Главная Сервисы для юристов ... База решений “Протокол” Ухвала КЦС ВП від 02.02.2020 року у справі №487/688/18 Ухвала КЦС ВП від 02.02.2020 року у справі №487/68...
print
Друк
search Пошук

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ":

Постанова

Іменем України

12 листопада2020 року

м. Київ

справа № 487/688/18

провадження № 61-920св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - Заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Галущенка О. І., Лисенка П. П., Серебрякової Т. В. у справі за позовом Заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування відповідних пунктів рішень, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, зобов'язання повернути земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року Заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, в якому просив: визнати незаконним та скасувати пункти 20,20.2 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року №47/49, якими затверджено проект землеустрою та надано безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 937 кв. м за рахунок земель ТОВ "Інвест Трейдінг-Груп-М" з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1; визнати недійсним та скасувати виданий ОСОБА_1 державний акт від 21 вересня 2010 року серії ЯЛ №904565 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:004:0035; зобов'язати ОСОБА_1 повернути територіальній громаді в особі Миколаївської міської ради вказану земельну ділянку.

Позивач зазначав, під час досудового розслідування у кримінальному провадженні №42015150000000124, зареєстрованого 10 квітня 2015 року за частиною 2 статті 364 КК України за фактом зловживання посадовими особами Миколаївської міської ради своїм службовим становищем при прийнятті рішень про вилучення земель колишнього військового містечка № 62 та подальшого незаконного їх надання у приватну власність фізичним та юридичним особам, органам прокуратури стало відомо про порушення вимог законодавства при прийнятті п. п. 20,20.2 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/49, якими затверджено проект землеустрою та надано безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 937 кв. м за рахунок земель ТОВ "Інвест Трейдінг-Груп-М" з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1, а на підставі зазначеного рішення ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №904565 від 21 вересня 2010 року.

Позивач вважав вищевказані пункти оскаржуваного рішення незаконними через невідповідність місця розташування земельної ділянки Генеральному плану м.

Миколаєва, Правилам використання та забудови території м. Миколаєва, ігнорування Миколаївською міською радою розташування земельної ділянки в межах встановленої законом 2-кілометрової прибережної захисної смуги від урізу води Бузького лиману.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2018 року у складі судді Бобрової І. В. у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурора місцевий суд виходив з того, що прокурором не доведено того факту, що рішення про передачу землі у власність прийнято з порушенням закону. Зокрема, суд вважав, що спірна земельна ділянка на законних підставах входить до території індивідуальної житлової забудови і це відповідає Генеральному плану міста та іншій містобудівній документації; що прибережна захисна смуга відповідним проектом землеустрою не встановлена, а тому відсутні законні обмеження для передачі цієї землі у власність громадян.

Крім того, суд дійшов висновку про пропуск строку позовної давності та відсутності підстав для його поновлення.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року апеляційну скаргу Заступника прокурора Миколаївської області задоволено, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2018 року - скасовано та постановлено у справі нове рішення., яким позовні вимоги прокурора - задоволено частково.

Визнано незаконними та скасовано пункти 20,20.2 розділу I рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/49 про затвердження проекту землеустрою та надання безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 937 кв. м, нормативною грошовою оцінкою 378 004,54 грн, за рахунок земель ТОВ "Інвест Трейдінг-Груп-М", з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1.

Визнано недійсним державний акт від 21 вересня 2010 року серії ЯЛ №904565, виданий ОСОБА_1 на право власності на вказану земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:004:0035.

Зобов'язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:004:0035.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Додатковою постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 січня 2020 року у складі колегії суддів: Галущенка О. І,. Лисенка П. П., Серебрякової Т. В. заяву прокуратури про ухвалення додаткового рішення задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 та з Миколаївської міської ради через виконавчий комітет Миколаївської міської ради 13 791,55 грн судового збору, сплаченого при подачі апеляційної скарги, у рівних частках по 6 895,55 грн з кожної особи на користь прокуратури Миколаївської області.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що передання спірної земельної ділянки (в межах прибережної захисної смуги) для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України як до так і після прийняття оскарженого рішення не передбачав.

Апеляційний суд посилався на те, що схемою місцезнаходження спірної земельної ділянки, графічними даними кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність, даними топографічної зйомки, виконаної КП "ГПВ Архітектурне-планувальне бюро" підтверджується, що вона розташована в межах законодавчо визначеної прибережної двокілометрової захисної смуги Бузького лиману, в межах земельної ділянки площею 9 191 кв. м., на мінімальній відстані 20,4 м, 30,6 м, та 42 м від урізу води.

Відповідно до містобудівної документації, територія де знаходиться спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення, частина цієї території шириною 2 км вздовж берега Бузького лиману віднесена до прибережної захисної смуги, а надані у справі докази не містять даних про те, що стосовно спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою приймалися рішення щодо зміни її категорії на землю індивідуальної забудови з дотриманням порядку та з внесенням відповідних змін до Генерального плану міста, який є однією із головних складових містобудівної документації.

Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1, порушила вимоги чинного законодавства щодо підстав та порядку її надання, а також права територіальної громади м. Миколаєва щодо земель рекреаційного призначення й законні інтереси держави, виходячи з того, що стан та збереження прибережних захисних смуг має загальнодержавне значення.

Одночасно апеляційний суд вказував, що він має повноваження щодо дотримання правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин, позов прокурора в частині витребування землі слід задовольнити через застосування механізму негаторного позову, тобто шляхом усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою водного фонду на підставі статті 391 ЦК України та частини 2 статті 51 ЗК України, а не шляхом повернення спірної земельної ділянки на підставі приписів статті 1212 ЦК України.

Крім того суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви прокурора про поновлення позовної давності, оскільки із матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у лютому 2018 року, а об'єктивна можливість власника - територіальної громади - дізнатися про те, що земельна ділянка незаконно вибула з його володіння, поза його волею шляхом порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади, а також і інтересів держави, виникла у лютому 2013 року проте лише після звернення громадянина ОСОБА_2 до прокуратури області 24 березня 2015 року з приводу незаконного виділення землі у тому ж мікрорайоні було зареєстроване кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статі 364 КК України за фактом зловживання посадовими особами міської ради своїм службовим становищем при ухваленні рішень про передачу землі у власність громади.

Отже про незаконність передачі у власність земель, які перебувають у прибережній смузі Бузького лиману та віднесені до земель рекреаційного призначення прокурор міг довідатись лише після витребування та ретельної перевірки усієї землевпорядної документації, ці обставини прокурором підтверджено наданими до суду витягами з Інтернет видань, засобів масової інформації, заявами посадових та фізичних осіб.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Колесніков В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувану постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 мотивована тим, що в цій справі прокурор не мав права представляти інтереси територіальної громади, а суд апеляційної інстанції безпідставно ототожнив прокурора з особою позивача - державою.

Представник заявника також зазначає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка сформована з земель, які одночасно належать до земель водного фонду та земель рекреаційного призначення, щодо яких встановлено обмеження. Законодавством передбачено, що всі без виключення обмеження у використанні земельних ділянок підлягали обов'язковій державній реєстрації, проте матеріали проектів землеустрою, рішення міської влади, державний акт на право власності на земельну ділянку не містять відомостей про встановлення зокрема, водоохоронних обмежень.

Касаційна скарга також містить довід, що апеляційним судом не було враховано обставин забудови спірної земельної ділянки, адже на ній знаходиться спортзал-охоронний пункт, 25 % площі якого знаходяться на території земельної ділянки, а з огляду на принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянки до власника будівлі перейшло право користування земельною ділянкою та тих самих умовах. Держава в особі Міністерства збройних сил (оборони) відчужила частину нерухомого майна військового містечка № 62, зокрема спортзал-охоронний пункт, останнім набувачем якого з 21 січня 2005 року є ТОВ "ІнвестТрейдінгГруп-М", а тому до вказаної особи перейшло право користування земельною ділянкою.

Представник заявника вказує на помилковість висновків про наявність повноважень апеляційного суду щодо правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин.

Вказавши, що позов прокурора в частині витребування землі слід задовольнити через застосування механізму негаторного позову, тобто шляхом усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою водного фонду на підставі статті 391 ЦК України та частини 2 статті 51 ЗК України, а не шляхом повернення спірної земельної ділянки на підставі приписів статті 1212 ЦК України апеляційний суд дійшов неправильних висновків, адже під час апеляційного розгляду суд не заявляв, що "знає право" і не пропонував позивачу висловити свою позицію щодо зміни способу захисту, а сам прокурор не довів, що ОСОБА_1 чинить Миколаївській міській раді перешкоди у користуванні земельною ділянкою.

Доводом касаційної скарги також є те, що оскаржуваною постановою апеляційний суд втрутився у право ОСОБА_1, на мирне володіння своїм майном та безпідставно застосував принцип "розумної (належної) обачності", адже на момент виділу спірної земельної ділянки на ній була будівля, 257 кв. м. з 937 кв. м було зайнято саме нею, а не водним фондом чи зеленою зоною. Крім того з 1991 року держава не встановлювала водоохоронні зони.

Апеляційний суд протиправно не застосував до спірних правовідносин рішення у справі "Фонд Батьківська турбота" проти України", з посиланням на те, що ОСОБА_1 отримала земельну ділянку безкоштовно. За своєю правовою природою право приватизації не є даром і втрачається внаслідок його реалізації.

Представник позивача також вказує, що суд апеляційної дійшов помилкових висновків про наявність підстав для задоволення заяви прокурора про поновлення позовної давності, адже прокурор не повідомив, що протягом 2006-2010 років представники прокуратури приймали участь у засіданнях всіх сесій на яких міська рада розглядала питання, пов'язані із земельними ділянками військового містечка № 62, в тому числі і при ухваленні оскаржуваного рішення.

Узагальнені доводи особи. яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2020 року до Верховного Суду від прокурора прокуратури Миколаївської області Цвікілевич Наталії надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому прокурор у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Заводського районного суду м Миколаєва.

14 лютого 2020 року цивільна справа № 487/688/18 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради від 30 січня 2009 року № 32/37, земельна ділянка, загальною площею 13 675 кв. м, була надана в оренду строком на 10 років ТОВ "Інвест Трейдінг Груп-М" як землі комерційного використання для обслуговування придбаного майна.

Наступним рішенням від 01 жовтня 2009 року № 38/32 міська рада затвердила проектну документацію із землеустрою для надання в оренду зазначеному товариству для обслуговування прилеглої території спортзалу, охоронного пункту.

Договору оренди на передану земельну ділянку не укладено.

Листом від 25 січня 2010 року та нотаріально від 12 травня 2010 року ТОВ "Інвест Трейдінг Груп-М" погодило вилучення землі для передачі її у власність ОСОБА_3 та зобов'язалось знести будівлі на вилученій земельній ділянці.

В подальшому рішенням Миколаївської міської ради від 04 березня 2010 року № 44/29 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення землі у власність, а рішенням №47/49 від 25 червня 2010 року затверджено проект землеустрою та надано безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 937 кв. м за рахунок земель ТОВ "Інвест Трейдінг-Груп-М" з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 та на цій підставі ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2010 року серії ЯЛ № 904565 з кадастровим номером undefined.

Із висновків управління Держкомзему у м. Миколаєві та управління містобудування і архітектури виконкому Миколаївської міської ради щодо погодження вказаного проекту землеустрою встановлено, що спірна земельна ділянка відведена за рахунок земель комерційного використання, загальною площею 937 кв. м, які віднесені до земель індивідуального житлового будівництва, і вона не має обмежень у використанні.

За матеріалами схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, графічними даними кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність, даними топографічної зйомки, виконаної КП "ГПВ Архітектурне-планувальне бюро" встановлено, що земельна ділянка розташована в межах законодавчо визначеної прибережної двокілометрової захисної смуги Бузького лиману, в межах земельної ділянки площею 9 191 кв. м, на мінімальній відстані 20,4 м., 30,6 м., та 42 м. від урізу води.

Апеляційним судом встановлено, що генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18 (тобто до передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1) земельні ділянки на АДРЕСА_1 за функціональним призначенням віднесені до території зелених насаджень загального користування. Саме таке ж функціональне призначення цих земель підтверджено також листом виконкому Миколаївської міської ради від 04 грудня 2017 року.

Спірна земельна ділянка, стосовно якої пунктами 20,20.2 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/49, затверджено проект землеустрою та надано безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 937 кв. м, яка перебуває у прибережній захисній смузі Бузького лиману та на території, яка віднесена до земель рекреаційного призначення.

Апеляційний суд вказував, що із матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у лютому 2018 року, а об'єктивна можливість власника - територіальної громади - дізнатися про те, що земельна ділянка незаконно вибула з його володіння, поза його волею шляхом порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади, а також і інтересів держави, виникла у лютому 2013 року.

За результатами повідомлень у засобах масової інформації про масову вирубку зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт, а також звернення до природоохоронної прокуратури командира військової частини А-2488 про вирубку зелених насаджень та здійснення будівельних робіт в парковій зоні, яка безпосередньо межує з береговою смугою річки Южний Буг 11 березня 2013 року винесена постанова прокурора про проведення перевірки, за результатами якої виявлені факти грубих порушень щодо незаконного надання в оренду та у приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману, загальною площею 31,7 га, та пред'явлено 19 позовних заяв до суду щодо повернення земельних ділянок, які знаходяться у АДРЕСА_2,21 у в власність територіальної громади міста.

Інших звернень щодо порушення інтересів територіальної громади або держави з приводу незаконної передачі землі у власність фізичних та юридичних осіб, розташованих на території мікрорайону Леваневців, упродовж 2013-2014 років до органів прокуратури не надходило.

Проекти забудов окремих частин міста, зокрема спірної земельної ділянки, передбачали внесення змін до генерального плану міста Миколаєва.

Після звернення громадянина ОСОБА_2 до прокуратури області 24 березня 2015 року з приводу незаконного виділення землі у тому ж мікрорайоні було зареєстроване кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 364 КК України за фактом зловживання посадовими особами міської ради своїм службовим становищем при ухваленні рішень про передачу землі у власність громади.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статті 3 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки).

Частиною 1 статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України визначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, островами, а також прибережні захисні смуги вздовж цих річок.

Статтею 84 ЗК України встановлено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом 4 вказаної статті визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду.

Згідно зі статтею 60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

Зі змісту вказаних положень законодавства слідує, що віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об'єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об'єктом і в межах прибережних захисних смуг.

Згідно зі статтею 86 ВК України визначено вичерпний перелік робіт, що можуть проводитися на землях водного фонду. До цих робіт віднесено будівництво гідротехнічних споруд, поглиблення дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин, прокладанням комунікацій, а також бурові та геологорозвідувальні роботи.

Землі прибережної захисної смуги входять до складу земель водного фонду України, на яких хоча і не розташований водний об'єкт, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню.

Згідно з приписами статей 1,88,89 ВК України, статей 60, 61 ЗК України прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. На земельних ділянках такої категорії, зокрема, заборонено розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив.

Ширина прибережних захисних смуг визначена частиною другою статті 88 ВК України, частиною 2 статті 60 ЗК України та становить для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів від узрізу води.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п'ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року № 173.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

Частинами сьомою, восьмою статті 88 ВК України, частиною 3 статті 60 ЗК України передбачено, що розміри і межі природоохоронних зон встановлюються за окремими проектами землеустрою.

За статтями 1, 20, 50, 54 Закону України "Про землеустрій" проект землеустрою це сукупність нормативно-правових, економічних, технічних документів щодо обґрунтування заходів із використання та охорони земель, яким встановлюються межі об'єктів землеустрою.

Відповідно до пункту 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства природи України 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації.

Аналіз наведених вище норм законодавства свідчить про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу у розмірі й межах, встановлених законодавством.

Водночас, відсутність цього проекту та невизначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може розцінюватись як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість передавати у приватну власність ділянки, що підпадає під нормативно визначену стометрову метрову зону від урізу води.

Статтею 59 ЗК України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Цією ж статтею встановлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.

Зокрема, землі водного фонду можуть передаватись в користування лише для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Відповідно до статті 60 ЗК України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється розорювання земель, садівництво та городництво.

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статті 59 ЗК України.

Апеляційний суд встановив, що схемою місцезнаходження спірної земельної ділянки, графічними даними кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення її у власність, даними топографічної зйомки, виконаної КП "ГПВ Архітектурне-планувальне бюро" підтверджується, що вона розташована в межах законодавчо визначеної прибережної двокілометрової захисної смуги Бузького лиману, в межах земельної ділянки площею 9 191 кв. м, на мінімальній відстані 20,4 м, 30,6 м, та 42 м від урізу води.

Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403 земельні ділянки на АДРЕСА_1 належать до території спеціального призначення, території зелених насаджень загального користування.

Згідно з Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, які затверджені рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року, ця земельна ділянка належить до перспективного туристично-рекреаційного комплексу м. Миколаєва.

Таким чином, задовольняючи частково позов Заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, обґрунтовано виходив з того, що пункти 20,20.2 розділу I рішення Миколаївської міської ради № 47/49 від 25 червня 2010 року про затвердження проекту землеустрою та надання безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 937 кв. м, нормативною грошовою оцінкою 378 004,54 грн, за рахунок земель ТОВ "Інвест Трейдінг-Груп-М", з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 суперечить вимогам статей 58, 60, 61 ЗК України, статей 86,88,89 ВК України, тому рішення органу місцевого самоврядування правомірно визнано незаконним. При наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об'єктів необхідно ураховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації.

Вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що спірна земельна ділянка сформована з земель, щодо яких встановлені обмеження.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що оскаржуваною постановою апеляційний суд втрутився у право ОСОБА_1, на мирне володіння своїм майном та безпідставно застосував принцип "розумної (належної) обачності", адже на момент виділу спірної земельної ділянки на ній була будівля, 257 кв. м. з 937 кв. м було зайнято саме нею, а не водним фондом чи зеленою зоною колегія суддів зазначає таке.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини 1 статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Апеляційний суд вказував, що ОСОБА_1 не мала перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

За таких обставин, результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Апеляційний суд обґрунтовано зазначав, що за обставин цієї справи встановлення справедливого балансу між суспільним і приватним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій особи, яка набула у приватну власність спірну земельну ділянку. В силу об'єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої за 20,4 м від урізу води, ОСОБА_1 не могла не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки, а проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства, і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям у власність цієї ділянки, вона могла і повинні була знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду та знаходиться у зеленій зоні м. Миколаєва.

Надання відшкодування завданих збитків, зокрема, на підставі статті 661 ЦК України або статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод перебуває у безпосередньому зв'язку з поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18), від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18).

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

З огляду на наведене, положення частини 1 статті 83, частини 1 статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний ", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Відповідно до частин 3 та 4 статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених частин 3 та 4 статті 56 ЦПК України.

Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19).

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 уточнила свої висновки, зроблені у постановах: від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Встановивши, що відчуження земельної ділянки відбулося органом місцевого самоврядування, який має повноваження та зобов'язаний діяти правомірно в інтересах територіальної громади, а порушення вимог законодавства, що призвело до порушення прав держави, адже у приватну власність було передано земельну ділянку, яка не могла передаватись у власність громадян, оскільки є землею водного фонду України і позов прокурора спрямований на захист права власності апеляційний суд дійшов до правильного висновку про наявність у прокурора повноважень для представництва інтересів держави у цій справі

Отже доводи касаційної скарги, що прокурором не доведено факту порушення прав та охоронюваних законом інтересів держави, не заслуговують на увагу, оскільки позов пред'явлено в інтересах держави, а відчуження земельної ділянки відбулося з порушенням вимог законодавства, що призвело до порушення прав держави. Порушено водоохоронну зону водного об'єкта - Бузького лиману, незаконно передано у приватну власність землі, які не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Апеляційним судом встановлено, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у лютому 2018 року, а об'єктивна можливість власника - територіальної громади дізнатися про те, що земельна ділянка незаконно вибула з його володіння, поза його волею шляхом порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади, а також і інтересів держави, виникла у лютому 2013 року.

За результатами повідомлень у засобах масової інформації про масову вирубку зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт, а також звернення до природоохоронної прокуратури командира військової частини А-2488 про вирубку зелених насаджень та здійснення будівельних робіт в парковій зоні, яка безпосередньо межує з береговою смугою річки Південний Буг 11 березня 2013 року винесена постанова прокурора про проведення перевірки, за результатами якої виявлені факти грубих порушень щодо незаконного надання в оренду та у приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману, загальною площею 31,7 га, та пред'явлено 19 позовних заяв до суду щодо повернення земельних ділянок, які знаходяться у АДРЕСА_2,21 у в власність територіальної громади міста.

Інших звернень щодо порушення інтересів територіальної громади або держави з приводу незаконної передачі землі у власність фізичних та юридичних осіб, розташованих на території мікрорайону Леваневців, упродовж 2013-2014 років до органів прокуратури не надходило.

Лише після звернення громадянина ОСОБА_2 до прокуратури області 24 березня 2015 року з приводу незаконного виділення землі у тому ж мікрорайоні було зареєстроване кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 364 КК України за фактом зловживання посадовими особами міської ради своїм службовим становищем при ухваленні рішень про передачу землі у власність громади.

Ці обставини прокурором підтверджено наданими до суду витягами з Інтернет видань, засобів масової інформації, заявами посадових та фізичних осіб. Як встановлено проекти забудов окремих частин міста, зокрема спірної земельної ділянки, передбачали внесення змін до генерального плану міста Миколаєва.

Апеляційний суд зазначив, що відповідачі не надали жодних доказів того, що міська рада повідомляла територіальну громаду міста, зокрема шляхом проведення громадських слухань, згідно п. 2 Статуту територіальної громади міста Миколаєва, діючого на час прийняття оскаржуваного рішення або інше, про прийняття та зміст оскаржуваного рішення ради стосовно проекту відведення земельної ділянки для забудови окремої частини міста, території зелених насаджень загального користування, узбережжі Бузького лиману.

Отже, дізнавшись про порушене право за результатами звернення громадянина ОСОБА_2 у 2015 році за наслідками якого було зареєстровано кримінальне провадження передбачене частиною 2 статті 364 КК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що прокурор звернувся з позовом до суду в межах позовної давності і його позов, спрямований на захист права власності.

Крім того суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказував, що про незаконність передачі у власність земель, які перебувають у прибережній смузі Бузького лиману та віднесені до земель рекреаційного призначення прокурор міг довідатись лише після витребування та ретельної перевірки усієї землевпорядної документації, адже доказів того, що прокурору було відомо про обставини передачі ОСОБА_1, у власність спірної земельної ділянки матеріали справи не містять.

Одночасно колегія суддів зауважує, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим.

Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у ЗК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України слід розглядати як непов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).

Вказаним спростовуються аналогічні за змістом доводи касаційної скарги.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд протиправно не застосував до спірних правовідносин рішення у справі "Фонд Батьківська турбота" проти України", з посилання на те, що ОСОБА_1 отримала земельну ділянку безкоштовно, адже за правовою природою право приватизації не є даром і втрачається внаслідок його реалізації колегія суддів зазначає наступне.

Означена справа стосувалася позбавлення організації-заявника права власності на частину санаторію, який вона придбала у відділу майна Федерації профспілок України в 2002 році, а Уряд не довів суспільного інтересу у цій справі.

Апеляційний суд правильно вказував, що у цій справі мова йде про безоплатне отримання землі, яка за будь-яких обставин не могла бути передана у власність фізичної чи юридичної особи і про ці обставини відповідач могла і повинна була знати, якби проявила більшу обачність, при цьому, відповідач не позбавлена законної можливості на вибір і отримання у власність безоплатно земельної ділянки на іншій території земель комунальної власності, отже означений довід касаційної скарги не заслуговує на увагу.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Таким чином, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників, при цьому враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, доводи касаційної скарги правильність висновків апеляційного суду не спростовують, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Щодо клопотання про зупинення дії судового рішення

Касаційна скарга містить клопотання про зупинення дії постанови Миколаївського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року.

Зазначене клопотання мотивоване тим, що виконання рішення призведе до неможливості поновлення права ОСОБА_1, оскільки держава декларує, що вже віднесла спірну земельну ділянку до категорій земель водного фонду та рекреаційного призначення

Частиною 1 статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за заявою учасника або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Оскільки суд касаційної інстанції залишив оскаржуване судове рішення без змін, тому у задоволенні клопотання слід відмовити.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Миколаївського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька І. М. Фаловська
logo

Юридические оговорки

Protocol.ua обладает авторскими правами на информацию, размещенную на веб - страницах данного ресурса, если не указано иное. Под информацией понимаются тексты, комментарии, статьи, фотоизображения, рисунки, ящик-шота, сканы, видео, аудио, другие материалы. При использовании материалов, размещенных на веб - страницах «Протокол» наличие гиперссылки открытого для индексации поисковыми системами на protocol.ua обязательна. Под использованием понимается копирования, адаптация, рерайтинг, модификация и тому подобное.

Полный текст

Приймаємо до оплати