Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.03.2023 року у справі №759/8653/17
Ухвала КЦС ВП від 27.08.2019 року у справі №759/8653/17

Постанова

Іменем України

15 березня 2023 року

м. Київ

справа № 759/8653/17

провадження № 61-15468св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний нотаріус Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Раїса Семенівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай Ірина Володимирівна,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа за зустрічним позовом - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року у складі судді П?ятничук І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2019 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кулікової С. В., Матвієнко Ю. О.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний нотаріус Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р. С., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І. В., про визнання права власності на спадкове майно та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 мотивовані тим, що позивачіє доньками ОСОБА_7 , якому на праві особистої приватної власності належала квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

29 травня 2012 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_4 був укладений договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори за № 3-1713, згідно

з яким квартира АДРЕСА_2 переходила у власність ОСОБА_4 , а той, у свою чергу, зобов`язувався довічно забезпечувати відчужувача утриманням.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 березня

2014 року із змінами, внесеними рішенням Апеляційного суду міста Києва

від 26 листопада 2014 року, ОСОБА_7 визнано недієздатним та призначено опікуна - ОСОБА_1 , яка в інтересах ОСОБА_7 подала позовну заяву до Святошинського районного суду міста Києва про визнання недійсним договору довічного утримання.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 27 липня 2016 року визнано недійсним договір довічного утримання, що укладений 29 травня

2012 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_4 , посвідчений державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори

за № 3-1713. Апеляційний суд міста Києва 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилив і залишив рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 липня 2016 року без змін.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.

06 грудня 2016 року державному нотаріусу Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р. С. подала заяву (повідомлення), що зареєстрована за № 1151/02-14 від 06 грудня 2016 року. У заяві повідомлялось, що посвідчений нею договір довічного утримання визнаний судом недійсним з 16 листопада 2016 року, і відповідно до статті 216 ЦК України квартира, що була передана за договором довічного утримання, має бути повернена відчужувачу - ОСОБА_7 . У заяві також повідомлялось, що ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.

Згодом було виявлено, що державний нотаріус Іваненко Р. С. на підставі цієї заяви, а саме на підставі факту смерті ОСОБА_7 , зняла заборону на відчуження зазначеної квартири, однак до Державного реєстру правочинів відомостей про недійсність договору довічного утримання не внесено.

09 березня 2017 року державний нотаріус Другої київської державної нотаріальної контори відкрив спадкову справу № 148/2017 за спадкодавцем ОСОБА_7 . Спадкоємцями за законом першої черги є позивачі.

Проте 19 квітня 2017 року квартира АДРЕСА_2 була відчужена за договором купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І. В. за № 696. Сторонами цього договору є покупець ОСОБА_5 та продавець

ОСОБА_4 . У подальшому спірна квартира була відчужена ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 .

Враховуючи наведене і те, що позивачі прийняли спадщину після спадкодавця ОСОБА_7 шляхом подання відповідних заяв про прийняття спадщини у встановлені строки, з огляду на те, що право на спадщину належить спадкоємцям з моменту прийняття спадщини, однак позивачі не можуть отримати та оформити належне їм спадкове майно у зв`язку з незаконним його вибуттям із спадкової маси, посилаючись на частину першу статті 228, статтю 321, частину першу статті 328, статтю 330, статтю 387, частину першу статті 388, статтю 1218, статтю 1268 ЦК України, просили визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири за адресою:

АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири за адресою:

АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; витребувати від ОСОБА_8 на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 квартиру за адресою:

АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача на користь позивачів понесені судові витрати зі сплати судового збору.

У червні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , про усунення від права на спадкування за законом.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 мотивовані тим, що він є власником квартири АДРЕСА_2 . Як йому стало відомо, до придбання цієї квартири ОСОБА_5 та набуття на неї права власності ОСОБА_4 власником спірної квартири був ОСОБА_7

29 травня 2012 року з ініціативи ОСОБА_7 було укладено договір довічного утримання, відповідно до умов якого він передав,

а ОСОБА_4 отримав у власність спірну квартиру і зобов`язувався забезпечувати відчужувача утриманням довічно на умовах цього договору, щомісячно надавав йому матеріальну допомогу, а також відповідно до умов договору надав одноразове утримання в розмірі 40 000,00 грн. Цей договір було укладено, оскільки дочки ОСОБА_7 ніякої допомоги батьку не надавали, тоді як він її потребував.

Посилаючись на положення статей 16 321 386 391 1224 ЦК України,

ОСОБА_3 просив усунути від права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , його дочок: ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 13 грудня

2018 року, з урахуванням ухвали Святошинського районного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року про виправлення описки, позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний нотаріус Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р. С., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І. В., про визнання права власності на спадкове майно та витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після спадкодавця ОСОБА_7 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири за адресою:

АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після спадкодавця ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 сплачену суму судових витрат в розмірі 4 986,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 сплачену суму судових витрат в розмірі 4 986,00 грн.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , про усунення від права на спадкування за законом відмовлено.

Задовольняючи первісні позовні вимоги та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції керувався нормами частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується; частиною першою статті 1261 ЦК України, яка передбачає, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця,

у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; частиною п?ятою статті 1268 ЦК України, згідно з якою, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини; частиною третьою статті 1296 ЦК України, яка передбачає, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину; частиною п?ятою статті 1224 ЦК України, згідно з якою, за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 залишено без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

13 серпня 2019 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва

від 13 грудня 2018 року і постанову Київського апеляційного суду

від 15 липня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовити, а зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, не є вмотивованими, оскільки не містять аналізу підстав відхилення та/або спростування доречних аргументів та доказів відповідача і третіх осіб, що фактично позбавляє цих учасників справи мотивовано апелювати проти нього та свідчить про порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція). Заявник зазначає, що спірна квартира не входила до складу спадщини, оскільки не належала спадкодавцю на момент відкриття спадщини. Позивачі не є власниками спірної квартири, а тому не мали права ставити питання про її витребування. Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог, суди не врахували, не спростували та мотивовано не відхилили аргументи заявника. Доказів того, що позивачі утримували батька, придбавали йому ліки, харчі, відвідували, прибирали в квартирі у справі немає і такі заяви жодним доказом, крім особистих пояснень, не підтверджені. Спірна квартира не входила до складу спадкового майна, оскільки не належала спадкодавцю на момент відкриття спадщини.

Доводи інших учасників справи

27 вересня 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2019 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи з Святошинського районного суду міста Києва.

10 жовтня 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 759/8653/17 за позовом ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний нотаріус Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р. С., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І. В., про визнання права власності на спадкове майно та витребування майна з чужого незаконного володіння, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа -

ОСОБА_4 , про усунення від права на спадкування за законом, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2019 рокудо закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду у касаційному порядку справи № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Першої Львівської державної нотаріальної контори про визнання спадщини відумерлою, визнання свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію, витребування майна з чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою

ОСОБА_10 на постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі № 759/8653/17за позовом ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний нотаріус Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р. С., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І. В., про визнання права власності на спадкове майно та витребування майна з чужого незаконного володіння, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа -

ОСОБА_4 , про усунення від права на спадкування за законом, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2019 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 на рішення Святошинського районного суду міста Києва

від 13 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду

від 15 липня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_11 та ОСОБА_12 є дочками

ОСОБА_7

ОСОБА_7 на праві особистої приватної власності належала квартира за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 30 січня 2008 року Святошинською районною у місті Києві радою згідно з розпорядженням від 30 січня 2008 року № 124 (додаток № 9) та зареєстрованого КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно»

в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 16 травня

2012 року, номер запису 2555 в книзі д. 1990-5, реєстраційний номер майна 36662114.

29 травня 2012 року між ОСОБА_7 (відчужувач) та ОСОБА_4 (набувач) було укладено договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_7 передає у власність, а набувач отримує у власність квартиру

АДРЕСА_2 , взамін чого ОСОБА_4 зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням довічно на умовах договору.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києві від 26 березня

2014 року, зміненим рішенням Апеляційного суду міста Києва від 26 листопада 2014 року ОСОБА_7 визнано недієздатним. Встановлено опіку над ОСОБА_7 , опікуном призначено ОСОБА_1 .

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 27 липня 2016 року визнано недійсним договір довічного утримання, укладений 29 травня

2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 , посвідчений державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори за № 3-1713.

Вказане рішення суду ухвалою Апеляційного суду міста Києва

від 16 листопада 2016 року залишено без змін.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.

06 грудня 2016 року державному нотаріусу Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р. С. надано заяву (повідомлення), зареєстрована за № 1151/02-14 від 06 грудня 2016 року. У заяві повідомлялось, що посвідчений нею договір довічного утримання визнаний судом недійсним з 16 листопада 2016 року, і відповідно до статті 216 ЦК України квартира, що була передана за договором довічного утримання, має бути повернена відчужувачу - ОСОБА_7 . У заяві також повідомлялось, що ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. До заяви були додані копії всіх підтвердних документів, а саме: копія договору довічного утримання, копія рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 липня

2016 року, копія ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 листопада

2016 року, копія свідоцтва про смерть ОСОБА_7 .

Державний нотаріус Іваненко Р. С. на підставі цієї заяви, а саме на підставі факту смерті ОСОБА_7 , зняла заборону на відчуження зазначеної квартири, до державного реєстру правочинів відомостей про недійсність договору довічного утримання внесено не було.

09 березня 2017 року державний нотаріус Другої київської державної нотаріальної контори відкрив спадкову справу № 148/2017 за спадкодавцем ОСОБА_7 . Спадкоємцями за законом першої черги є діти

ОСОБА_7 - ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , які подали відповідні заяви про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_7 у встановлених законом порядку та строк.

19 квітня 2017 року квартира АДРЕСА_2 була відчужена за договором купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І. В. за № 696. Сторонами договору є покупець ОСОБА_5 та продавець ОСОБА_4 .

Як підставу виникнення права власності у продавця зазначено договір довічного утримання від 29 травня 2012 року, посвідчений державним нотаріусом Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори

за № 3-1713.

У подальшому, як відомо з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а саме 16 травня 2017 року спірна за договором купівлі-продажу від 16 травня 2017 року, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округуМамай І. В., відчужена ОСОБА_3 .

Постановою державного нотаріуса Другої київської державної нотаріальної контори від 31 травня 2017 року № 2193/02-31 ОСОБА_2 та ОСОБА_13 відмолено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_2 , після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв?язку з неподанням відомостей (інформації) та документів, необхідних для вчинення нотаріальної дії.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Щодо визнання права власності

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої статті 16 ЦК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

У частині п`ятій статті 1268 ЦК України визначено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Отже, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають

з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (див. правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12; у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 754/11747/18 (провадження

№ 61-22947св19)).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року

у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) вказано, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна

з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило

у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

За обставин цієї справи вимога про визнання права власності є неефективною, у тому числі і для захисту прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як спадкоємців ОСОБА_7 . Тому суди зробили помилковий висновок про наявність підстав для визнання за позивачами права власності на квартиру, оскільки ефективним способом захисту їх прав є вимога про витребування майна.

З урахуванням наведеного, оскаржувані судові рішення у частині позовних вимог про визнання права власності на квартиру підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Щодо витребування квартири

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України майно, відчужене особою, яка не мала на це права, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження

№ 61-17779св18)).

Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна

в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності

у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE,

№ 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року

у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) вказано, що «можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло

з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив, що земельна ділянка вибула

з володіння власника поза його волею, а ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, яка набула земельну ділянку на підставі оскарженого рішення. Останнє Піщанська сільська рада прийняла, керуючись статтею 40, пунктом «б» частини першої статті 81, статтями 118 і 121 ЗК України, що передбачають безоплатне набуття громадянами права власності на земельні ділянки. Відтак, Дніпропетровська ОДА згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України має право на витребування від ОСОБА_3 земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею та була набута у порядку безоплатної приватизації від Піщанської сільської ради, що не мала права відчужувати цю ділянку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі

№ 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18) зроблено висновок, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_4 та ОСОБА_5, як добросовісних набувачів, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2021 року у справі № 320/62/19 (провадження № 61-4967св20) зазначено, що «доводи касаційної скарги про те, що витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки у такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, відхиляються Верховним Судом, з огляду на таке. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб,

у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. Верховний Суд України своєю постановою від 06 вересня 2017 року залишив в силі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року в частині визнання недійним договору купівлі-продажу від 08 вересня 2014 року 9/10 частин комплексу будівель та споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Тобто, на час відчуження на користь ОСОБА_1 спірного нерухомого майна вже існував судовий процес щодо цієї нерухомості, при цьому набрало законної сили рішення, яким встановлено незаконність вибуття із власності держави спірної нерухомості, а отже, відповідач міг передбачити негативні наслідки для себе, приймаючи нерухоме майно в натурі за актом приймання-передачі

від 12 липня 2018 року. Таким чином суди зробили правильний висновок, що у справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, вбачається відповідність заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається, суди не встановлювали обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача. Разом з тим суди врахували, що ОСОБА_3 набув спірну квартиру в особи, яка не мала права її відчужувати, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу

від 19 квітня 2017 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та договору купівлі-продажу від 16 травня 2017 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_3 рішенням суду, яке набрало законної сили 16 листопада 2016 року, визнано недійсним договір довічного утримання, укладений 29 травня 2012 року між

ОСОБА_7 і ОСОБА_4 , та преюдиційно встановлено, що договір довічного утримання, укладений 29 травня 2012 року в силу частини першої статті 216 ЦК України є таким, що не створює юридичних наслідків,

а тому спірна квартира вибула з володіння первинного власника

ОСОБА_7 поза його волею.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що позивачі як спадкоємці власника цього майна мають право на витребування спірної квартири від ОСОБА_3 на підставі статті 388 ЦК України, і це не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 757/26182/14-ц (провадження № 61-4958св21).

Щодо зустрічних позовних вимог

ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічними позовними вимогами, у яких просив усунути від права на спадкування за законом після смерті

ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , його дочок:

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Частиною п`ятою статті 1224 ЦК України передбачено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.

Так, для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.

Таким чином, лише при одночасному настанні наведених обставин

і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов правильного висновку, що ОСОБА_3 не довів наявності обставин для застосування частини п`ятої статті 1224 ЦК України, на яку він посилався як на обґрунтування своїх вимог, що давали би підстави вважати, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ухилялися від надання допомоги спадкодавцю ОСОБА_7 .

У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі

№ 337/6000/15-ц (провадження № 61-1302св18), від 04 липня 2018 року

у справі № 404/2163/16-ц (провадження № 61-15926св18) та від 29 липня

2020 року у справі № 388/409/18 (провадження № 61-48322св18) зроблено висновок, що «ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій».

Встановивши, що немає підстав, передбачених частиною п`ятою статті 1224 ЦК України, для усунення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 від права на спадкування за законом, суди зробили правильний висновок про відмову

в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 .

Аргументи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині, які у повному обсязі з`ясовали права та обов`язки сторін, встановили обставини справи, доводи сторін перевірені та надали їм належну оцінку, а зводяться до незгоди з ними та необхідності переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню(частина третя статті 412 ЦПК України).

Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 15 липня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний нотаріус Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Р. С., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І. В., про визнання права власності на спадкове майно підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

В іншій частині рішення Святошинського районного суду міста Києва

від 13 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду

від 15 липня 2019 року слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400 402 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний нотаріус Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Раїса Семенівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай Ірина Володимирівна, про визнання права власності на спадкове майно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , державний нотаріус Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори Іваненко Раїса Семенівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай Ірина Володимирівна, про визнання права власності на спадкове майно відмовити.

В іншій частині рішення Святошинського районного суду міста Києва

від 13 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду

від 15 липня 2019 року залишити без змін.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 15 липня 2019 рокуу скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов