Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.05.2023 року у справі №462/432/17
Постанова КЦС ВП від 15.05.2023 року у справі №462/432/17

Постанова

Іменем України

15 травня 2023 року

м. Київ

справа № 462/432/17

провадження № 61-511 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,

Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 , третя особа - Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради, як орган опіки та піклування, про визнання договору дарування недійсним та зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є племінницею

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 08 жовтня 2015 року у справі 462/2755/15-ц

її заяву задоволено, ОСОБА_4 визнано недієздатною. А рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 червня 2016 року у справі №м462/537/16-ц її призначено опікуном ОСОБА_4 .

Позивач указувала, що розлад психічного здоров`я ОСОБА_4 спостерігався більше 20 років, що підтверджується випискою із стаціонарної картки хворої від 09 грудня 1981 року № 965-Д під час її стаціонарного лікування

у Львівській обласній психіатричній лікарні, а також архівна копія індивідуальної картки амбулаторно хворого від 25 січня 1982 року № 19-87. ОСОБА_4 систематично проходила курс стаціонарного лікування

у Львівській обласній психіатричній лікарні та обласному клінічному неврологічному диспансері.

З 1996 року по 2011 рік вона була зареєстрована і проживала в квартирі ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 .

Вона допомагала ОСОБА_4 , що можуть підтвердити сусіди.

У процесі здійснення опікунських повноважень їй стало відомо,

що ОСОБА_4 у 2013 році втратила право власності на вказану квартиру,

в якій вона зареєстрована та проживала. Квартира була відчужена

ОСОБА_4 на підставі договору дарування, посвідченого 04 грудня

2013 року за № 2-1292 державним нотаріусом Другої львівської державної нотаріальної контори. У результаті укладення цього договору право власності ОСОБА_4 на квартиру

АДРЕСА_2 припинилося, право власності виникло в обдарованого - ОСОБА_2 , який з грудня 2013 року зареєстрований у вказаній квартирі разом із ОСОБА_4 .

Уважала, що ОСОБА_4 під час укладення у грудні 2013 року вказаного договору дарування своєї квартири ОСОБА_2 , не усвідомлювала значення своїх дій та не могла об`єктивно ними керувати. ОСОБА_4

не могла свідомо віддати своє єдине помешкання сторонній особі,

яка з нею не пов`язана родинними, матеріально-фінансовими

чи організаційно-піклувальницькими зв`язками.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд визнати вищевказаний договір дарування недійсним і зобов`язати ОСОБА_2 повернути їй, як опікуну ОСОБА_4 , одержане за вказаним правочином майно.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 листопада

2020 року, з урахуванням ухвали цього самого суду про виправлення описки від 17 листопада 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування ОСОБА_4 квартири

АДРЕСА_3 ОСОБА_2 , посвідчений 04 грудня 2013 року держаним нотаріусом Другої львівської державної нотаріальної контори Палажій Г. В., зареєстрований за реєстровим

номером 2-1292.

Кожній із сторін недійсного правочину повернуто другій стороні у натурі

все одержане на його виконання.

Стягнуто з ОСОБА_2 у дохід держави судовий збір у розмірі

640,00 грн.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 , застосував відповідні норми ЦК України, врахував судову практику Верховного Суду

у даній категорії справ, роз`яснення, викладені у пункті 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9

«Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», надав правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, показанням свідків і виходив із того, що ОСОБА_4 на час укладення оспорюваного позивачем правочину не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Районним судом враховано висновок судово-психіатричного експерта

№ 09/К від 15 квітня 2020 року, складений експертами комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» на підставі ухвали суду першої інстанції

від 26 грудня 2019 року (далі - висновок судово-психіатричної експертизи), яким встановлено, що ОСОБА_4 на час укладення оспорюваного позивачем правочину страждала на набуте недоумство у формі судинної деменції,

не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними,

що підтверджено одним із експертів у судовому засіданні.

Районний суд визнав цей висновок обґрунтованим, у зв`язку з чим відхилив клопотання відповідача про призначення повторної експертизи у справі.

Суд першої інстанції надав оцінку укладенню ОСОБА_4 попередніх договорів дарування, у тому числі, з позивачкою, і вказав, що відповідач повинен був бути більш обережним та обачним, укладаючи оспорюваний договір дарування, тобто договір безоплатної передачі майна з сторонньою особою. Про підставність позову свідчить та обставина, що з моменту укладення договору і до своєї смерті ОСОБА_4 продовжувала проживати

у спірній квартирі.

У силу специфіки своєї хвороби ОСОБА_4 на момент вчинення вказаного правочину була позбавлена можливості довідатися про порушення своїх прав, а ОСОБА_1 набула правовий статус для звернення до суду

із відповідним позовом після рішення Залізничного районного суду

м. Львова від 30 червня 2016 року, яким її призначено опікуном ОСОБА_4 . Тому районний суд уважав, що позовну давність, про яку заявляв відповідач, позивачем не пропущено.

При цьому не може застосовуватися до спірних правовідносин стаття 728 ЦК України, за якою до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік, так як предметом позову ОСОБА_1 є визнання договору даруування недійсним (статті 203,

215 ЦК України), а не його розірвання.

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 липня 2021 року,

з урахуванням ухвали цього самого суду про виправлення описки

від 21 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено

без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 листопада 2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив із того, що ОСОБА_4 , укладаючи 04 грудня 2013 року оспорюваний договір дарування, не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Апеляційний суд указав, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 зводяться до того, що ОСОБА_1 була обізнана про порушення прав ОСОБА_4 ще у 2015 році. Тобто вона пропустила строк позовної давності. Проте, суд першої інстанції надав вірну оцінку відповідним доводам відповідача і відмовив у задоволенні його клопотання про застосування позовної давності, так як ОСОБА_1 отримала право на звернення

до суду з вказаним позовом після набрання законної сили судовим рішенням, яким її визнано опікуном ОСОБА_4 (30 червня 2016 року). Звернувшись до суду з даним позовом у січні 2017 року позивачем

не пропущено позовну давність.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника

ОСОБА_3 , яка не брала участі в справі, - адвоката Почкіною О. М.,

на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 листопада

2020 року та на постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня

2021 року (провадження № 61-15697ск21).

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 12 січня 2022 року задоволено клопотання представника ОСОБА_3 - адвоката Почкіної О. М.,

про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Поновлено заявнику строк на оскарження рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 листопада 2020 року. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - адвоката Почкіної О. М., на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 листопада 2020 року.

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Почкіної О. М., задоволено.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 листопада 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення.

Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно

з договором купівлі-продажу від 21 вересня 2020 року ОСОБА_2 (відповідач) продав, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_3 . Указаний договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лучко І. Я., зареєстровано в реєстрі за номером 1563.

З урахуванням цього договору та витягу з державного реєстру прав

на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 вересня

2020 року № 224885023 встановлено, що на час ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції (листопад 2020 року) ОСОБА_3 була власником спірної квартири. Проте, вона не була залучена до участі

у справі, була позбавлена можливості брати участь у розгляді справи, надавати та спростовувати докази, здійснювати інші процесуальні права учасника справи.

Прийняття судом першої інстанції рішення, що стосується прав і законних інтересів ОСОБА_3 , власника спірного майна, яка не була залучена

до участі у справі, є порушенням норм процесуального права,

що є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваного рішення

та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

При цьому вказане не позбавляє позивача можливості звернутися з новим позовом та залучити до участі у справі всіх належних відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2023 року до Верховного Суду,

з урахуванням її уточненої редакції, ОСОБА_1 , посилаючись

на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає: застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного

у постановах Верховного Суду; апеляційний суд установив обставини,

що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, розглянув справу за відсутності представника позивача, належним чином

не повідомлених про дату, час і місце розгляду справи (пункти 1, 4

частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2023 року касаційну скаргу

ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків.

У наданий судом строк заявником надіслано матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2023 року року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано дану цивільну справу

із суду першої інстанції. Відмовлено у задоволенні клопотання

ОСОБА_1 про зупинення дії оскаржуваного судового рішення. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих

до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу

та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, не врахував, що ухвалою районного суду

від 31 січня 2017 року на спірне майно накладено арешт. ОСОБА_1 уважала, що вказане забезпечення позову було виконано. Проте, відповідач скористався невжиттям виконавчою службою заходів для реалізації ухвали про забезпечення позову, приховав факт наявності судового спору щодо спірного майна й відчужив його під час указаного судового спору.

При цьому відсутність реєстрації у відповідному реєстрі обмежень, встановлених в ухвалі про забезпечення позову, не свідчить про їх відсутність і можливість відповідача розпоряджатися спірним майном.

Суд апеляційної інстанції не спростував правильності висновків суду першої інстанції, не врахував постанову апеляційного суду у цій справі

за наслідками розгляду апеляційної скарги відповідача, рішення суду першої інстанції від 20 вересня 2022 року у справі № 462/1969/22

за її позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 21 вересня 2020 року, укладений

між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Указаний договір купівлі-продажу квартири укладено його сторонами

недобросовісно, з метою унеможливлення виконання судового рішення у цій справі та завдання шкоди інтересам позивачки.

Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Крім того, справу розглянуто за відсутності представників позивача,

які прибули в судове засідання, однак, через оголошення повітряної тривоги, справу було безпідставно розглянуто в інший час уже за відсутності представників позивача. Апеляційна скарга ОСОБА_5 ґрунтується

на сфальсифікованих документах, вона фактично оскаржує судові рішення

у справі в інтересах відповідача, який відчужив їй спірне майно шахрайським способом.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон

або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи,

яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги

такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту,

який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду

з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування, укладеного між останнім та ОСОБА_4 , опікуном якої була позивачка.

ОСОБА_1 посилалася на те, ОСОБА_4 на час укладення оспорюваного правочину не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою

статті 203 цього Кодексу.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша-третя, п`ята та шоста статті 203 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину, має бути категоричним та не може ґрунтуватись

на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку експертиз, так і інших доказів.

Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли

не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій

частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується

на припущеннях.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та підтримані висновками у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19).

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції у постанові від 06 липня

2021 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , виходив із того,

що згідно із висновком судово-психіатричної експертизи ОСОБА_4 на час укладення правочину страждала на набуте недоумство у формі судинної деменції, не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Разом із цим, у грудні 2021 року вказане рішення суду першої інстанції оскаржила в апеляційному порядку ОСОБА_3 , як особа, яка не брала участі у справі, а суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси

та обов`язки.

ОСОБА_3 указувала, що вона є власником спірного майна,

що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу спірної квартири від 21 вересня 2021 року, укладеним між нею

та ОСОБА_2 , а також відповідним з витягом з державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Суд апеляційної інстанції, задовольняючи вищевказану апеляційну скаргу,

скасував рішення суду першої інстанції й відмовив у позові ОСОБА_1 , так як на час ухвалення рішення судом першої інстанції ОСОБА_3 -власник спірної квартири, не була залучена до участі, не могла реалізувати свої процесуальні права учасника справи.

Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів

з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5

ЦПК України).

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства,

які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року,

у статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

1950 року, ратифікованої Україною 17 липня 1997 (далі - Конвенція).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий

і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним

і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)

у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд,

не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» (Delcourt v. Belgium)

від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» (Hoffmann v. Germany) від 11 жовтня 2001 року).

ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах,

а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення ставиться у залежність від положень цивільного процесуального закону.

Згідно зі статтею 17 ЦПК України учасники справи, а також особи,

які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов`язковість судового рішення

не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися

до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Частиною першою статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Вказана норма права визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали,

але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання

про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним

та безумовним, а не ймовірним.

Верховний Суд зазначає, що судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право

у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи

та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених

до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають

із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником

і сторонами спору не може братися до уваги.

Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах:

від 04 листопада 2019 року у справі № 542/401/18 (провадження

№ 61-15078св19), від 10 вересня 2020 року у справі №757/66808/19-ц (провадження №61-10846св20), від 17 червня 2021 року у справі

№ 626/2547/19 (провадження № 61-18621св20).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, ОСОБА_3 , як особа,

яка не брала участь у справі, посилалася на те, що на час ухвалення рішення суду першої інстанції вона була законним власником спірної квартири.

Указане підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 21 вересня 2020 року, за яким ОСОБА_2 продав,

а ОСОБА_3 купила квартиру

АДРЕСА_3 , а також витягом із державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 вересня 2020 року

№ 224885023.

Таким чином, вирішення спору може вплинути на права та обов`язки

ОСОБА_3 , яке не було стороною у справі.

Разом із цим, ОСОБА_3 до участі у справі не була залучена,

чим порушено її права та охоронювані законом інтереси.

З урахуванням правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009, (провадження № 14-36цс21), від 15 лютого 2023 року у справі

№ 910/18214/19 (провадження № 12-8гс22) (пункту 9.49), суд при вирішенні спору застосовує процесуальну норму, чинну на час вчинення окремої процесуальної дії. Рішення районного суду ухвалено у листопаді 2020 року, ОСОБА_3 стала власником спірної квартири у вересні 2020 року. Отже, позивач і суд першої інстанції зобов`язані були застосувати процесуальну норму щодо залучення нового власника майна до участі у спорі (статті 50-53 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції у постанові від 01 грудня 2022 року зробив вірні висновки у цій частині, так як районний суд, вирішуючи даний спір,

не залучив до участі у справі власника спірного майна, чим допустив порушення вимог процесуального права, прав і охоронюваних законом інтересів власника.

Таким чином, суд першої інстанції у порушення вимог процесуального закону не вирішив питання про склад осіб, які братимуть участь у справі,

не залучив ОСОБА_3 до участі у справі, хоча рішення по суті спору може вплинути на її права та обов`язки й вона була позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права учасника справи.

Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення заявником норм матеріального та процесуального права, вони спростовуються матеріалами справи та встановленими апеляційним судом обставинами,

а тому відхиляються Верховним Судом.

При цьому апеляційний суд вірно зазначив, що позивач має право звернутися з новим позовом та залучити до участі у справі всіх належних відповідачів.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, які стосуються вирішення спору по суті, так як оскаржуваним судовим рішенням

не вирішувалося питання обґрунтованості заявленого ОСОБА_1 позову. Указаний спір може бути вирішено судом по суті лише

при належному складі сторін, зокрема за участі власника спірного майна.

Посилання касаційної скарги на незаконність укладення договору-купівлі продажу спірної квартири є безпідставними, так як указане входить

до предмета доказування за участю належних відповідачів, як і той факт, що його було укладено, у тому числі, під час дії судової заборони.

При цьому заявник касаційної скарги посилається на судове рішення суду першої інстанції від 20 вересня 2022 року у справі № 462/1969/22, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 21 вересня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

З цього приводу Верховний Суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» кожен має право повністю або частково відтворювати судові рішення, що проголошені судом прилюдно, у будь-який спосіб, у тому числі через оприлюднення в друкованих виданнях, у засобах масової інформації, створення електронних баз даних судових рішень.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 20 вересня 2022 року

у справі № 462/1969/22 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Лучко І. Я., державний виконавець Залізничного відділу Державної виконавчої служби міста Львова Марщівська І. П.,

про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири задоволено. Визнано недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , укладений

21 вересня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Разом із цим, Верховний Суд, з урахуванням положень статті 6

Закону України «Про доступ до судових рішень», враховує, що постановою Львівського апеляційного суду від 30 січня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 задоволено, вказане рішення суду першої інстанції скасовано, а в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 30 січня 2023 року повернуто заявнику (провадження № 61-4385св23).

Тому, безпідставними є посилання позивача на рішення суду першої інстанції у справі № 462/1969/22, яке скасовано за наслідками його апеляційного перегляду.

Крім того, позовна вимога про визнання недійним договору дарування, якщо є новий договір щодо спірного майна, внаслідок чого змінився власник майна, є неефективним способом судового захисту й не відновить порушене право позивачки, а судовий захист повинен бути повним, відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня

2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19),

від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20)).

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести

до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судом всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку

як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу,

а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, зводяться

до незгоди з висновками суду і переоцінки доказів, що у силу вимог

статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції

від 01 грудня 2022 року без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити

без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року

залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць