Історія справи

Постанова КЦС ВП від 14.11.2019 року у справі №2-413/11

Постанова

Іменем України

23 жовтня 2019 року

місто Київ

справа № 2-413/11

провадження № 61-17672св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

особа, яка подавала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2011 року у складі судді Кравчук Т. С., ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сєвєрової Є. С., Дрішлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виділ у натурі частини нерухомого майна.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що вона є власницею 1/3 частини нежитлової офісної будівлі з мансардою за адресою: АДРЕСА_1, літ. Г відповідно до рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2009 року у справі № 2-4331/09, яким частково визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі за адресою: АДРЕСА_1, літ. Г, від 01 листопада 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О. В., реєстровий № 7097. Визнано за позивачем право власності на 1/3 частини нежитлової офісної будівлі з мансардою за адресою: АДРЕСА_1, літ. Г, також витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/3 частини будівлі за цією адресою. Посилаючись на зазначене, з урахуванням висновків судової експертизи, позивач просила виділити у натурі належну їй частину нерухомого майна.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач відзив на позов не надав.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2012 року, позов задоволено. Проведено поділ нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 літ. Г, та виділено ОСОБА_1 у натурі 1/3 частини нежитлової будівлі за зазначеною адресою, згідно з першим варіантом розподілу спірної будівлі, яка становить 342,1 кв. м і складається з таких площ: підвал - 62 кв. м; перший поверх - 76,07 кв. м; другий поверх - 65,43 кв. м; третій поверх - 68 кв. м; мансарда - 70,6 кв. м.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У зв'язку з тривалим розглядом справи про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/3 частини нежитлового офісного триповерхового будинку з мансардою за адресою: АДРЕСА_1, літ. Г, відповідач зробив перепланування цієї будівлі, внаслідок чого зменшилась площа будівлі та виникли нові приміщення. Надаючи оцінку можливим варіантам виділу відповідно до висновків експертизи, суд зазначив, що перший варіант розподілу спірної будівлі більше відповідає меті експлуатації частки ОСОБА_1, оскільки спільне користування внутрішніми сходами та прибудованим підсобним приміщенням є неможливим.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2012 року залишено без змін.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2011 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 набула право власності на 1/3 частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 літ. "Г", та у спосіб, визначений законом, звернулась до суду з позовом про виділення частки зі спільного майна. ОСОБА_1 набула право власності на спірне майно ще у 2009 році, вимоги про виділення майна у натурі є похідними від права власності. В розумний проміжок часу ОСОБА_3 з 2007 року не вживала заходів, щоб дізнатися про стан майна, набутого подружжям за час шлюбу та після їх розлучення. Доводи про те, що про існування судових рішень їй не було відомо, не є підставою для скасування рішення суду, що набрало законної сили, оскільки більше десяти років після розлучення з ОСОБА_2 заявниця спільним майном не цікавилась. Намагання ОСОБА_3 скасувати рішення суду порушуватиме фундаментальний принцип правової визначеності та право на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який є невід'ємною органічною складовою принципу верховенства права.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_3 у липні 2017 року подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Зазначила, що вона має право на оскарження рішення, оскільки спірне майно є спільним майном подружжя, її та ОСОБА_2 Заявник стверджує, що відсутні докази введення спірної будівлі в експлуатацію, а отже, у задоволенні позову необхідно було відмовити. Окрім цього, зазначила, що суд повинен був зупинити провадження у справі, оскільки відповідно до ухвали Верховного Суду України від 24 грудня 2009 року витребувано справу № 2-4331/09, у якій за позивачем визнано право власності на спірне майно.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 надала суду відзив, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2017 року відкрито касаційне провадження, ухвалою від 11 грудня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно із статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набрав чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У підпункті 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження у квітні 2018 року передано до Верховного Суду.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів касаційної скарги.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач є власником 1/3 частини нежитлової офісної будівлі з мансардою за адресою: АДРЕСА_1, літ. Г, відповідно до рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2009 року у справі № 2-4331/09, яким визнано недійсним у 1/3 частини договору купівлі-продажу від 01 листопада 2004 року будівлі за адресою: АДРЕСА_1, літ.

Г, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О. В., реєстровий № 7097. Визнано за позивачем право власності на 1/3 частини нежитлової офісної будівлі з мансардою за адресою: АДРЕСА_1, літ.

Г. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/3 частини будівлі за адресою: АДРЕСА_1, літ. Г.

Зазначене рішення залишено в силі ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2009 року та ухвалою Верховного Суду України від 10 листопада 2010 року.

29 грудня 2009 року зазначене рішення суду зареєстровано в Комунальному підприємстві "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" за реєстровим номером 6934797.

З метою правильного поділу житлової будівлі відповідно до розміру часток співвласників цієї будівлі Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз 16 травня 2011 року зроблені пояснення та доповнення до висновку від 09 вересня 2005 року № 11649.

Відповідно до доповнень та пояснень запропоновані декілька варіантів розподілу майна, офісної триповерхової будівлі з мансардою, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, літ. Г, виходячи з планування приміщень, зазначених у технічному паспорті від 10 грудня 2009 року.

З урахуванням плану будівлі, відповідно до технічного паспорта від 10 грудня 2009 року, а також з метою максимального збереження функціонального призначення приміщень та мінімальних витрат на переобладнання запропоновані два варіанти поділу спільної будівлі.

Розподіл спірної будівлі здійснено за першим варіантом, оскільки судом встановлено, що саме такий варіант відповідає меті експлуатації частки ОСОБА_1, оскільки спільне користування внутрішніми сходами та прибудованим підсобним приміщенням є неможливим.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України, частини 1 статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Стосовно права власника на виділ майна у натурі

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно із частинами 1 , 2 та 3 статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частинами 1 , 2 та 3 статті 364 ЦК України), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток жилих будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55.

Пунктами 1.2,2.1 та 2.4 цієї Інструкції передбачено, що поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм.

Поділ на самостійні об'єкти нерухомого майна повинен відповідати умовам, що передбачені чинними будівельними нормами.

Системний аналіз правових норм статей 183, 358, 364 ЦК України дає підстави для висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, з урахуванням встановлених обставин у справі, враховуючи що висновком експертизи встановлено технічну можливість поділу, дійшов обґрунтованого висновку про можливість задоволення позову, належним чином застосувавши положення статті 364 ЦК України.

Згідно з частиною 3 статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2009 року у справі № 2-4331/09, яке набрало законної сили та не скасоване, визнано за позивачем право власності на 1/3 частини нежитлової офісної будівлі з мансардою за адресою: АДРЕСА_1, літ. Г.

З урахуванням наведеного, враховуючи, що право власності позивача на спірне майно у позивача виникло на підставі іншого судового рішення, яке набрало законної сили, доводи касаційної скарги про те, що відсутні докази введення спірної будівлі в експлуатацію, отже у задоволенні позову необхідно було відмовити, Верховний Суд визнає необґрунтованими.

Доводи касаційної скарги у цій частині у цілому зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Помилковими є посилання заявника на те, що, оскільки відповідно до ухвали Верховного Суду України від 24 грудня 2009 року відкрито касаційне провадження у справі № 2-4331/09, у якій за позивачем визнано право власності на спірне майно, суд першої інстанції у цій справі повинен був зупинити провадження у справі.

Зазначене твердження заявника засноване на неправильному тлумаченні положень статті 201 ЦПК України 2004 року та не доводить незаконності оскаржуваного рішення, оскільки основними принципами цивільного процесу є принципи змагальності та диспозитивності. За відсутності відповідного клопотання або повідомлення суду про наявність таких процесуальних перешкод у подальшому розгляду справи суд з власної ініціативи не вправі був вирішувати питання про зупинення провадження у справі.

Стосовно дотримання принципу res judicata

Щодо тверджень заявника про те, що вона не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції, тому була позбавлена можливості своєчасно звернутися із апеляційною скаргою на це рішення, суд зазначає таке.

Касаційний суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що, розірвавши шлюб з ОСОБА_2 у 2007 році, ОСОБА_3 повинна бути обізнана про стан своїх майнових справ або у розумний строк вжити заходів для своєчасного отримання відповідних відомостей.

Заявник із апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2011 року звернулася у березні 2017 року. Обґрунтованих доводів щодо існування причин, які об'єктивно перешкоджали їй своєчасно дізнатися про існування оскарженого судового рішення, заявник не зазначила.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності, який включає в себе принцип остаточності рішень суду.

У національному законодавстві зазначений принцип закріплений у

статті 129-1 Конституції України і статті 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", згідно з якими судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотриманню принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Відхід від цього принципу можливий лише у разі, якщо він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі "Устименко проти України", рішення у справі "Рябих проти Росії ", рішення у справі "Брумареску проти Румунії").

Національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів у часі або підстав для оскарження рішення до вищого суду, проте така свобода розсуду не може бути необмежена.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для поновлення строку оскарження до вищого суду остаточного судового рішення, яке набрало законної силі і обов'язкове до виконання, суди повинні встановити, чи виправдовують зазначені у скарзі на рішення причини втручання у принцип res judicata.

У справі "Желтяков проти України" Європейським судом з прав людини зазначено, що одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що після остаточного вирішення судами питання їхнє рішення не повинно ставилось під сумнів. Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру.

У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини також наголосив, що суд повинен з'ясувати, чи вимагає ситуація грубого втручання у остаточне рішення суду, зокрема, якщо було допущено серйозне порушення процесуальних норм або з метою виправлення помилок правосуддя.

У справі "Трегубенко проти України", розглядаючи доводи Уряду про виправдання втручання у майнові права заявника з посиланням на те, що таке втручання було спрямоване на правильне застосування законодавства, Європейський Суд з прав людини зробив висновок про те, що, хоча правильне застосування законодавства беззаперечно становить "суспільний інтерес", але, виходячи із обставин справи, цей інтерес мав на меті порушення основних принципів правової визначеності та доступу до суду.

У зазначеній справі ОСОБА_3 звернулася до суду з апеляційною скаргою на остаточне судове рішення, ухвалене більше шести років тому.

Оцінивши доводи касаційної скарги, касаційний суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що заявником не зазначено обґрунтованих доводів суттєвого та неспростовного характеру, які б свідчили про допущені судом першої інстанції серйозні порушення процесуальних норм чи допущення при ухваленні рішення неправильного застосування законодавства.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко