Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.05.2022 року у справі №426/245/17
Ухвала КЦС ВП від 19.04.2021 року у справі №426/245/17

Постанова

Іменем України

16 травня 2022 року

місто Київ

справа № 426/245/17

провадження № 61-5935св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

треті особи: Служба безпеки України, Луганська обласна державна адміністрація - обласна військово-цивільна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України на постанову Луганського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі:Луганської В. М., Карташова О. Ю., Коновалової В. А.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у січні 2017 року звернулася до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Служба безпеки України, Луганська обласна державна адміністрація - обласна військово-цивільна адміністрація, про відшкодування шкоди, завданої терористичним актом.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що їй на праві приватної власності належить об`єкт нерухомого майна - нежитлова будівля (кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами) за адресою: АДРЕСА_1 .

17 липня 2014 року під час обстрілу відбулося влучення артилерійського снаряду в цю будівлю, що спричинило пожежу. Внаслідок пожежі знищено стропильну систему будівлі, дах, обладнання, меблі, внутрішнє оздоблення будівлі.

22 вересня 2014 року комісією у складі інспектора ДПРУ-4 ГУ ДСНС України у Луганській області, старшого лейтенанта Подгорної О. В., Алейнікової О. В. та Мазулова В. І. складено акт про пожежу.

Факт пошкодження внаслідок обстрілу 17 липня 2014 року зазначеної нежитлової будівлі підтверджується відомостями, оприлюдненими у засобах масової інформації.

Стосовно факту руйнування будівлі позивач зверталася із заявою про кримінальне правопорушення до слідчого відділу Управління Служби безпеки України у Луганській області. В Єдиному реєстрі досудових розслідувань

(далі - ЄРДР) 20 січня 2016 року зареєстровано кримінальне провадження № 22016130000000019 за фактом вчинення терористичного акту, в якому вона є потерпілою. У витязі з кримінального провадження зазначено, що будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , знищено.

Внаслідок руйнування належного позивачу майна та пожежі завдано майнову шкоду. Згідно з актом про пожежу від 22 вересня 2014 року орієнтовні збитки при пожежі складають: прямі збитки - 5 000 000, 00 грн та побічні збитки - 5 000 079, 74 грн. За даними інвентаризації рухомого майна, що знаходилося в будівлі на момент виникнення в ній пожежі, його орієнтовна вартість становила 455 567, 94 дол. США, що на момент звернення до суду відповідало 12 101 312,00 грн.

Позивач зазначала, що державою будь-які дії, спрямовані на відшкодування шкоди власникам нерухомого (нежитлового майна) та рухомого майна, знищеного у зоні проведення антитерористичної операції внаслідок її проведення, з метою реалізації гарантій громадян, встановлених статтею 56 Конституції України та статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», не вживаються.

У відповіді на звернення позивача щодо відшкодування майнової шкоди, завданої під час проведення антитерористичної операції від 12 серпня 2016 року, Луганською обласною військово-цивільною адміністрацією повідомлено, що на цей час закон, який би регулював порядок відшкодування шкоди, не прийнято, а тому така шкода не може бути відшкодована.

15 жовтня 2014 року позивач надіслала звернення щодо грошової компенсації на Урядову гарячу лінію Кабінету Міністрів України та отримала відповідь про те, що для вирішення порушеного у зверненні питання варто звертатися до місцевої ради за місцем реєстрації пошкодженого об`єкту.

На підставі викладеного та з урахуванням уточнених позовних вимог, з посиланням на норми статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України, статей 4, 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція) ОСОБА_1 просила стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України суму відшкодування шкоди, завданої їй внаслідок проведення антитерористичної операції, а саме відшкодування майнової шкоди у розмірі 20 011 312 грн та моральної шкоди у сумі 10 000 грн.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Кабінет Міністрів України, Державна казначейська служба України, Служба безпеки України, Луганська обласна державна адміністрація - обласна військово-цивільна адміністрація заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та недоведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 28 жовтня 2020 року Сватівський районний суд Луганської області у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не стверджувала, що втрата належного їй на праві приватної власності майна була наслідком порушення державою її негативного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції і судом не встановлено, що така втрата відбулася внаслідок дій держави. Тож позивач не просила захистити право власності на належне їй майно від посягань з боку держави, а захищає право на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної іншими особами, за браком відповідного законодавчого регулювання такого відшкодування. Суд зробив висновок, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними, оскільки передбачене у цій статті право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджене у період проведення антитерористичної операції майно незалежно від того, на якій саме території - підконтрольній чи непідконтрольний Україні - відбувся цей теракт. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів спричинення такої шкоди.

Постановою 01 березня 2021 року Луганський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, позов задовольнив частково.

Стягнув з держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 150 000, 00 грн.

В іншій частині вимог позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги про відшкодування майнової шкоди, суд апеляційної інстанції врахував відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, та вважав, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, а тому порушення права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Визначаючи розмір такої компенсації за принципом розумності та справедливості, апеляційний суд врахувала фактичні обставини справи, практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та дійшла висновку, що ОСОБА_1 , як власник зруйнованого нежитлового приміщення, має право на стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 150 000, 00 грн за відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення об`єкта нерухомості, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту майно, нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ, відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту нежитлового приміщення.

Також суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду.

Додатковою постановою від 05 квітня 2021 року Луганський апеляційний суд стягнув з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 12 000, 00 грн.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг

Державна казначейська служба України 09 квітня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Луганського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, залишити без змін рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 жовтня 2020 року.

Кабінет Міністрів України 09 квітня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Луганського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Державною казначейською службою України як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначено, що:

- оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права;

- судом апеляційної інстанції ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 757/43306/16-ц (провадження № 61-28892св18), щодо відсутності у системі права України правових норм прямої дії, які б закріплювали механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом;

- виконання оскаржуваного судове рішення неможливе через відсутність бюджетних призначень на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом.

Кабінетом Міністрів України як підстави касаційного оскарження зазначеного судового рішення визначено, що:

- оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права;

- судом апеляційної інстанції ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), відповідно до зазначеного висновку передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції торгівельний об`єкт незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце цей акт;

- судом апеляційної інстанції встановлено обставини, що мають істотне значення для вирішення спору, на підставі недопустимих доказів, а саме акта про пожежу від 22 вересня 2014 року нежитлового приміщення (кафе), який, на переконання заявника, є недостовірним, оскільки у ньому зазначено ймовірні причини руйнування цього приміщення.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Кабінет Міністрів України у травні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Державної казначейської служби України, у якому просив скасувати постанову Луганського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Служба безпеки України у травні 2021 рокуіз застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду пояснення, у яких зазначила про необґрунтованість позову ОСОБА_1 та вважала, що постанова Луганського апеляційного суду від 01 березня 2021 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 жовтня 2020 року.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Державної казначейської служби України, а ухвалою від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційних скарг правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нерухоме майно - будівля кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 435, 1 кв. м.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 13 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» введено в дію зазначене рішення Ради національної безпеки і оборони України.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» (із змінами, внесеними згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 28-р від 23 січня 2019 року) м. Луганськ належить до населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Згідно з актом про пожежу від 22 вересня 2014 року, 17 липня 2014 року

о 01-30 годині в кафе «Па де Прованс» сталася пожежа, причина пожежі (установлена чи ймовірна) - влучення артилерійського снаряду, прямі збитки від пожежі (орієнтовні) 5 000 000, 00 грн та побічні збитки (орієнтовні) - 5 000 079, 45 грн.

20 січня 2016 року в ЄРДР зареєстровано кримінальне провадження № 22016130000000019 за фактом вчинення терористичного акту (частина перша статті 258 Кримінального кодексу України). У витязі з кримінального провадження № 22016130000000019 зазначено, що 17 липня2014 року невстановлені особи скоїли артилерійський обстріл м. Луганська, під час якого попаданням артилерійського снаряду знищено будівлю ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 .

Згідно з відповіддю Управління Служби безпеки України в Луганській області від 22 серпня 2016 року, 21 січня 2016 року кримінальне провадження № 22016130000000019 від 20 січня 2016 року об`єднано з кримінальним провадженням № 42014130610000042 від 04 липня 2014 року за фактом здійснення невстановленими особами артилерійських обстрілів м. Луганська у 2014 році. З 14 березня 2016 року ОСОБА_1 вважається потерпілою у зазначеному кримінальному провадженні.

Відповідно до оцінки майна від 15 січня 2014 року, яка проведена до пожежі, ринкова вартість об`єкта оцінки - обладнання, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 15 січня 2014 року складала 800 060, 00 грн.

За змістом оцінки майна від 15 січня 2014 року, яка проведена до пожежі, ринкова вартість об`єкта оцінки - будівлі кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 15 січня 2014 року, складала 5 788 020 грн.

Відповідно до оцінки майна від 28 лютого 2017 року ринкова вартість об`єкта оцінки будівлі кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 28 лютого 2017 року, складала 1 953 456 грн.

Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 30 липня 2018 року № 1697 вартість відновлюваних робіт об`єкта нерухомого майна нежитлової будівлі (кафе з тамбуром, ганком, літнім майданчиком та спорудами) за адресою: АДРЕСА_1 , складає 1 861 574, 25 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У частинах першій, другій та четвертій статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина десята статті 10 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ наголосив на тому, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Згідно з частиною другою статті 119 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення з позовом) позовна заява повинна містити, зокрема: зміст позовних вимог; ціну позову щодо вимог майнового характеру; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; перелік документів, що додаються до заяви.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якою позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зазначено, що суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зроблено висновок про те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Позивач звернулася до суду, мотивувавши позов тим, що вона не отримувала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту належної їй на праві власності нежитлової будівлі, тому вважала, що держава Україна зобов`язана в силу положень законодавства України, зокрема статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 1 Протоколу до Конвенції, відшкодувати шкоду. Водночас ОСОБА_1 зазначала, що до теперішнього часу не схвалено спеціального нормативно-правового акта, який би врегулював порядок відшкодування шкоди, завданої терористичним актом.

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» громадянам України гарантовано дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України.

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави. Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини», заява № 44912/98, пункти 49 - 50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтувала розмір завданої їй шкоди вартістю знищеної нежитлової будівлі та рухомого майна, яке знаходилося в цьому приміщенні, керуючись при цьому статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та зазначала, що шкода, завдана внаслідок потрапляння снаряду в будівлю, має бути відшкодована державою.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).

З врахуванням змісту наведених положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної об`єктам нежитлової нерухомості громадян, Верховною Радою України не схвалений та не запроваджений у дію як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України не передбачено не тільки процедуру виплати означеного відшкодування (для порівняння рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України», заява № 38677/06, пункт 42), але й чіткі умови, необхідні для пред`явлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (ухвала ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» заява № 54904/08).

На підставі викладеного Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджену або знищену нежитлову будівлю, тому вимоги позивача про відшкодування шкоди за знищене під час потрапляння снаряду майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними.

Водночас апеляційний суд правильно виходив із того, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції та посилалася на відсутність спеціального порядку відшкодування шкоди за знищену внаслідок потрапляння снаряду нежитлову будівлю, відсутність сплати компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», заява № 54522/00, пункт 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», пункт 114).

Як зазначено у цьому рішенні, закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням майна, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так й на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (для прикладу рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини», заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії», заява № 13216/05, пункти 188 - 201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану», заява № 40167/06, пункти 152 - 242).

Брак у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Подібні правові висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц

(провадження № 14-17цс19).

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою та є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно.

У будь-якому випадку, Верховний Суд вважає, що, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Враховуючи відсутність в Україні на час розгляду справи судом першої інстанції спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачем, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Аналогічні правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 757/54567/16-ц (провадження

№ 61-12267св20), від 06 грудня 2021 року у справі № 229/667/18 (провадження № 61-8054св21), від 27 квітня 2022 року у справі № 426/10482/17 (провадження № 61-8134св20) та інших.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд апеляційної інстанції, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження, та з урахуванням практики ЄСПЛ дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації в розмірі 150 000, 00 грн.

Доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, є безпідставними, оскільки апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, врахував зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду.

Безпідставним є й посилання Кабінету Міністрів України на те, що судом апеляційної інстанції встановлено обставини, що мають суттєве значення для цієї справи, на підставі недопустимих доказів, а саме акта про пожежу від 22 вересня 2014 року нежитлового приміщення (кафе), в якому зазначено ймовірні причини руйнування цього приміщення, оскільки за фактом вчинення терористичного акту, під час якого попаданням артилерійського снаряду знищено нежитлову будівлю, яка належить ОСОБА_1 , зареєстровано кримінальне провадження № 22016130000000019, в якому позивач має статус потерпілої особи.

Аргументи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що суд апеляційної інстанції помилково встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, необґрунтовано визначив предмет позову, не зазначив, з яких підстав його було змінено, не заслуговують на увагу, оскільки висновків апеляційного суду не спростовують, враховуючи практику ЄСПЛ та усталену практику Верховного Суду. Крім того, апеляційний суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача, визначив у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Не підтвердилися доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 757/43306/16-ц (провадження № 61-28892св18), оскільки у зазначеній постанові суд касаційної інстанції зробив висновок про те, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними, проте позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Подібний висновок зроблено судом апеляційної інстанції у цій справі.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України про неможливість виконати оскаржуване судове рішення через брак бюджетних призначень на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, оскільки судом апеляційної інстанції ухвалено рішення не про відшкодування шкоди, а стягнуто з держави на користь позивача компенсацію за невиконання нею позитивного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, й вирішення зазначеного питання не може бути поставлене у залежність від наявності бюджетних асигнувань.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанцій ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права. Сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення не суперечить наведеним у касаційних скаргах правовим висновкам Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційні скарги варто залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для розподілу судових витрат суд не встановив.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України залишити без задоволення.

Постанову Луганського апеляційного суду від 01 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак