Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.12.2020 року у справі №752/20739/15

Постанова

Іменем України

27 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 752/20739/15-ц

провадження № 61-11632св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Усика Г. І. (суддя-доповідач),

суддів: Олійник А. С., Осіяна О. М., Шиповича В. В., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

позивач за зустрічним позовом (відповідач за первісним позовом) - ОСОБА_5,

треті особи (за зустрічним позовом): ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду

від 09 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, рішень судів попередніх інстанцій

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що квартира АДРЕСА_1 належала його сину ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 жовтня 1997 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.

Після смерті сина, 12 вересня 1998 року квартиру АДРЕСА_1 у рівних частках успадкували він, його дружина ОСОБА_8 та син померлого ОСОБА_9, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Патрієвою Ю. П.

21 квітня 2003 року його дружина ОСОБА_8 склала заповіт, яким 1/3 частину вказаної квартири заповіла онуку ОСОБА_9.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 померла.

У жовтні 2014 року, у зв'язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів, її онук ОСОБА_9 звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом про визнання права власності на спадкове майно.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 лютого 2015 року за ОСОБА_9 визнано право власності за заповітом після смерті

ОСОБА_8 на 1/3 частину квартири

АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_9 помер.

Після смерті ОСОБА_9, він звернувся до Другої київської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини та про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом.

У вересні 2015 року державний нотаріус Другої київської державної нотаріальної контори Абісова Т. Ф. винесла постанову про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з відсутністю реєстраційного посвідчення на правовстановлюючих документах на спадкове майно.

09 грудня 2015 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що 17 жовтня 2015 року державним реєстратором вчинено запис про те, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3. Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, серія та номер: 5-8413, виданий 23 березня 1999 року державним нотаріусом Восьмої київської державної нотаріальної контори Остролуцькою О. М.

Зазначав, що договорів на відчуження вказаної квартири у 1999 році ні він, ні його дружина ОСОБА_8, ні онук ОСОБА_9 не укладали, підписи на вказаному документі є підробленими, він у встановлений законом строк прийняв спадщину після смерті ОСОБА_9, спірна квартира вибула з його володіння поза його волею, а тому просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувати її у ОСОБА_3. Зауважив, що з приводу неправомірного заволодіння належною йому квартирою на підставі підробленого договору купівлі-продажу, Голосіївським РВ ГУ НП в м. Києві розслідується кримінальне провадження № 12016100010000290.

23 березня 1999 року, ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру ОСОБА_4.

У березні 2016 року йому стало відомо, що ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 05 березня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., відчужила спірну квартиру ОСОБА_5.

Зважаючи на викладене та з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 23 березня

1999 року, укладений між ним, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_3, витребувати квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та визнати за ним право власності на вказану квартиру.

02 квітня 2016 року ОСОБА_5 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання правомірним набуття майна у власність, в якому просила визнати, що з 05 березня 2016 року квартира АДРЕСА_1 перебуває у її законному володінні, як правомірно набута на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного між нею та ОСОБА_4.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 23 травня 2016 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_5 об'єднано в одне провадження.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року зустрічний позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання правомірним набуття майна у власність залишено без розгляду у зв'язку з повторною неявкою у судове засідання належним чином повідомленої ОСОБА_5 та ненадання заяви про розгляд справи за її відсутності.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Витребувано у ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 75,1 кв. м, житловою площею 42,1 кв. м, на користь ОСОБА_1.

Визнано право власності на вказану квартиру за ОСОБА_1.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 23 березня 1999 року, укладений між ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_3.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 18 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду

м. Києва від 20 жовтня 2016 року в частині витребування квартири АДРЕСА_1 у ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також в частині розподілу судових витрат скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про витребування квартири АДРЕСА_1 відмовлено.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 13 лютого 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 задоволено частково. Ухвалу Голосіївського районного суду м.

Києва від 19 жовтня 2016 року, рішення Голосіївського районного м. Києва від 20 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 18 травня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду зустрічного позову ОСОБА_5, а також судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій за наслідками вирішення по суті позовних вимог

ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскаржувані судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими, оскільки ухвала суду про залишення зустрічної позовної заяви ОСОБА_5 без розгляду постановлена з порушенням норм процесуального права, зокрема залишаючи зустрічний позов ОСОБА_5 без розгляду, суд першої інстанції не звернув увагу, що в матеріалах справи міститься заява ОСОБА_5 про розгляд справи за її відсутності. Апеляційний суд на вказані порушення районним судом норм процесуального права уваги не звернув, що є підставою для скасування оскаржуваних у справі судових рішень.

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 помер. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 14 травня 2019 року, внесеною до протоколу судового засідання, до участі у справі, на підставі статті 55 ЦПК України, залучено процесуального правонаступника ОСОБА_1 - ОСОБА_2.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року, позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між

ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_3, серія та номер: 5-8413, посвідчений 23 березня 1999 року державним нотаріусом Восьмої київської державної нотаріальної контори Остролуцькою О. М.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 75,1 кв. м, житловою площею 42,1 кв. м.

Витребувано у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 75,1 кв. м, житловою площею 42,1 кв. м

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд в частині задоволення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 23 березня 1999 року, мотивовано тим, що з повідомлення Київського державного нотаріального архіву від 15 березня 2016 року, відсутні відомості щодо договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 5-8413, виданого 23 березня 1999 року державним нотаріусом Восьмої київської державної нотаріальної контори Остролуцькою О. М. Відповідно до наглядової справи Восьмої київської державної нотаріальної контори, фондовий № 30 том 3, нотаріальні реєстри з індексом "5", в яких міститься нотаріальний запис 5-8413 від 23 березня 2019 року, на зберіганні у Київському державному нотаріальному архіві не перебувають. У реєстрі для реєстрації нотаріальних дій Восьмої київської державної нотаріальної контори, справа № 2-30 том 1 за

1999 рік міститься запис про посвідчення договору купівлі-продажу за реєстровим № 2-146 від 23 березня 1999 року, сторонами якого є ОСОБА_11, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, договір викладено на нотаріальних бланках серії ААР № 256912, ААР № 256913, об'єктом купівлі-продажу є інша квартира - АДРЕСА_2. Оскільки запис в реєстрі є підтвердженням вчинення нотаріальної дії, а бланк серії ААР № 256912 є унікальним та виготовляється лише в одному екземплярі, суд дійшов висновку, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 було зареєстровано на підставі підробленого договору купівлі-продажу квартири від 23 березня

1999 року, який між ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_3 не укладався та нотаріально не посвідчувався. Вирішуючи питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 23 березня 1999 року, суд взяв до уваги і той факт, що продавцем за вказаним договором був зазначений у тому числі ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_5, який на час укладення угоди був неповнолітнім та не мав необхідного обсягу дієздатності.

Урахувавши доведеність позивачем обставин вибуття квартири поза волею власників квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_10, та зважаючи на те, що ОСОБА_2 позбавлений можливості у нотаріальному порядку отримати свідоцтво про право на спадщину за заповітом і зареєструвати за собою право власності на спірне нерухоме майно, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 23 березня 1999 року, укладеного між ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_3, визнання за ОСОБА_2 права власності на спірне нерухоме майно та його витребування з незаконного володіння ОСОБА_5.

Суд вважав необґрунтованими вимоги позивача про витребування спірної квартири у ОСОБА_3 та ОСОБА_4, оскільки спірна квартира не перебуває у володінні зазначених відповідачів.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 про визнання факту перебування спірної квартири у її законному володінні, як набутої правомірно на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного між нею та ОСОБА_4, суд зазначив, що такі вимоги є необґрунтованими з огляду на встановлені судом обставини незаконного вибуття спірної квартири з володіння позивача.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6, у якій він просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року і постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема зазначав, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2012 року у справі № 6-136цс12 та постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що суди не надали належної оцінки обставинам правомірного набуття ОСОБА_5 права власності на спірну квартиру на підставі оплатного договору купівлі-продажу квартири від 05 березня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрованого у реєстрі за № 1178, та не урахували правові висновки у подібних правовідносинах, викладені:

- у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2012 року у справі № 6-136цс12 про те, що норма частини 1 статті 388 ЦК України передбачає необхідність встановлення обставин вибуття майна із володіння власника, який вважає своє право власності порушеним та вимагає повернення майна. Всупереч зазначеній правовій позиції судом не встановлено на підставі належних та допустимих доказів факт вибуття майна з володіння первісного позивача;

- у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18) про те, що факт незаконного відчуження квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, а є підставою для виникнення у нього обов'язку з відшкодування збитків. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Добросовісний набувач не може відповідати за бездіяльність органів влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

Вказував на те, що на час вирішення справи, спірна квартира перебувала у законному володінні ОСОБА_5, яка правомірно набула право власності на цю квартиру на підставі оплатного договору купівлі-продажу від 05 березня

2016 року, та за законом не може бути добросовісним чи недобросовісним набувачем, оскільки набула її у власність у особи, яка на той час мала права на її відчуження (ОСОБА_4) за відсутності на відомостей про наявність спору щодо цього нерухомого майна. З огляду на наведене, вважав відсутніми передбачені законом підстави для позбавлення заявника права власності на спірну квартиру шляхом задоволення віндикаційного позову ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2 про витребування квартири з чужого незаконного володіння. Натомість, наявні підстави для визнання за

ОСОБА_5 права власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 березня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрованого у реєстрі за №
1178.

Зазначав, що висновки судів в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 23 березня 1999 року, посвідченого державним нотаріусом Восьмої київської державної нотаріальної контори

Остролуцькою О. М., укладеного між ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_3, ґрунтуються лише на усних поясненнях ОСОБА_1 про те, що нібито підпис у цьому договорі не належить йому. Однак, зазначена обставина не підтверджена допустимими доказами, зокрема висновком судово-почеркознавчої експертизи, рішенням суду чи вироком суду у кримінальній справі, що набрав законної сили. Не з'ясованим залишилося і питання про те, чи є дійсним договір купівлі-продажу квартири від 23 березня 1999 року, копію якого наявна у матеріалах справи, оскільки його справжність не підтверджена ОСОБА_3 у якого знаходиться другий примірник угоди.

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи.

У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому він просив відмовити у задоволенні касаційної скарги представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій правильно застосовали норми матеріального і процесуального права та враховано правові висновки Верховного Суду. Зазначив, що наведені заявником доводи є аналогічними тим, що були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій, які надали відповідну оцінку обставинам справи та наявним у справі доказам.

Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року задоволено заяви суддів Верховного Суду Синельникова Є. В., Білоконь О. В. та Хопти С. Ф. про самовідвід Відведено суддів Синельникова Є. В., Білоконь О. В. Хопту С.Ф від участі у розгляді касаційної скарги ОСОБА_5 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 жовтня 2021 рокусправу призначено судді-доповідачеві Усику Г. І., судді, які входять до складу колегії суддів: Олійник А. С., Осіян О. М., Шипович В. В., Яремко В. В.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що 12 вересня 1998 року державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Патрієвою Ю. П. видано свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1, та належала

ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 жовтня 1997 року. Спадкоємцями вказаного майна у рівних частинах є його батьки ОСОБА_1 та ОСОБА_8, а також син ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_5.

З інформаційної довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 21 вересня

2015 року КВ-2015 № 31703 убачається, що 1/3 частина квартири АДРЕСА_1, зареєстрована на ім'я ОСОБА_10 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Другою київською державною нотаріальною конторою 12 вересня 1998 року № 7-2778.

21 квітня 2003 року ОСОБА_8 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Сімнадцятої київської державної нотаріальної контори

Коробановою О. В., відповідно до якого заповідала ОСОБА_14 належну їй на праві власності частину квартири під АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 померла.

Відповідно до розпорядження Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації від 23 червня 2003 року № 650, у зв'язку зі смертю ОСОБА_8, опікуном неповнолітнього онука ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_5, призначено ОСОБА_1.

Після смерті ОСОБА_8 відкрилась спадщина на 1/3 частину квартири

АДРЕСА_1.

16 грудня 2011 року ОСОБА_10 зареєстрував шлюб з ОСОБА_15, прізвище чоловіка після державної реєстрації шлюбу змінено на ОСОБА_9.

23 вересня 2014 року ОСОБА_9 звернувся до Дванадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом - частини квартири, яка знаходиться у АДРЕСА_3.

Постановою державного нотаріуса Дванадцятої київської державної нотаріальної контори від 23 вересня 2014 року ОСОБА_9 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_8 у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документу на квартиру.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 лютого 2015 року у справі № 752/17382/14-ц визнано за ОСОБА_9 у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_8, право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_9 помер

На день смерті ОСОБА_16 проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4.

Після смерті ОСОБА_9, ОСОБА_1 07 травня 2015 року подав до Другої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини за законом на майно, яке складається з 2/3 частин квартири АДРЕСА_1, з яких 1/3 частина належала спадкодавцю на підставі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 лютого 2015 року.

Постановою державного нотаріуса Другої київської державної нотаріальної контори Абісової Т. Ф. від 29 вересня 2015 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті онука ОСОБА_9 на спадкове нерухоме майно у зв'язку з відсутністю реєстраційного посвідчення рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 лютого 2015 року, та відсутністю правовстановлюючого документа на 1/3 частину квартири, що належала померлому.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 03 серпня 2016 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до Київської міської ради, ОСОБА_17 про визнання права власності у порядку спадкування.

З наявної у матеріалах справи № 752/17183/15-ц копії договору купівлі-продажу квартири від 23 березня 1999 року, посвідченого державним нотаріусом Восьмої київської державної нотаріальної контори Остролуцькою О. М., зареєстрованого в реєстрі за № 5-8413, встановлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_10 продали, а ОСОБА_3 купив квартиру АДРЕСА_1.

Згідно з витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 46093087 від 22 жовтня 2015 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на спірну квартиру у жовтні 2015 року на підставі поданої ним заяви від 17 жовтня 2015 року.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 17 жовтня 2015 року державним реєстратором вчинено запис про право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру. Підставою виникнення права власності зазначено: договір купівлі-продажу, серія та № 5-8413, виданий

23 березня 1999 року державним нотаріусом Восьмої київської державної нотаріальної контори Остролуцькою О. М.

З наявної у матеріалах справи копії договору купівлі-продажу квартири, укладеного 17 грудня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковбасинською С. В., зареєстрованого в реєстрі за № 2981, убачається, що ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_4 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1.

Згідно з повідомленням Київського державного нотаріального архіву

від 15 березня 2016 року № 216/01-21, відомості щодо договору купівлі-продажу за № 5-8413, посвідченого 23 березня 1999 року державним нотаріусом Восьмої київської державної нотаріальної контори Остролуцькою О. М. в Київському державному нотаріальному архіві відсутні. Відповідно до наглядової справи цієї нотаріальної контори, фондовий № 30 том 3, нотаріальні реєстри з індексом "5", в яких міститься нотаріальний запис 5-8413 від 23 березня 1999 року, на зберіганні в Київському державному нотаріальному архіві не перебувають.

З відповіді Київського державного нотаріального архіву від 30 березня 2017 року № 606/01-21 установлено, що в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій Восьмої київської державної нотаріальної контори справа № 2-30, том 1 за 1999 рік міститься запис про посвідчення договору купівлі-продажу за реєстровим № 2-146 від 23 березня 1999 року. Сторонами договору є ОСОБА_11,

ОСОБА_18 та ОСОБА_13, текст договору викладено на нотаріальних бланках серії ААР № 256912, ААР 256913.

05 березня 2016 року укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Ковальчуком С. П., зареєстрований у реєстрі за № 1178, за умовами якого ОСОБА_4 передала, а ОСОБА_5 прийняла у власність вищевказану квартиру.

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 помер.

За життя ОСОБА_1 склав заповіт, посвідчений 21 березня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я. за реєстровим № 532, яким визначив ОСОБА_2 єдиним спадкоємцем усього належного йому майна.

ОСОБА_2 прийняв спадщину, що відкрилася після померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1, у строк визначений статтею 1268 ЦК України.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника

ОСОБА_5 - ОСОБА_6 підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Статтею 321 ЦК України встановлено принцип непорушності права власності.

Відповідно до цієї норми право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення частини 1 статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених у статті 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

ОСОБА_1 обґрунтовував позовні вимоги, посилаючись на те, що він спільно з дружиною ОСОБА_8 та онуком ОСОБА_10 у порядку спадкування після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, набув право власності на квартиру АДРЕСА_1. Ні він, ні інші співвласники вказаного жилого приміщення не вчиняли дій щодо його відчуження. Договір купівлі-продажу спірної квартири від 23 березня

1999 року, укладений між ним, ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_3, він не підписував, крім того на момент його вчинення один із співвласників - неповнолітній ОСОБА_10 не мав повної цивільної дієздатності, а тому спірна квартира вибула з його володіння та володіння інших спадкоємців померлого

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 поза їх волею.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Перевіряючи наявні у справі докази на підтвердження доводів позивача про відсутність його волевиявлення та відсутності волевиявлення інших спадкоємців померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 на відчуження спірної квартири, зокрема не укладення ними договору купівлі-продажу квартири від 23 березня 1999 року з ОСОБА_3, суди на підставі наявних у справі доказів, а саме: відповіді Київського державного нотаріального архіву

від 15 березня 2016 року № 216/01-21 та від 30 березня 2017 року № 606/01-21 про те, що нотаріальні реєстри з індексом "5", в яких міститься нотаріальний запис 5-8413 від 23 березня 1999 року на зберіганні в Київському державному нотаріальному архіві не перебувають; у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій Восьмої київської державної нотаріальної контори справа № 2-30, том 1 за

1999 рік міститься запис про посвідчення договору купівлі-продажу за реєстровим № 2-146 від 23 березня 1999 року, у якому сторонами договору є ОСОБА_11, ОСОБА_18 і ОСОБА_13, а текст договору викладено на нотаріальних бланках серії ААР № 256912, ААР 256913, дійшли обґрунтованого висновку, що квартира АДРЕСА_1, успадкована ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_14 після померлого

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, вибула з їх володіння поза волею власників - на підставі підробленого договору купівлі-продажу від 23 березня 1999 року, який нотаріально не посвідчувався, а тому права ОСОБА_2, як спадкоємця ОСОБА_1, підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача - ОСОБА_5 з використанням речово-правового механізму, встановленого статтею 388 ЦК України.

Оскільки ОСОБА_5, як реєстраційний власник спірної квартири на час вирішення спору судами, набула її у власність на підставі оплатного договору купівлі-продажу від 05 березня 2016 року, укладеного між нею та ОСОБА_4 вона є добросовісним набувачем спірної квартири у розумінні положень статті 388 ЦК України, оскільки добросовісність набуття майна наявна тоді, коли майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати. Наслідком вибуття майна з володіння власника поза його волею, є витребування такого майна від його останнього набувача (віндикація).

У зазначеному контексті, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про не урахування судами висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-136цс12, оскільки у зазначеній справі Верховний Суд України зазначив, що відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 330 ЦК України майно не може бути витребуване у нього. Пунктом 3 частини 1 статті 388 ЦК України передбачено, що у разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. При цьому, зауважив, що конструкція частини 1 статті 388 ЦК України передбачає необхідність встановлення обставин вибуття майна з володіння власника, який вважає своє право власності порушеним та вимагає повернення майна не в особи, яка в подальшому перепродала це майно, тобто так званого "проміжного власника", а в останнього набувача цього майна. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених ними обставин у зазначеній справі, узгоджуються з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-136цс12.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність.

Для оцінки додержання "справедливого балансу" в питанні позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Стала практика ЄСПЛ свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет відповідності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном гарантіям статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний ", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2, про витребування майна у ОСОБА_5, суди урахували, що звернення позивача з позовом до суду спрямоване на задоволення легітимної мети, яка полягає у відновленні законності, та у поверненні у його власність нерухомого майна (квартири), яке незаконно вибуло на підставі підробленого правочину.

Верховний Суд відхиляє посилання заявника на те, що задоволення позовних вимог про витребування спірної квартири у ОСОБА_5, яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено без урахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц, оскільки на час набуття ОСОБА_5 права власності на спірну квартиру (05 березня 2016 року) вже існував судовий розгляд щодо спірної нерухомості (провадження у справі відкрито на підставі ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року), а тому укладаючи договір купівлі-продажу квартири від 05 березня 2016 року,

ОСОБА_5 могла передбачити негативні для неї наслідки укладення такої угоди.

До подібних висновків Верховний Суд дійшов у постановах: від 26 квітня

2021 року у справі № 320/62/19 (провадження № 61-4967св20) та від 22 вересня 2021 року у справі № 453/121/19 (провадження № 61-3191св21).

Крім того, застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення майна (віндикації), не позбавляє ОСОБА_5, як добросовісного набувача квартири, можливості відновити свої права шляхом пред'явлення майнових вимог до продавця спірної квартири щодо повернення їй сплачених грошових коштів, з підстав передбачених статтею 661 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду

від 14 квітня 2021 року у справі 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21).

Щодо доводів касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права, зокрема неналежного дослідження та оцінки зібраних у справі доказів, то вони є ідентичними тим, що були викладені в апеляційній скарзі та зводяться до переоцінки доказів, що знаходяться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України. Крім того, конструкція частини 1 статті 411 ЦПК України, передбачає, що наведені порушення судами норм процесуального права можуть бути підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених частини 1 статті 411 ЦПК України.

Зважаючи на те, що позивач ОСОБА_1, правонаступником якого після його смерті, є ОСОБА_2 був позбавлений можливості у порядку звернення до нотаріуса отримати свідоцтво про права на спадщину та зареєструвати за собою право власності на спірне нерухоме майно, суди обгрунтовано задовольнили позовні вимоги ОСОБА_1, правонаступником якого є

ОСОБА_2, про визнання права власності на це майно.

Оскільки задоволення вимог за первісним позовом ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2, про визнання права власності та витребування спірної квартири у ОСОБА_5 виключає можливість задоволення її зустрічного позову, і Верховний Суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6, не знайшов підстав для її задоволення, відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень у частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5.

Щодо вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири

від 23 березня 1999 року

Частиною 1 статті 15 ЦК Українии визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб'єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред'явлення іншої.

Отже, з'являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetitionof claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб'єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують у рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов'язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб'єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення.

Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.

Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об'єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється щодо одного з них, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб'єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Очевидно, що якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов'язальний) характер, що визначає і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, оскільки вони не перебувають у договірних (зобов'язальних) відносинах один з одним.

У справі, яка переглядається, позивач одночасно заявив вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 23 березня 1999 року.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені частини 4 статті 263 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 362/3238/16-ц (провадження № 61-2471св21) у подібних правовідносинах, що була ухвалена після подання заявником касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Зазначений висновок Верховного Суду ґрунтується на правових висновках, викладених: Верховним Судом України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14; Великою Палатою Верховного Суду у постанові

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Зважаючи на наведені вище висновки суду касаційної інстанції про те, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника, обраний позивачем спосіб захисту прав власника, як визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 23 березня

1999 року не є ефективними, а тому судам належало відмовити у задоволенні цієї вимоги із зазначених вище підстав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України, суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на необхідність урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

від 29 вересня 2021 року у справі № 362/3238/16-ц (провадження № 61-2471св21) щодо ефективного способу захисту порушених прав у спірних правовідносинах з використанням речово-правового механізму повернення майна (віндикації),Верховний Суд, на підставі частини 3 статті 400 ЦПК України, вважає необхідним вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення в частині вирішення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 23 березня

1999 року підлягають скасуванню, з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2 з підстав, викладених у мотивувальній частині цієї постанови; в частині вирішення вимог первісного позову про визнання права власності та витребування майна, а також в частині вирішення зустрічного позову

ОСОБА_5 про визнання правомірним набуття майна у власність, оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2, про визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу відмовити.

В іншій частині рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. І. Усик

Судді: А. С. Олійник

О. М. Осіян

В. В. Шипович

В. В. Яремко