Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.07.2018 року у справі №539/3465/17

Постанова

Іменем України

17 червня 2020 року

м. Київ

справа № 539/3465/17

провадження № 61-37849св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 лютого 2018 року у складі судді Гудкова С. В., постанову Апеляційного суду Полтавської області від 07 травня 2018 року

у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частини гаража незавершеного будівництва.

Позов мотивовано тим, що з 31 грудня 1984 року вона перебувала

у зареєстрованому шлюбі із відповідачем. Від шлюбу мають вже повнолітніх синів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 26 квітня 1995 року № 91 ОСОБА_2 було передано безкоштовно

у приватну власність земельну ділянку, площею 43 кв. м, для гаражного будівництва.

У травні 1995 року сторонами у справі було розпочато будівництво

та побудовано гараж на дві машини, двоє воріт та льох з однієї сторони.

Вказаний гараж, площею 36,3 кв. м, розміром 7,10 м х 6,00 м, в експлуатацію не введений, державну реєстрацію права власності відповідач

не оформляв.

05 вересня 2000 року шлюб, укладений між позивачем та відповідачем було розірвано.

Під час розірвання шлюбу між ними було досягнуто угоди, а саме:

ОСОБА_2 повинен був оформити на неї та на дітей договори дарування зокрема, подарувати трикімнатну квартиру АДРЕСА_1

(їй 1/2 частини квартири, дітям по 1/4 частини), і щоб урівняти права дітей

на обидві належні їм квартири, позивач повинна була подарувати йому

1/4 частини приватизованої на них чотирьох квартири АДРЕСА_2 . Договори дарування були оформлені нотаріально і підписані в один день 07 червня 2000 року.

Також вони досягли усної угоди, що все майно, що вони придбали

до розірвання їх шлюбу, буде належати рано чи пізно їх спільним дітям ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у рівних частинах. Таким чином, її 1/2 частина квартири по АДРЕСА_3 , повинна була дістатися їх сину ОСОБА_5 , а інша 1/2 частина ОСОБА_2 належала б старшому сину ОСОБА_6 .

На підтвердження цієї домовленості ОСОБА_2 12 березня 2002 року зробив заповідальне розпорядження, яким заповів належну йому частину квартири АДРЕСА_2 , повністю сину

ОСОБА_3 ; гараж, що знаходиться на АДРЕСА_4

у АДРЕСА_5 ; автомобіль ВАЗ-21053, 1986 року випуску; автомобіль ЗАЗ -968 , 1993 року випуску, заповів ОСОБА_3

та ОСОБА_4 , кожному в рівних частках. Проте, у 2017 році ОСОБА_2 звертався із позовами до своїх дітей щодо визначення розмірів часток

у квартирі АДРЕСА_2 та про встановлення порядку користування вказаною квартирою, стягнення заборгованості зі сплати комунальних платежів. Після подачі вищезазначених позовів у ОСОБА_1 виник сумнів про те,

що ОСОБА_2 дотримається свого слова щодо розподілу спільного нажитого майна шляхом залишення у спадок вказаного майна своїм дітям ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , у тому числі і спірного незавершеного будівництвом гаража, розташованого по АДРЕСА_4 .

ОСОБА_1 посилалась на те, що не зважаючи на розірвання

їх із відповідачем шлюбу ще у 2000 році, але на той час її право на визнання вказаного гаража об`єктом спільного майна подружжя та його поділ

не порушувалося з огляду на досягнуту домовленість про передачу майна їхнім дітям, її право було порушене відповідачем з моменту його звернення

з позовами до суду в березні 2017 року та вересні 2017 року.

Вважала, що саме з цього часу почався перебіг трирічної позовної давності.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати незавершений будівництвом гараж, розташований на земельній ділянці, площею 43,0 кв.

АДРЕСА_4 , наданій для гаражного будівництва ОСОБА_2 рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради від 26 квітня 1995 року № 91 об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , встановивши, що гараж належить їм по 1/2 частини кожному.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 23 лютого 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незавершений будівництвом гараж на земельній ділянці,

площею 43,0 кв. АДРЕСА_4 , наданій для гаражного будівництва ОСОБА_2 рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради від 26 квітня 1995 року № 91, об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , встановивши, що незавершений будівництвом гараж належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по 1/2 частини кожному.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється у зв`язку із виникненням цього спору, сторони позбавлені можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їм реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу майна.

Щодо позовної давності, то суд першої інстанції виходив із того, що вона не пропущена, оскільки перебіг позовної давності починається з часу коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, тобто

з моменту скасування відповідачем свого заповідального розпорядження, про що позивач довідалася лише у 2018 році.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 07 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 лютого

2018 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясував фактичні обставини справи та дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки гараж як об`єкт незавершеного будівництва зведений за час шлюбу сторін, тому може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя

із визначенням часток.

Також суд першої інстанції правильно вважав, що позивач не пропустила позовну давність, оскільки перебіг позовної давності починається коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, тобто

з моменту скасування відповідачем свого заповідального розпорядження, про що позивач довідалась лише у 2018 році, а доводи відповідача

ОСОБА_2 про необхідність відмови у задоволенні позовних вимоги

у зв`язку з порушенням позовної давності є безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду,

ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та відмовити

у задоволенні позову за спливом позовної давності.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані рішення судів першої

та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими й такими,

що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства.

ОСОБА_2 вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що позивачем не пропущено загальну позовну давність, встановлену статтею 257 ЦК України.

Позивачка не зверталась до суду із заявою про поновлення позовної давності.

Ні в позовній заяві, ні в ході судового розгляду позивачка не наводила достатніх, аргументованих і переконливих доказів причин поважності пропуску звернення до суду більше ніж через 15 років після розірвання шлюбу і фактичного розподілу майна подружжя.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано із Лубенського міськрайонного суду Полтавської області цивільну справу.

У вересні 2018 року справу надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2020 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частини гаража незавершеного будівництва призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2018 року представником ОСОБА_1 - ОСОБА_7 ,

до Верховного Суду було подано відзив на касаційну скаргу, який мотивовано тим, що оскаржувані ОСОБА_2 судові рішення судів першої

та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті рішень судів попередніх інстанцій.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 31 грудня 184 року по 05 вересня 2000 року ОСОБА_8

та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

У 1995 році ними побудовано спірний гараж, який не зданий в експлуатацію

та на який не оформлено право власності.

Після розірвання шлюбу у судовому порядку сторони майно не ділили.

07 червня 2000 року сторони у справі уклали договір про те, що ОСОБА_2 подарував 1/2 частину трикімнатної квартири

АДРЕСА_1 дружині ОСОБА_9 , а іншу 1/2 частину цієї квартири подарував синам ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у рівних частинах, тобто по 1/4 частині (а. с. 19).

За іншим договором 07 червня 2000 року ОСОБА_9 подарувала

ОСОБА_2 1/4 частину трикімнатної квартири

АДРЕСА_2 (а. с. 20).

12 березня 2002 року ОСОБА_2 , на випадок своєї смерті зробив заповітне розпорядження, згідно якого належну йому частину квартири

АДРЕСА_2 заповів сину ОСОБА_3 , а гараж та три автомобілі заповів синам ОСОБА_4

та ОСОБА_4 у рівних частинах (а. с. 21).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня

2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції

до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується

до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені норми, у цій справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме КпШС України.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування

і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі статтею 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна,

то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості

та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна

в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя,

що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України).

На момент будування спірного гаража діяли норми КпШС України, відповідно

до частини першої статті 22 якого майно, нажите подружжям за час шлюбу,

є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

З огляду на зазначене, правильним є висновок суду першої й апеляційної інстанцій про те, що спірний гараж є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені

і у статті 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статті 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічна позовна давність. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено

й частиною другою статті 72 СК України.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного

із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Таким чином, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд обґрунтовано вважали, що трирічна позовна давність для вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, застосовується, коли ці вимоги заявлені після розірвання шлюбу,

і обчислюється починаючи з дня, коли один із подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на це майно після розірвання шлюбу.

Разом з тим суди дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання незавершеного будівництвом гаража об`єктом права спільної сумісної власності сторін

у справі та його поділу, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності

на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва.

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна

до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття

до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами

статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу між подружжям (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року

у справі № 6-130цс13).

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм

і правил.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекта або порушення умов, передбачених у цих документах, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особі, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

Слід зазначити, що у розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки у результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав

на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про основи містобудування» реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об`єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій.

Закінчені будівництвом об`єкти підлягають прийняттю в експлуатацію

в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація

не прийнятих у встановленому законодавством порядку об`єктів забороняється.

Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України

від 22 вересня 2004 року № 1243, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об`єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд

як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, транспортних магістралей, окремих черг пускових комплексів (далі - закінчені будівництвом об`єкти), їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.

Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію

у встановленому порядку.

У справі, що переглядається, позивачем не надано доказів введення спірного гаража до експлуатації в установленому порядку і набуття цим майном статусу об`єкта нерухомого майна як об`єкта цивільного права.

Визнання ж права власності на об`єкт незавершеного будівництва,

не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України

чи іншими нормативними актами не передбачено.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові

від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести

ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися

на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується

на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статі 89 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, враховуючи відсутність належних та допустимих доказів здачі спірного гаража в експлуатацію та проведення державної реєстрації права власності на нього, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання права власності на 1/2 частину гаража незавершеного будівництва, оскільки самочинно збудоване нерухоме майно

не є об`єктом права власності й не може бути предметом поділу між подружжям, а тому ухвалені у справі судові рішення судів першої

та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону,

на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат,

з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної

чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку із тим, що у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, тому

і витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн

та за проведення оцінки предмету - 200,00 грн покласти на неї.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії Першої судової палати суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 07 травня

2018 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину гаража незавершеного будівництва відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович