Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.02.2019 року у справі №608/190/18

Постанова

Іменем України

17 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 608/190/18

провадження № 61-1612св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

представник позивача - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

представник відповідача - ОСОБА_6,

третя особа - Служба у справах дітей Чортківської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, на постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року, у складі суддів: Щавурської Н. Б., Сташківа Б. І., Хоми М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення аліментів та визначення місця проживання дитини.

Позов мотивований тим, що з 13 травня 2010 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_5, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_7, який проживає разом з нею та перебуває на її утриманні.

Посилаючись на викладене й на те, що відповідач добровільно коштів на утримання дитини не надає, хоча стан його здоров'я, матеріальне становище, відсутність на утриманні інших дітей чи непрацездатних батьків, дозволяють йому приймати матеріальну участь у його вихованні, ОСОБА_3 просила стягнути з ОСОБА_5 на свою користь аліменти на утримання малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 аліменти в твердій грошовій сумі в розмірі 3 000,00 грн щомісячно, до досягнення сином повноліття.

Крім того, ОСОБА_3 зазначала про неможливість досягти з відповідачем згоди щодо місця проживання їх малолітнього сина, у зв'язку з чим просила визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з нею, що з урахуванням його віку буде відповідати найкращим інтересам дитини.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 24 липня 2018 року у складі судді Квятковської Л. Й. позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 на утримання сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, аліменти у твердій грошовій сумі в розмірі 3 000,00 грн щомісячно, починаючи з 06 лютого 2018 року і до досягнення дитиною повноліття.

Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір'ю ОСОБА_3 за місцем її проживання або перебуванням зареєстрованим у встановленому законом порядку. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не виконує визначеного статтею 180 СК України обов'язку щодо утримання свого сина до досягнення ним повноліття. При визначені місця проживання малолітнього ОСОБА_7 разом з позивачем, суд зазначив про відсутність виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом з матір'ю. Відповідачем не доведено факту неможливості сплати ним аліментів та наявності правових підстав для розлучення сина з матір'ю.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено, рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 24 липня 2018 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована відсутністю належних і допустимих доказів, на підтвердження порушення сімейних прав позивача ОСОБА_3 й відповідно відсутністю правових підстав для задоволення позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що оскільки позовних вимог відповідач не визнавав, позивачу слід було довести належними і допустимими доказами наявність передбачених законом підстав, як для стягнення аліментів, так і для визначення місця проживання малолітнього сина саме з матір'ю. Самі по собі пояснення позивача в частині ухилення батька від утримання свого сина не можуть свідчити про наявність підстав для стягнення аліментів, а сам по собі малолітній вік дитини - про наявність підстав для визначення місця проживання останньої саме з матір'ю, оскільки з урахуванням заперечень відповідача не дають можливості суду встановити дійсні обставини справи, що входять до предмета доказування (ухилення батька від виконання свого обов'язку щодо утримання сина; ставлення батьків до виконання своїх інших батьківських обов'язків; особисту прихильність дитини до кожного з батьків; інші обставини, що мають істотне значення - наявність у позивача самостійного доходу, відсутність з її боку зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами, поведінка в суспільстві тощо). Разом з тим, заперечення відповідача в частині відсутності передбачених законом підстав для задоволення позову позивачем упродовж усього розгляду справи (ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді) спростовані не були.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У січні 2019 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються виключно на письмових поясненнях відповідача, у яких він заперечує проти позову зазначаючи про постійне проживання сторін в Австралії за різними адресами та періодичне проживання малолітнього сина з матір'ю та батьком, й які в силу вимог статті 76 ЦПК України не є джерелом доказів. Той факт, що малолітній ОСОБА_7 народився в Австралії, де видано довідку про його реєстрацію та зміну прізвища позивача, не свідчить про постійне проживання сторін та дитини на території іноземної країни, оскільки позивач та відповідач мають зареєстроване місце проживання в Україні у різних містах Тернопільської області.

Безпідставними є висновки апеляційного суду щодо обов'язкової наявності висновку органу опіки і піклування щодо визначення місця проживання дитини, оскільки відповідач не заявляв про своє бажання щоб малолітній син проживав разом з ним, навпаки ОСОБА_5 не заперечує проти проживання сина з матір'ю, проте не бажає у судовому порядку закріпити за одним із батьків місце постійного проживання спільної дитини.

Крім того, апеляційним судом проведено розгляд справи за відсутності позивача та її представника, який завчасно подав клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з зайнятістю у іншому судовому процесі.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та надано строк для надання відзиву.

У березні 2019 року відповідач ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому, посилаючись на правильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, просив касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - залишити без змін.

08 квітня 2019 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 13 травня 2010 року позивач ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_3) зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 Зміна прізвища позивача з ОСОБА_3 на ОСОБА_3 в актовому записі про одруження була проведена відповідно до вимог статті 53 СК України 29 серпня 2015 року на підставі свідоцтва про зміну прізвища, виданого 16 січня 2015 року реєстратором актів цивільного стану Амандою Янна, штат Новий Південний Уельс, Австралія.

ІНФОРМАЦІЯ_1 в штаті Новий Південний Уельс, Австралія, у сторін народився син ОСОБА_7, який зареєстрований громадянином України, що підтверджується свідоцтвом про народження та довідкою посольства України в Австралії НОМЕР_1 від 24 березня 2015 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначала, що вони із відповідачем проживають окремо, їх спільний син проживає разом з нею, відповідач добровільно грошові кошти на утримання дитини не надає.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 посилався на те, що вони з родиною проживають за межами України в Австралії, син по черзі проживає то з матір'ю то з батьком. Він особисто зразково ставиться до виконання своїх батьківських обов'язків, забезпечує дитину усім необхідним для розвитку, не зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, не вчиняє аморальних дій, дитина має особисту прихильність до нього, як до батька. Він створював та створює належні і необхідні умови для виховання й розвитку сина.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 51 Конституції України та статті 180 СК Українибатьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до статей 183, 184 СК України за рішенням суду розмір аліментів визначається у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

За положеннями статті 182 СК Українипри визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Частиною третьої статті 181 СК України встановлено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Отже, право на пред'явлення позову про стягнення аліментів на неповнолітню дитину належить одному із батьків, з яким проживає дитина та перебуває на його утриманні.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК Українисімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК Українимісцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК Українимати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК Україниякщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Частиною четвертою, п'ятою статті 19 СК Українивизначено, що при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, який подає до суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Визначаючи місце проживання дитини, суди, розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, а дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, при вирішенні спору мають надавати першочергове значення саме найкращими інтересами дитини.

У відповідності до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина п'ята статті 81 ЦПК України).

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, з дотриманням вимог статей 89, 263-264, 382 ЦПК України повно та всебічно з'ясував обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції з підстав, викладених у постанові.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що заперечуючи проти позову, відповідач у своїх письмових поясненнях (а.с. 71) зазначав, що фактично проживає з сином ОСОБА_7, зразково ставиться до своїх батьківських обов'язків, забезпечує дитину всім необхідним для розвитку, має самостійний дохід, не зловживає спиртними напоями та наркотичними засобами, не вчиняє аморальних дій, а також те, що дитина має особисту прихильність до нього, в зв'язку з чим клопотав перед судом вжити усіх, передбачених законом заходів для встановлення фактичних обставин справи, в тому числі, - зобов'язати орган опіки та піклування підготувати й надати письмовий висновок щодо розв'язання спору в частині можливості визначення місця проживання дитини з позивачем.

Апеляційний суд зауважив, що суд першої інстанції не перевірив належним чином заперечень відповідача, не встановив обставин, які б підтверджували факт його ухилення від виконання батьківських обов'язків в частині, що стосується матеріального утримання дитини, а також обставин, які б давали підстави зробити категоричний висновок про визначення місця проживання дитини саме з матір'ю. З огляду на те, що відповідач позову не визнавав, позивачеві слід було довести належними і допустимими доказами наявність передбачених законом підстав, як для стягнення аліментів, так і для визначення місця проживання малолітнього сина саме з матір'ю. Самі по собі пояснення позивача в частині ухилення батька від утримання свого сина не можуть свідчити про наявність підстав для стягнення аліментів, а сам по собі малолітній вік дитини - про наявність підстав для визначення місця проживання останньої саме з матір'ю, оскільки з урахуванням заперечень відповідача не дають можливості суду встановити дійсні обставини справи, що входять до предмета доказування (ухилення батька від виконання свого обов'язку щодо утримання сина; ставлення батьків до виконання своїх інших батьківських обов'язків; особисту прихильність дитини до кожного з батьків; інші обставини, що мають істотне значення - наявність у позивача самостійного доходу, відсутність з її боку зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами, поведінка в суспільстві тощо).

Також, всупереч положенням статей 19, 161 СК України розгляд справи судом першої інстанції проведено без наявності в ній висновку органу опіки та піклування, який для цієї категорії справи є обов'язковим. Незважаючи на те, що такий висновок не має для суду наперед встановленого значення, а оцінюється в сукупності з іншими наявними в справі доказами, відсутність такого не може бути проігнорована судом взагалі.

З урахуванням відсутності в матеріалах справи належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів, які б давали суду підстави вважати порушеними сімейні права позивача ОСОБА_3, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що рішення суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення цього позову є передчасним.

Доводи касаційної скарги про безпідставність висновків апеляційного суду щодо обов'язкової наявності висновку органу опіки і піклування щодо визначення місця проживання дитини є необґрунтованими, оскільки частиною п'ятою статті 19 СК України передбачено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводами касаційної скарги ці висновки не спростовуються.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А.С. Олійник Г. І. Усик