у цій справі, що підтверджується зібраними у справі доказами, зокрема, свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 23 червня 2017 року, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 23 червня

2017 року, повідомленням Відділу в Олександрівському районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області від 09 серпня

2019 року № 424/101-19.

Відповідно до пункту 40 договору оренди від 05 березня 2015 року перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи,

а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору. Право на орендовану земельну ділянку у разі смерті фізичної особи орендодавця, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду, переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом з орендарем.

Згідно з частиною першою статті 148-1 ЗК України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі

у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження,

а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного

провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору

є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів

й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду

від 09 листопада 2022 року у справі № 710/1260/21.

У разі пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені

в ньому.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду

від 27 липня 2022 року у справі № 450/2524/17.

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 233/3366/19.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга

статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на

підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних

судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша

статті 13 ЦПК України).

Заявлені позивачем вимоги в частині розірвання договору оренди землі безпосередньо стосуються прав та обов`язків ОСОБА_2 і не можуть бути розглянуті судом і вирішені у спорі позивача з третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, та яка в такій ситуації має бути залучена співвідповідачем, оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог в цій частині, однак без залучення належних відповідачів позовні вимоги у зазначеній частині не можуть бути вирішені.

ОСОБА_2 до участі в справі як співвідповідач не залучена, клопотань про її залучення співвідповідачем за цим позовом позивач не заявляв, що

є підставою для відмови у задоволенні позову в частині розірвання договору оренди землі. Третя особа ОСОБА_2 не є співвідповідачем

у цій справі, а вказаний спір безпосередньо стосується її прав та обов`язків щодо розпорядження належної їй на праві спільної часткової власності земельної ділянки.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що

у задоволенні позовних вимог про розірвання договору оренди землі необхідно відмовити саме у зв`язку з тим, що позов пред`явлено не до всіх осіб, які мають відповідати за цією вимогою, а не з будь-який інших підстав.

Водночас позивач обґрунтовував свою вимогу про стягнення з відповідача 420 000 грн збитків тим, що впродовж 2019-2021 років він міг би сам обробляти належну йому земельну ділянку і збирати з неї врожай сільськогосподарських культур до двох разів на рік. У разі збирання врожаю двічі на рік за відповідний період дохід позивача становив би

420 000 грн, тому такий неотриманий дохід вважав збитками.

У частині другій статті 22 ЦК України визначено, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Тобто, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду, яка відрізняється від реальних збитків тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.

Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання.

Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на позивача обов`язок також довести реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не

є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 703/3303/20.

Крім того, позивачу (кредитору) слід довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (правові позиції, викладені постановах Верховного Суду

від 10 червня 2020 року у справі № 910/12204/17, від 16 червня 2021 року

у справі № 910/14341/18).

Тобто вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди

мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду

від 07 листопада 2018 року у справі № 127/16524/16-ц.

Також позивач повинен довести: факти вжиття ним певних заходів щодо одержання таких доходів. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягає відшкодуванню (подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/3669/19, від 16 червня 2021 року

у справі № 910/14341/18).

Вимоги ОСОБА_1 про стягнення упущеної вигоди ґрунтуються не на порушенні орендарем умов договору, а на припущенні, що він сам, замість орендаря, обробляв би свою земельну ділянку, вирощував на ній сільськогосподарські культури і збирав урожай двічі на рік та реалізував збіжжя.

Встановлено, що самостійне використання позивачем належної йому частки спірної земельної ділянки у 2019-2021 роках було неможливим, оскільки

у цей період існував чинний договір оренди цієї земельної ділянки, кладений з ТОВ «Розумівський урожай», і саме останньому належало право користування земельною ділянкою, що виключає одночасне її використання позивачем.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що про відмову в задоволенні позову в цій частині про стягнення матеріальної шкоди

у вигляді збитків (упущеної вимоги) у зв`язку з недоведеністю зазначених вимог. Вимог про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та завданих несвоєчасним виконанням зобов`язання збитків позивач не заявляв.

ОСОБА_1 також зазначав, що неправомірними діями відповідача йому завдано моральної шкоди, яку він оцінив у 420 000 грн.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов`язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом. Тобто законодавець указує на два випадки компенсації моральної шкоди - вони визначені умовами договору або випливають із положень законодавства.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 12 квітня

2023 року у справі № 757/24436/18.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у порушенні психологічного благополуччя, переживаннях, стражданнях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, фізичному та психологічному пристосуванні до порушень у стані здоров`я.

Суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та

з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 19 квітня

2023 року у справі № 496/2319/19.

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

Згідно з положеннями статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Встановивши, що ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження завдання відповідачем йому моральної шкоди та не довів наявність такої шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача та вину останнього в її завданні, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що такі вимоги не підлягають задоволенню.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що питання про відшкодування моральної шкоди вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи. Судами попередніх інстанцій встановлено всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін, надано належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосовано норми матеріального права.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду України

від 28 вересня 2016 року у справі № 6-977цс16, від 12 грудня

2012 року у справі № 6-146цс12; Великої Палати Верховного Суду

від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17; Верховного Суду

від 17 березня 2021 року у справі № 551/543/20, від 06 березня 2019 року

у справі № 183/262/17, від 02 травня 2018 року у справі № 925/549/17,

від 20 червня 2019 року у справі № 383/708/16-ц, від 31 липня 2020 року

у справі № 479/1073/18; ухвалі Верховного Суду від 03 березня 2021 року

у справі № 397/1307/19, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, предметом позовних вимог у справі № 6-977цс16 є розірвання договору суборенди земельної ділянки та стягнення заборгованості за договором. Постановою Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року скасовано судові рішення про задоволення позову, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У зазначеній справі встановлено, що позивач як орендар за згодою орендодавця передав земельну ділянку

в суборенду відповідачу, який з моменту укладення договору суборенди та отримання земельної ділянки й до часу звернення з відповідним позовом орендні платежі не сплачував. Касаційний суд вказував, що положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної несплати орендної плати як підстави для розірвання як договору оренди, так і договору суборенди земельної ділянки, в той час як разове порушення умов договору у цій частині не є підставою для його розірвання.

У справі № 6-146цс12 позивач звернувся до суду з позовом про розірвання договору оренди землі, стягнення заборгованості з орендної плати.

У зазначеній справі встановлено, що: саме позивач передав в оренду відповідачу земельну ділянку; орендар протягом 2006-2009 років належним чином виконував умови договору, своєчасно та в установленому розмірі виплачував орендну плату; не дивлячись на те, що орендодавець з вимогою про зміну орендної плати не звертався, орендар збільшив розмір орендної плати. За результатом перегляду справи Верховний Суд України у постанові від 12 грудня 2012 року вказував, що суд касаційної інстанції залишив поза увагою положення пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України та дійшов помилкового висновку про те, що положення закону, які регулюють спірні правовідносини не вимагають систематичної несплати орендної плати як підстави для розірвання договору оренди.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року

у справі № 912/1385/17 залишено без змін постанову апеляційної, якою відмовлено у задоволенні позову міської ради (орендодавця) до приватного підприємства (орендаря) про розірвання договору оренди земельної ділянки. У зазначеній справі встановлено, що саме міська рада та приватне підприємство уклали договір оренди, а останнє уклало з обслуговуючим кооперативом договір суборенди. На момент подання міською радою позову про розірвання договору оренди заборгованості з орендної плати за цим договором не існувало, а навпаки, враховуючи наданий позивачем розрахунок, мала місце переплата.

У справі № 551/543/20 суди встановили, що позивач є власником земельної ділянки, яку передав в оренду сільськогосподарському товариству

з обмеженою відповідальністю. Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 17 березня

2021 року вказував, що суди не з`ясували, у який спосіб була проведена виплата орендної плати за 2016-2017 роки; яка природа виникнення заборгованості в сумі 500,10 грн станом на 01 січня 2016 року; чи вживались до 31 грудня 2018 року орендарем заходи для виплати орендної плати за 2018 рік і якщо так то які. Касаційний суд також вказував, що з`ясувавши вказані обставини судам необхідно встановити, чи ухилялась позивач від одержання орендної плати та чи намагалась у такий спосіб штучно створити підстави для розірвання оспорюваного договору оренди землі.

За результатом касаційного перегляду справи № 183/262/17 Верховний Суд постановою від 06 березня 2019 року скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, якою задоволено позов орендар до орендодавця про розірвання договору оренди у зв`язку

з неповною сплатою орендної плати за 2012-2016 роки в частині оранки та культивації присадибної ділянки та поставки 1 т соломи до садиби орендодавця. У зазначеній справі встановлено, що позивачу на праві приватної власності належить земельна ділянка площею та саме позивач передала земельну ділянку в оренду відповідачу.

Місцева прокуратура в інтересах держави в особі міської ради у справі

№ 925/549/17 звернулася до господарського суду з позовом до приватного підприємства про стягнення заборгованості та розірвання договору оренди землі. Постановою Верховного Суду від 02 травня 2018 року скасовано постанову апеляційного суду та залишено в силі рішення суду першої інстанції, якою частково задоволено позов, розірвано договір оренди землі, в решті позову (стягнення боргу з орендної плати, пені, інфляційних втрат та 3 % річних) провадження у справі припинено. Касаційний суд погодився

з доводами прокурора щодо того, що той факт, що відповідач сплатив усю суму заборгованості з орендної плати за землю, не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки судами встановлений факт її систематичної несплати протягом періоду дії договору оренди землі, що відповідно до частини першої статті 32 Закону України «Про оренду землі», статті 141 ЗК України, статті 651 ЦК України та умов договору є достатньою правовою підставою для розірвання цього договору.

У справі № 383/708/16-ц встановлено, що позивач є власником земельної ділянки та передав її в оренду фізичній особі-підприємцю. У зазначеній справі також встановлено, що позивачу була виплачена відповідачем орендна плата за землю за 2012-2015 роки у вересні 2016 року, тобто не у строки, передбачені пунктом 11 вказаного договору, а лише після звернення позивача до відповідача та до суду із цим позовом про розірвання договору оренди у зв`язку з несплатою орендної плати. Позивач вважав, що відповідач не виконує умови договору щодо сплати орендної плати, тому

у зв`язку із систематичною несплатою орендної плати, він змушений був звернутися до суду з питанням розірвання договору оренди землі та стягнення заборгованості з орендної плати. Рішення суду першої інстанції

у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду

від 20 червня 2019 року ухвалу апеляційного суду скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційний суд вказував, що апеляційний суд не перевірив доводів позивача про те, що сторони узгодили істотні умови договору і в них відсутній обов`язок орендодавця щодо звернення до орендаря про отримання орендної плати,

а закріплено обов`язок за орендарем сплачувати орендну плату щорічно

в строк до 30 грудня (пункт 11 вказаного договору).

Постановою Верховного Суду від 31 липня 2020 року у справі № 479/1073/18 залишено без змін судові рішення, якими розірвано договір оренди

землі, укладений між фізичною особою і товариством з обмеженою відповідальністю. Суди встановили, що саме позивачу належала земельна ділянка, яку він передав в оренду відповідачу, відомостей про сплату орендної плати у період 2008 - 2017 років справа не містить. Касаційний суд погодився з висновками судів про те, що сплата орендної плати є істотною умовою договору оренди, а позивач не отримав того, на що він розраховував при укладанні договору. Сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати

є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість.

Разом з тим у цій справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено, що спірна земельна ділянка належала матері позивача,

яка й уклала договір оренди, проте у подальшому (до закінчення дії цього договору) померла. Водночас позивач успадкував лише частину спірної земельної ділянки, інший спадкоємець не заявляв вимоги про розірвання оспорюваного правочину та не був залучений до участі у цій справі як відповідач. Апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у позовної вимоги про розірвання договору оренди саме з тієї підстави, що позов в цій частині пред`явлено не до всіх осіб, які мають відповідати за цією вимогою, а не з будь-який інших підстав.

Верховний Суд не приймає посилання у касаційній скарзі на ухвалу Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 397/1307/19, оскільки

вказаною ухвалою касаційну скаргу повернуто заявнику, а це процесуальне рішення не є постановою Верховного Суду згідно з частиною другою

статті 389 ЦПК України.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Помилковими є доводи касаційних скарг, що суди не дослідили зібрані

у справі докази, неповно з`ясували обставини справи, оскільки рішення суду першої інстанції у незміненій частині та судове рішення апеляційного суду ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Разом із тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суд першої інстанції

у незміненій частині та суд апеляційної інстанції ухвалили судові рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосували норми матеріального права

у спірних правовідносинах.

Водночас апеляційний суд надав належну правову оцінку обставинам справи, доводам апеляційної скарги та зробив обґрунтовані висновки, які викладено у мотивувальній частині оскаржуваної постанови.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ

у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення (у відповідній частині) з додержанням норм матеріального і процесуального права, що згідно з частиною третьою

статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області

від 10 січня 2022 року в незміненій частині та постанову Кропивницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

І. М. Фаловська