Історія справи

Постанова КЦС ВП від 17.09.2025 року у справі №501/2332/21
Постанова КЦС ВП від 21.06.2023 року у справі №501/2332/21
Постанова КЦС ВП від 21.06.2023 року у справі №501/2332/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 501/2332/21

провадження № 61-823св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , на постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Погорєлової С.О., Заїкіна А.П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Історія справи

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа -Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення та стягнення плати за користування житлом.

В обґрунтування позову посилався на те, щоОСОБА_5 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , в якій з грудня 2001 року проживав та був зареєстрований її син ОСОБА_6 .

У 2009 році в цю квартиру вселилася відповідачка ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_2 ), як член сім`ї свого чоловіка ОСОБА_6 , залишаючись зареєстрованою у трикімнатній квартирі АДРЕСА_2 , 1/5 частина якої належить їй на праві власності.

У шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які також були зареєстровані у спірній квартирі (за місцем реєстрації батька).

ІНФОРМАЦІЯ_3 син власниці квартири ОСОБА_6 помер.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі № 501/2010/18 було задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею, та виселення.

Однак, постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі № 501/2010/18 було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Зазначені сЦі судові рішення мотивовані тим, що правомірність користування спірним житлом ОСОБА_2 та її малолітніми дітьми ґрунтується на наданій згоді власниці квартири, а тому смерть колишнього члена сім`ї власника квартири не є підставою для виселення членів його сім`ї.

ІНФОРМАЦІЯ_4 померла власниця вказаної вище квартири ОСОБА_5 , після смерті якої позивач успадкував за заповітом спірне житлове приміщення, отримавши 14 січня 2021 року свідоцтво про право власності на спадщину на квартиру.

Оскільки підстави, за яких апеляційний суд у справі № 501/2010/18 відмовив у виселенні відповідачів, відпали, він не був членом сім`ї ані ОСОБА_6 , ані ОСОБА_5 , як і не є членом сім`ї ОСОБА_2 та її неповнолітніх дітей, згоди на їх вселення та проживання у квартирі не надав, то вважає, що підлягають усуненню перешкоди у здійсненні ним права власності на спірну квартиру шляхом виселення відповідачів.

Зазначив, що проживання у спірній квартирі сторонніх для нього осіб та реєстрація в ній неповнолітніх дітей унеможливлює фактичне використання ним квартири чи будь-яке інше розпорядження нею, а тому його право власності є істотно порушеним.

Крім того, 15 травня 2021 року ОСОБА_2 отримала його письмову пропозицію укласти до 01 червня 2021 року строковий договір оренди спірної квартири на умовах, викладених у долученому проєкті договору, однак відповідачка не вчинила будь-яких дій з укладення цього договору чи обговорення його умов.

Також ОСОБА_2 відмовилася від отримання від позивача грошових коштів в еквіваленті 10 000 доларів США з умовою добровільного звільнення квартири нею та її дітьми.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

усунути йому перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання такими, що втратили право користування житлом, та виселення з указаної квартири ОСОБА_2 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

стягнути з ОСОБА_2 на свою користь плату за користування згаданою квартирою в розмірі 5 500 грн щомісячно, починаючи з 15 січня 2021 року до дня фактичного звільнення нею разом з членами її сім`ї квартири;

зобов`язати ОСОБА_2 самостійно вносити плату за комунальні послуги, що надаються за адресою спірної квартири, з 15 січня 2021 року до дня фактичного звільнення нею разом з членами її сім`ї цієї квартири.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 на законних підставах вселилася у спірну квартиру, яка належить позивачу, постійно там проживає понад 10 років, а її реєстрація за іншим місцем не може бути обставиною, що скасовує законне право користування жилим приміщення, в якому проживають відповідачка та її неповнолітні діти. Також суд зазначив, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є особою з інвалідністю з дитинства, іншого житла у дітей немає. Водночас суд врахував, що відповідачка несе витрати на утримання житла, оплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність відповідної заборгованості.

При таких обставинах, оцінивши втрату ОСОБА_2 та її неповнолітніми дітьми свого права на користування спірним житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, встановивши баланс між інтересами вказаних осіб у збереженні житла та інтересами нового власника, оцінивши в сукупності з іншими доказами у справі доводи про те, що відповідачка та її діти тривалий час проживають у квартирі, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Котика Ф. І. звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Котика Ф. І. залишено без задоволення, а рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до суду з касаційною скаргою.

Постановою Верховного Суду від 21 червня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про стягнення плати за користування житлом скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення залишено без змін.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про стягнення плати за користування житлом, суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не звернув увагу на наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення 15 травня 2021 року ОСОБА_2 поштового відправлення із пропозицією про укладення договору найму та проєкту договору найму житла від 01 червня 2021 року, направленого ОСОБА_1 , не дослідив належним чином вказаний доказ, а також наданий позивачем висновок спеціаліста щодо ринкової вартості оренди подібного житла, не дав належної оцінки зазначеним доказам та викладеним у відзиві на позовну заяву доводам відповідачки і не навів в оскаржуваному судовому рішенні обґрунтування своїх висновків щодо відсутності підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача плати за користування спірним житлом.

Разом із цим, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для їх скасування при касаційному розгляді не встановлено.

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Іллічівського міського районного суду Одеської області від 19 вересня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення плати за користування житлом скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 плату за користування квартирою АДРЕСА_1 у розмірі 3 500 гривень щомісячно, починаючи з 15 січня 2021 року і до дня фактичного звільнення ОСОБА_2 разом із членами її сім`ї квартири АДРЕСА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що законом не передбачено безоплатне користування чужим майном, ОСОБА_1 направляв на адресу відповідачки пропозицію про укладення договору найму квартири, яка була отримана нею 15 травня 2021 року та залишилась без відповіді, а тому з неї підлягає до стягнення плата за користування спірною квартирою щомісячно, починаючи з 15 січня 2021 року і до дня фактичного звільнення відповідачкою разом із членами сім`ї цієї квартири.

При цьому, визначаючи розмір плати за користування квартироюу сумі саме 3 500 грн, апеляційний суд керувався тим, що позивачем не надано доказів щодо розміру доходу, який отримує ОСОБА_2 , а також урахував, що відповідачка самостійно виховує двох неповнолітніх дітей, одна з яких є інвалідом з дитинства.

Разомі із тим, суд апеляційної інстанції вважав безпідставними позовні вимоги ОСОБА_8 в частині зобов`язання ОСОБА_2 самостійно вносити плату за комунальні послуги, що надаються за адресою спірної квартири, вказавши на те, що позивач не є надавачем таких послугі матеріали справи не містять доказів неналежного виконання відповідачкою своїх зобов`язань з оплати комунальних послуг з утримання квартири.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

18 січня 2025 року ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року.

В касаційній скарзі заявниця просить вказане судове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовної вимоги про стягнення плати за користування житлом.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення ухвалено судом апеляційної інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та відсутністю правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2025 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

14 лютого 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на майно від 26 серпня 2003 рокуОСОБА_5 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .

З грудня 2001 року у вищевказаній квартирі проживав та був зареєстрований син ОСОБА_5 - ОСОБА_6 .

24 липня 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_9 було зареєстровано шлюб, у зв`язку з чим ОСОБА_9 змінила прізвище на « ОСОБА_9 ».

У шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які були зареєстровані за місцем реєстрації батька у квартирі АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 вселилася та проживає у вищевказаній квартирі разом зі своїми малолітніми дітьми за згодою колишнього власника.

При цьому, за довідкою з місця проживання про склад сім`ї № 4416, виданою 28 липня 2014 року Житлово-експлуатаційною дільницею № 3 м. Іллічівська Одеської області, ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер.

У липні 2018 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , та виселення ОСОБА_2 разом з її неповнолітніми дітьми із зазначеної квартири.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі № 501/2010/18 вищевказаний позов було задоволено, усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_5 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування цією квартирою, усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_5 права користування та розпорядження зазначеною квартирою шляхом виселення з неї ОСОБА_2 разом з її неповнолітніми дітьми ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі № 501/2010/18 було скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_5 померла.

Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 14 січня 2021 року ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5 , яка складається з квартири АДРЕСА_1 .

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 зареєстроване на праві власності, крім спірної квартири, також інше нерухоме майно.

Виконавчим комітетом Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області складено висновок від 26 травня 2022 року, в якому орган опіки та піклування вважав недоцільним виселення неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 із спірної квартири.

Також встановлено, що ОСОБА_2 оплачує комунальні послуги, що надаються у квартирі АДРЕСА_1 , станом на 01 травня 2022 року заборгованість відсутня, що підтверджується довідкою КП «Міське управління житлово-комунального господарства» Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області від 05 травня 2022 року.

Згідно з довідкою КП «Бюро технічної інвентаризації» Чорноморської міської ради Одеської області від 13 вересня 2018 року № А-876 ОСОБА_2 станом на 29 грудня 2012 року була власницею 1/5 частки квартири АДРЕСА_2 .

Згідно з реєстром Чорноморської міської територіальної громади ОСОБА_2 з 26 вересня 1990 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , крім неї за вказаною адресою зареєстровані ще 14 осіб.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення не було предметом перегляду судом апеляційної інстанції, а тому не підлягає перегляду і в суді касаційної інстанції.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення не були предметом перегляду апеляційного суду при ухваленні оскаржуваної постанови.

Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , не містить доводів в частині вирішення позовних вимог про зобов`язання ОСОБА_2 самостійно вносити плату за комунальні послуги, а тому, в силу приписів статті 400 ЦПК України, у вказаній частині постановаОдеського апеляційного суду від 17 грудня 2024 рокуне є предметом касаційного перегляду.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року в оскаржуваній частині не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Водночас статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать

права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє,

користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу (частина четверта статті 156 ЖК України).

Частиною першою статті 8 ЦК України встановлено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

За таких обставин, оскільки відповідачі не є членами/колишніми членами сім`ї позивача, ураховуючи, що спірні правовідносини в достатній мірі не врегульовані ЖК України ЦК України, іншими актами цивільного законодавстваабо договором, приймаючи до уваги відсутність угоди між ОСОБА_1 , як власником квартири, та відповідачами про безоплатне користування жилим приміщенням, колегія суддів Верховного Суду вважає, що у цьому випадку такі правовідносини за аналогією закону регулюються частиною четвертою статті 156 ЖК України щодо відсилання до статті 162 ЖК України, у частині першій якої вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Разом із тим, частинами першою, третьою статті 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

У частині першій статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (частина четверта статті 632 ЦК України).

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення (стаття 640 ЦК України).

Згідно зі статтею 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Пропозицією укласти договір є, зокрема, документи (інформація), розміщені у відкритому доступі в мережі Інтернет, які містять істотні умови договору і пропозицію укласти договір на зазначених умовах з кожним, хто звернеться, незалежно від наявності в таких документах (інформації) електронного підпису. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях. Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозиція укласти договір, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.

Відповідно до статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.

Згідно зі статтею 643 ЦК України якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію (стаття 646 ЦК України).

Статтею 810 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина (частина перша статті 812 ЦК України).

Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи (частина перша статті 813 ЦК України).

Частинами першою, третьою статті 815 ЦК України передбачено, що наймач зобов`язаний використовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити плату за найм житла. Наймач зобов`язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму.

Відповідно до частини першої-третьої статті 820 ЦК України розмір плати за найм житла встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за найм житла, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру. Одностороння зміна розміру плати за найм житла не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Наймач вносить плату за найм житла у строк, встановлений договором найму житла. Якщо строк внесення плати за найм житла не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця.

Згідно з частиною першою статті 762 ЦК України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Верховний Суд вже звертав увагу, що за своєю юридичною суттю договір найму (найму житла) є імперативно оплатним. Оскільки оплатність договору найму (найму житла) має імперативний характер, то сторони договору найму (найму житла) самостійно визначають розмір плати (абзац перший частини першої статті 762, частина перша статті 820 ЦК) або буде застосовуватися механізм, передбачений в ЦК (абзац другий частини першої статті 762 632 ЦК України). Плата за користування майном (стаття 762 ЦК) чи плата за користуванням житлом (стаття 820 ЦК) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму (найму житла) від договору позички (стаття 827 ЦК) (див. постанову Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі № 529/201/20 (провадження № 61-3820св21)).

У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_2 , отримавши 15 травня 2021 року поштове відправлення від ОСОБА_1 , у якому містилась пропозиція про укладення договору найму (оренди) житла та проєкт договору найму (оренди) житла від 01 червня 2021 року, відповіді про прийняттяцієї пропозиціїне надала, у межах строку для її надання жодних дій, які б засвідчували її бажання укласти такий договір, не вчинила, що свідчить про те, що між сторонами у справі не було досягнуто згоди щодо умов договору і, як наслідок, договірні відносини не виникли.

Ураховуючи те, що договір найму (оренди) житла між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не був укладеним у встановленому чинним законодавством України порядку, правові підстави для стягнення плати за користування житлом на підставі договірних правовідносин відсутні.

Разом із цим, у зв`язку з відмовою відповідачки від укладання договору найму (оренди) житла права позивача на отримання коштів за користування квартирою є порушеними і у нього, як у власника спірного нерухомого майна, виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом, зокрема статтею162 ЖК України.

Крім того, на обов`язок особи, яка користується чужим майном, вносити плату за користування цим майном, вказують положення частини третьої статті 403 ЦПК України.

У такому разі суд, за доведеності певних обставин, має виходити з того, що відповідачка без достатньої правової підстави за рахунок позивача зберегла у себе кошти, які мала заплатити як орендну плату за користування спірною квартирою.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.

При таких обставинах, у зв`язку з тим, що відповідачка не вносила позивачу орендну плату за користування спірною квартирою, в останнього виникає право вимагати стягнення таких коштів на підставі статті 1212 ЦК України.

Саме такий спосіб захисту, на думку колегії суддів Верховного Суд, у цьому конкретному випадкубуде ефективним та призведе до поновлення порушеного права позивача.

Проте, таких вимог у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 не заявляв.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).

Пунктом 5 частини третьої статті 2 ЦПК України до основних засад (принципів) цивільного судочинства віднесено диспозитивність.

З огляду на викладене, з огляду на межі заявлених позовних вимог, суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 плати за користування квартирою.

Разом із цим, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову в частині вимог про стягнення плати за користування житлом, проте помилився щодо мотивів такої відмови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені повно, але неправильно застосовано норми матеріального права, постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення плати за користування житлом -зміні, з викладенням мотивів відмови у задоволенні вказаних вимог у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 409 412 413 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_12 та ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2024 рокускасувати в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 а плати за користування квартирою АДРЕСА_1 у розмірі 3 500 гривень щомісячно, починаючи з 15 січня 2021 року і до дня фактичного її звільнення ОСОБА_2 разом із членами її сім`ї.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_12 , ОСОБА_4 , про стягнення плати за користування квартирою змінити, виклавши мотиви відмови у задоволенні вказаних вимог в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов