Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.05.2019 року у справі №754/13566/17

Постанова

Іменем України

15 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 754/13566/17

провадження № 61-9578св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кострюкова Валерія Івановича на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року у складі судді Зотько Т. А. та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Таргоній Д. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/4 частки квартири, посилаючись на те, що з 1998 року вона проживала однією сім'єю з чоловіком ОСОБА_3,21 січня 2011 року вони зареєстрували шлюб та продовжили проживати спільно до часу смерті чоловіка - ІНФОРМАЦІЯ_1.13 листопада 2015 року державним нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за законом на її ім'я як дружини та його доньки ОСОБА_2 (відповідача у справі) в рівних частках (по 1/2 частині кожному). Оскільки за час спільного проживання однією сім'єю та до реєстрації шлюбу її чоловіком було придбано нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2, вважає, що вона має право на половину вищевказаного майна. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 1/4 частини вказаних квартир.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що правові підстави для визнання спірних квартир спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 їх частини відсутні, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на час набуття ОСОБА_3 вказаного нерухомого майна вона проживала з ним однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Для визнання за особою, яка проживала з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку в майні, набутому до 01 січня 2004 року, вона має надати суду докази про власну участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт спільного проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступеня її участі працею і коштами у створенні спільної часткової власності, не може бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна. В той же належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин позивач не надала. На час відкриття спадщини у листопаді 2015 року ОСОБА_1 не ставилося питання щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, вказане майно в повному обсязі увійшло до складу спадщини та в подальшому сторонам у справі були видані відповідні свідоцтва про право на спадщину за законом.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У травні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кострюков В. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що адвокатом заявника до початку судового засідання було подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з його участю в іншому судовому засіданні та надані відповідні докази на підтвердження цього, проте апеляційний суд провів судове засідання за відсутності сторін, такі дії суду порушили право заявника на отримання правової допомоги. Разом з апеляційною скаргою була подана заява про повторний допит свідків, однак суд апеляційної інстанції не розглянув її, чим порушив норми процесуального права. Судами неправильно та не в повному обсязі досліджені обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, неправильно застосовані норми матеріального права, оскільки під час вирішення такого спору встановленню підлягали обставини щодо фактів спільного проживання осіб та придбання спірного майна внаслідок їх спільної праці.

У липні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 червня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Деснянського районного суду міста Києва.

27 червня 2019 року справа № 754/13566/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що 21 січня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_3 є його дружина (позивач) та донька (відповідач).

Згідно із свідоцтвами про право на спадщину за законом від 10 листопада 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 отримали по 1/2 частині спадкового майна, яке складається зквартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2.

Інформаційними довідками від 23 січня 2015 року, наданими Київським міським бюро технічної інвентаризації, підтверджується, що квартира АДРЕСА_1 та квартира АДРЕСА_2 належали ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі договорів купівлі-продажу від 19 квітня 2000 року та від 17 серпня 1999 року відповідно.

Частиною 1 статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) СК України набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 12 постанови від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22,28,29 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) в цих випадках не застосовуються.

Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону "Про власність", стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.

Вказаний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Згідно з частинами 1 -3 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частинами 1 -3 статті 12 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Виходячи з наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що положеннями КпШС України не передбачено можливості встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно набуте нею та померлим ОСОБА_3 під час їх спільного проживання без реєстрації шлюбу та в результаті спільної праці й за спільні грошові кошти.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що судами безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення Закону України "Про власність", не заслуговують на увагу, оскільки, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона проживала з померлим ОСОБА_3 у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, а тому майно, набуте ними в цей період, підлягає поділу між ними відповідно до норм СК України. Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, розглядаючи справу в межах заявлених вимог, дійшов правильного висновку про їх недоведеність, зазначивши при цьому також про ненадання позивачем належних і допустимих доказів набуття спірного майна внаслідок спільної праці та за спільні кошти.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності заявника, адвокат якого подав клопотання про відкладення розгляду справи, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з пунктом 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року у справі "Цихановський проти України" національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

Відповідно до частини 1 статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Однак матеріали справи не містять клопотання сторони позивача, адресованого суду апеляційної інстанції, про відкладення розгляду справи, як і будь-яких доказів на підтвердження зайнятості адвоката в іншому судовому засіданні.

Крім того, згідно з частиною 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Аргументи касаційної скарги про те, що в порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції не розглянув клопотання про повторний допит свідків, є неспроможними. Згідно з протоколом та звукозаписом судового засідання від 04 квітня 2019 року апеляційний суд розглянув зазначене клопотання та відмовив у його задоволенні (том 2, а. с. 85-87).

Крім того, згідно з частиною 2 статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то доводи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об'єктивному та неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кострюкова Валерія Івановича залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко