Постанова

Іменем України

17 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 681/203/17-ц

провадження № 61-26164св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідачі: Понінківська селищна рада Полонського району Хмельницької області, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Полонського районного суду Хмельницької області у складі судді Горщара А. Г. від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Хмельницької області у складі колегії суддів: Корніюк А. П., Талалай О. І., Ярмолюка О. І., від 12 березня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до Понінківської селищної ради Полонського району Хмельницької області, ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла їхня мати - ОСОБА_6, яка заповіла все своє майно їм у рівних частках відповідно до складеного 27 листопада 2014 року заповіту.

Після смерті спадкодавця відкрилась спадщина, однак вони не звернулися в шестимісячний строк до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, вважали, що наявність заповіту матері надає їм право на прийняття спадщини в будь-який час. На даний час постало питання про оформлення спадщини.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили суд визнати поважною причину пропущення строку для подання заяви про прийняття спадщини та визначити їм додатковий строк для подання такої заяви.

Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2017 року у задоволені позову ОСОБА_1, ОСОБА_2відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі не проживали зі спадкодавцем на час смерті, тому у встановлений законодавством строк повинні були подати до нотаріуса заяву про прийняття спадщини після смерті своєї матері - ОСОБА_6, чого ними зроблено не було. Причини пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини, на які посилаються позивачі, зокрема, що вони вважали за можливе прийняти спадщину за заповітом після смерті матері у будь-який час, є неповажними.

Постановою Апеляційного суду Хмельницької області від 12 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з висновком районного суду, зазначивши, що необізнаність особи щодо порядку прийняття спадщини не є для позивачів об'єктивними, непереборними, істотними труднощами, які перешкоджали їм звернутись до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини із заявою про її прийняття. Крім того, визнання позову лише одним із відповідачів - Понінківською селищною радою Полонського району Хмельницької області, не може бути підставою для задоволення позовних вимог згідно з частиною четвертою статті 206 ЦПК України, оскільки інший відповідач, ОСОБА_3, ніяких заяв про визнання позову до суду не подавала.

У травні 2018 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що ніхто з відповідачів не заперечує проти визначення їм додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, що повністю узгоджується з вимогами частини другої статті 1272 ЦК України. Крім того, Понінківська селищна рада Полонського району Хмельницької області визнала позов. При цьому саме заперечення проти позову з боку відповідачів зобов'язує позивача навести суду об'єктивні, непереборні істотні труднощі, які перешкоджали звернутись до нотаріуса з відповідною заявою. Проте Апеляційний суд Хмельницької області у порушення вимог статей 367, 376 ЦПК України не звернув уваги на те, що районним судом не в повній мірі з'ясовані обставини справи, у зв'язку з чим прийнято рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Також апеляційний суд прийняв постанову з порушенням вимог статті 382 ЦПК України, зазначивши неіснуючі обставини, а саме те, що ОСОБА_3 будь-яких заяв щодо визнання чи не визнання позову до суду не подавала, хоча у справі наявна її заява, в якій зазначено, що вона позов визнає і просить його задоволити.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

16 липня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 27 листопада 2014 року ОСОБА_6 склала заповіт, відповідно до якого заповіла все своє майно в рівних частках своїм синам: ОСОБА_6 ОСОБА_4 та ОСОБА_6 ОСОБА_5 (а.с. 6).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла ОСОБА_6, після смерті якої відкрилась спадщина на належне їй на праві власності майно.

Листом приватного нотаріуса Полонського районного нотаріального округу Бондар Н. М. від 14 лютого 2017 року ОСОБА_6 ОСОБА_4 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з пропущенням шестимісячного терміну для прийняття спадщини (а.с. 10).

У Спадковому реєстрі відсутня інформація щодо наявності заведених спадкових справ відносно спадкового майна ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Отже, спадкодавець, ОСОБА_6, за життя зробила розпорядження щодо майна, належного їй на праві приватної власності, у вигляді заповіту.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними.

Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме.

Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.

Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595, при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту.

Щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз'яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття.

З огляду на зазначене, апеляційний суд, залишивши без змін рішення суду першої інстанції, не дослідив, чи вчиняв нотаріус дії для повідомлення позивачів про відкриття спадщини, чи здійснював їх виклик як спадкоємців за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд включає в себе принцип доступу до суду, ефективність якого обумовлюється тим, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду за вирішенням певного питання, і що держава не повинна чинити правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Судом установлено, що шестимісячний строк подання позивачами заяви про прийняття спадщини після смерті матері сплив 04 лютого 2017 року, а позов до суду вони пред'явили 15 лютого 2017 року, тобто пропущений ними строк для подання заяви проприйняття спадщини є незначним.

При цьому, вирішуючи питання поважності причин пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини, суд має враховувати, що такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

Принцип «пропорційності» тісно пов'язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Апеляційний суд, погодившись з рішенням суду першої інстанції про залишення позову без задоволення, не врахував принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав заявника в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, Понінківська селищна рада Полонського району Хмельницької області визнала позов (а.с. 37), а думку іншого відповідача, ОСОБА_3, суд не з'ясував.

Таким чином, у порушення статей 89, 263-264, 382 ЦПК України апеляційний суд: на зазначені положення закону уваги не звернув; не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених сторонами вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; не дослідив та не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, що має суттєве значення для правильного вирішення спору та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо, що позбавляє колегію суддів дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом частини третьої статті 1272 ЦК України.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалено з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 12 березня 2018 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк