Історія справи

Постанова КЦС ВП від 14.04.2022 року у справі №644/2204/19
Ухвала КЦС ВП від 13.08.2020 року у справі №644/2204/19

Постанова

Іменем України

14 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 644/2204/19

провадження № 61-10653св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харитонова Яна Михайлівна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Салига Наталія Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Прокуратури Харківської області на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 10 лютого 2020 року у складі судді Зябрової О. Г. та постанову Харківського апеляційного суду від 18 червня 2020 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації права власності на квартиру, витребування майна.

Позов мотивував тим, що місцевою прокуратурою № 3 під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні від 02 січня 2019 року № 42019221050000001 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, за фактом заволодіння квартирою АДРЕСА_1 , встановлено наявність підстав для представництва інтересів держави в особі Харківської міської ради.

Позивач зазначив, що 19 лютого 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Салигою Н. А. та 19 лютого 2018 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на вказану квартиру за № 39753395.

Згідно з пунктом 1 цього договору ОСОБА_3 (продавець) передала у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,8 кв. м, а ОСОБА_1 (покупець) прийняв її і сплатив за неї обумовлену грошову суму. Продаж квартири вчинено за домовленістю сторін за 165 052,00 грн.

Відповідно до пунктів 2, 6 договору квартира належить продавцю ОСОБА_3 на праві приватної власності та продавець свідчив, що ця квартира на момент укладання цього договору не продана, не подарована, іншим способом не відчужена, судового спору щодо неї, а також прав у третіх осіб як у межах, так і за межами України немає.

У договорі реєстраційний номер облікової картки платника податків продавця - ОСОБА_3 , зазначено НОМЕР_1 . Дані паспорту громадянина України, додані до договору: дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , серія НОМЕР_2 , виданий Московським МВ ХМУ УМВС України в Харківській області 11 серпня 2008 року.

Однак, згідно з інформацією Головного управління Державної міграційної служби у листі від 04 січня 2019 року за № 04-22-7-19, громадянка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , знята з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 14 грудня 2007 року у зв`язку зі смертю. Також зазначено, що ОСОБА_3 мала паспорт громадянина України, серії НОМЕР_3 , виданий 02 серпня 2002 року Орджонікідзевським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області.

Згідно з інформацією Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 18 січня 2019 року № 04-22-7-19, паспорт серії НОМЕР_2 , виданий 11 серпня 2008 року Московським МВ ХМУ УМВС України в Харківській області, на ім`я ОСОБА_3 не видавався, а зазначений паспорт був виданий громадянину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженцю м. Харкова.

Крім того, відповідно до інформації Головного управління ДФС у Харківській області від 16 січня 2019 року за № 1219/9/20-40-08-04-09, згідно з електронною базою даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків обласного рівня ГУ ДФС у Харківській області, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 08 квітня 1999 року присвоєно номер НОМЕР_4 , який остання отримала 20 травня 2002 року у Східному управлінні ГУ ДФС у Харківській області та який закритий 20 травня 2008 року у зв`язку зі смертю останньої.

Згідно з базою даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків РНОКПП 2257013198 органами державної фіскальної служби України фізичним особам не присвоювався.

Відповідно до довідки від 09 січня 2018 року, виданої Відділом обліку та моніторингу інформації, про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Харківській області, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була зареєстрована у спірній квартирі та знята з реєстрації 06 березня 2018 року у зв`язку зі смертю останньої ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується актовим записом про смерть за № 18357 від 14 грудня 2007 року.

Відповідно до інформації Індустріального об`єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова від 11 січня 2019 року за № 419/46-02-03, ОСОБА_3 перебувала на обліку і отримувала пенсію до грудня 2007 року включно. Виплата пенсії припинена у зв`язку із смертю останньої.

Четверта Харківська державна нотаріальна контора у листі від 18 січня 2019 року № 175/-1-16 повідомила, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2, звернулась 19 червня 1998 року із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 . 19 червня 1998 року Харківською державною нотаріальною конторою № 4 ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за законом за реєстровим № 2-2939 на 1/2 частку вищевказаної квартири.

Згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру від 18 січня 2019 року за № 54797917, після смерті ОСОБА_3 спадщина не відкривалась.

Позивач зазначав, що одним з документів, на підставі яких оформлено договір купівлі-продажу спірної квартири від 19 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , є довідка з місця проживання про склад сім`ї та прописку від 12 лютого 2018 року, яка видана начальником дільниці № 49 Комунального підприємства «Жилкомсервіс» (далі - КП «Жилкомсервіс») ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Однак, КП «Жилкомсервіс» у листі від 31 січня 2019 року № 1017/2/07-05 стверджує, що дільницею № 49 Індустріального району КП «Жилкомсервіс» довідка на ім`я ОСОБА_3 від 12 лютого 2018 року не видавалась.

Позивач зазначав, що 15 березня 2018 року ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Харитоновою Я. М. та за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказану квартиру 15 березня 2018 року за номером 40134839.

Позивач вважав, що ОСОБА_3 не могла вчиняти цивільні правочини, у тому числі щодо відчуження нерухомого майна, з підстав припинення її цивільної правоздатності у порядку, передбаченому статтею 25 ЦК України.

Також зазначив, що рішенням від 19 січня 2015 року Орджонікідзевський районний суд м. Харкова, яке залишив без змін ухвалою від 14 січня 2016 року Харківський апеляційний суд, у справі № 644/10630/14-ц задовольнив вимоги Харківської міської ради, зацікавлена особа - Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна міськради, визнав відумерлою спадщину та передав у комунальну власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі рішення суду першої інстанції, рішенням 39 сесії Харківської міської ради 6 скликання за № 1865/15 від 25 лютого 2015 року «Про комунальну власність м. Харкова» спірну квартиру прийнято до комунальної власності м. Харкова.

Однак, всупереч вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Харківською міською радою з моменту отримання вищевказаного рішення від 19 січня 2015 року, до вчинення спірних договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , право власності на вказаний об`єкт нерухомості у встановленому порядку так і не було зареєстровано, відповідні відомості до Державного реєстру прав Харківською міською радою не внесені.

Позивач вважав, що вказаний об`єкт нерухомості - спірна квартира належить територіальній громаді м. Харкова та в розумінні ЦК України вибула з володіння Харківської міської ради, органу, уповноваженого розпоряджатися вказаним майном, не з її волі іншим шляхом, у зв`язку з чим саме Харківська міська рада є належним позивачем у справі.

Виходячи з правової природи відумерлості спадщини, підставою для проведення державної реєстрації права власності на спадкове майно є відповідне судове рішення, прийняте після спливу встановленого законом річного строку. Однак, проведення такої реєстрації на даний час унеможливлюється наявністю в Державному реєстрі прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності на це майно за ОСОБА_2 , що в свою чергу, зумовлює спір про право власності.

Позивач просив суд:

визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , від 19 лютого 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Салигою Н. А. за № 181;

скасувати рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Салиги Н. А. від 19 лютого 2018 року № 39753395 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Харитоновою Я. М. № 905;

скасувати рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Харитонової Я. М. від 15 березня 2018 року № 40134839 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 ;

витребувати квартиру АДРЕСА_1 від добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради та стягнути з відповідачів судовий збір.

Ухвалою від 07 листопада 2019 року Орджонікідзевський районний суд м. Харкова залучив до участі у справі Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харитонову Я. М., приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Салигу Н. А. як третіх осіб.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 10 лютого 2020 року Орджонікідзевський районний суд м. Харкова у позові відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що при посвідченні договору купівлі-продажу від 19 лютого 2018 року приватним нотаріусом особу сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 квартири перевірено. При цьому суд врахував, що в провадженні правоохоронних органів перебуває кримінальне провадження від 02 січня 2019 року № 42019221050000001 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, за фактом заволодіння квартирою АДРЕСА_1 , однак суду не надані матеріали кримінального провадження, не надано результатів розслідування за цим кримінальним провадженням.

Щодо позовних вимог прокуратури про скасування рішень приватних нотаріусів про державну реєстрацію права власності, то такі вимоги є похідними від вимоги про визнання недійсним договорів купівлі-продажу спірної квартири, а тому також не підлягають задоволенню.

В частині позовних вимог про витребування квартири від добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради, суд першої інстанції дійшов висновку, що добросовісне придбання згідно зі статтею 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація). ОСОБА_2 є добросовісним набувачем квартири на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрований та проживає у зазначеній квартирі, утримує її, сплачує комунальні послуги.

Після рішення суду від 19 січня 2015 року про визнання спадщини ОСОБА_3 відумерлою, Харківська міська рада не скористалася правом державної реєстрації права власності спірної квартири у встановленому законом порядку, на час розгляду справи та ухвалення рішення спірна квартира належала та належить ОСОБА_2 , право власності на яку зареєстровано у встановленому законом порядку, реєстрація права власності не скасована, представниками позивача не було надано даних про те, що територіальна громада м. Харкова в особі Харківської міської ради є власником спірної квартири.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 18 червня 2020 року Харківський апеляційний суд апеляційну скаргу заступника залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_2 , який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на нього буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Апеляційна скарга містить викладення фактичних обставин справи, які дійсно мали місце, але ці обставини не спростовують висновків суду про відмову у задоволенні позову про витребування майна. Наслідки, які можуть виникнути у разі задоволення позову для відповідача не є співмірними з метою захисту прав Харківської міської ради, яка, в свою чергу, не вживала своєчасно заходів на збереження за собою відумерлої спадщини. Власник квартири померла в 2007 році, а з позовом про визнання спадщини відумерлою Харківська міська рада звернулась лише в 2015 році. Договір купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено в 2018 році.

Добросовісний набувач не може відповідати за бездіяльність влади. Факт незаконного відчуження не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, але є підставою для відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, Прокуратура Харківської області, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 16 вересня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою від 22 грудня 2021 року Верховний Суд справу призначив до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження Прокуратура Харківської області зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статей 25 203 215 317 319 328 346 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 761/17142/15-ц, постановах Верховного Суду України: від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-619цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали належної оцінки доказам припинення цивільної працездатності ОСОБА_3 відповідно до статті 25 ЦК України, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , а спірний договір купівлі-продажу укладений 19 лютого 2018 року;

суди не взяли до уваги факт виконання рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 19 січня 2015 року у справі № 644/10630/14-ц шляхом прийняття Харківською міською радою рішення 39 сесії 6 скликання від 25 лютого 2015 року № 1865/15 «Про комунальну власність м. Харкова», яким квартиру АДРЕСА_1 прийнято до комунальної власності м. Харкова. Таким чином, вказаний об`єкт нерухомості - спірна квартира належить на праві власності територіальній громаді м. Харкова. Не вчинення власником нерухомого майна дії щодо його реєстрації не є підставою для припинення права власності на таке майно відповідно до статті 346 ЦК України. Закон не визначає строки реєстрації права власності на нерухоме майно;

про неправомірність дій щодо незаконного відчуження спірної квартири, що належить територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради, свідчить також те, що спірну квартири перепродано ОСОБА_1 15 березня 2018 року, тобто майже через місяць після її придбання у ОСОБА_3 ;

належне ОСОБА_3 на праві власності майно, яке визнано рішенням суду відумерлою спадщиною, вибуло поза волею територіальної громади м. Харкова, а тому спірна квартира підлягає витребуванню в добросовісного набувача на користь територіальної громади відповідно до статті 388 ЦК України;

встановлений статтею 388 ЦК України механізм витребування власником майна у добросовісного набувача не може розглядатися як протиправне позбавлення права власності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідної практики Європейського суду з прав людини, оскільки випадки та умови такого витребування обмежені національним законодавством;

позбавлення набувача майна шляхом визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним та повернення майна у комунальну власність є пропорційним втручанням з боку держави, яке переслідує суспільний та публічний інтерес, ґрунтується на розумних підставах.

У жовтні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_2 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що 19 лютого 2018 року ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1 ) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_5 ) уклали договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 181.

За умовами договору ОСОБА_3 (продавець) передала у власність ОСОБА_1 (покупець) однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,8 кв. м, житловою площею 19,8 кв. м, а ОСОБА_1 (покупець) прийняв її і сплатив за неї обумовлену грошову суму. Згідно з пунктом 3 договору продаж квартири вчинено за домовленістю сторін за 165 052,00 грн (а. с. 30 т. 2).

Відповідно до пунктів 2, 6 договору квартира належить продавцю ОСОБА_3 на праві приватної власності таким чином: Ѕ частина належить, на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду від 02 лютого 1995 року, за реєстраційним № 7-95-48284, свідоцтво видане згідно з розпорядженням від 02 лютого 1995 року № 2675, зареєстроване у Державному комунальному підприємстві Харківського міського бюро технічної інвентаризації 09 лютого 1995 року та записано у реєстрову книгу за № П-7-6051; Ѕ частина належить на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Четвертою Харківською державною нотаріальною конторою 19 червня 1998 року за реєстровим № 2-2939, спадкова справа № 365/98, зареєстрованого у Державному комунальному підприємстві Харківського міського бюро технічної інвентаризації 22 липня 1998 року та записано у реєстрову книгу за № п-7-6051.

Продавець свідчить, що згадана квартира на момент укладання цього договору не продана, не подарована, іншим способом не відчужена, судового спору щодо неї, а також прав у третіх осіб як у межах, так і за межами України немає, завдатків за цю квартиру від інших осіб не має, як юридична адреса не використовується та як внесок до статутного фонду юридичних осіб не внесена.

Особу сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 перевірено.

ОСОБА_1 (податковий номер НОМЕР_5 ) та ОСОБА_2 (податковий номер НОМЕР_6 )15 березня 2018 року уклали договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Харитоновою Я. М. № 905.

Згідно з пунктом 1 цього договору, ОСОБА_1 (продавець) передав, а ОСОБА_2 (покупець) прийняв у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,8 кв. м. Продаж квартири вчинено за домовленістю сторін за 159 413,00 грн. Особи громадян, які підписали договір, встановлено, їх дієздатність, належність квартири ОСОБА_1 перевірено (а. с. 26 т. 1).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за № 40134839 від 15 березня 2018 року за ОСОБА_2 на праві приватної власності (а. с. 36-37 т. 1).

Громадянка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт серії НОМЕР_3 , виданий 02 серпня 2002 року Орджонікідзевським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, знята з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 , 14 грудня 2007 року у зв`язку зі смертю (лист Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 04 січня 2019 року за № 04-22-7-19, а. с. 15 т. 1).

Головне управління Державної фіскальної служби у Харківській області повідомило, що згідно з електронною базою даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків обласного рівня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 08 квітня 1999 року присвоювався номер НОМЕР_7 , який остання отримала 20 травня 2002 року у Східному управлінні ГУ ДФС у Харківській області, закритий 20 травня 2008 року у зв`язку зі смертю останньої. У центральній базі даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків немає фізичної особи під реєстраційним номером 2257013198 (а. с. 16 т. 1).

Відділ обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області у довідці від 09 січня 2018 рок зазначив, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , та знята з реєстрації 06 березня 2018 року у зв`язку зі смертю (а. с. 17 т. 1).

Харківський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області у листі від 10 січня 2019 року № 297/15.1-04-05 повідомив, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується актовим записом про смерть за № 18357 від 14 грудня 2007 року (а. с. 18-20 т. 1).

ОСОБА_3 перебувала на обліку і отримувала пенсію до грудня 2007 року включно. Виплата пенсії припинена у зв`язку із смертю пенсіонерки (лист Індустріального об`єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова від 11 січня 2019 року № 419/46-02-03).

Четверта Харківська державна нотаріальна контора у листі від 18 січня 2019 року № 175/-1-16 повідомила, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2, звернулась 19 червня 1998 року до вказаної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті свого чоловіка - ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 та проживав за адресою: АДРЕСА_1 .

У червні 1998 року Четверта Харківська державна нотаріальна контора ОСОБА_3 видала свідоцтво про право на спадщину за законом за реєстровим № 2-2939 на Ѕ частку вищевказаної квартири (а. с. 22 т. 1).

Відповідно до інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 18 січня 2019 року № 54797917 після смерті ОСОБА_3 спадщина не відкривалась (а. с. 23 т. 1).

Згідно з інформацією Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 18 січня 2019 року № 04-22-7-19, паспорт серії НОМЕР_2 , виданий 11 серпня 2008 року Московським МВ ХМУ УМВС України в Харківській області, на ім`я ОСОБА_3 не видавався, а зазначений паспорт був виданий громадянину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Харкова (а. с. 38 т. 1).

З довідок про реєстрацію місця проживання особи від 10 квітня 2018 року та 30 липня 2019 року вбачається, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 з 10 квітня 2018 року та 30 липня 2019 року відповідно (а. с. 119-120 т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що при посвідченні договору купівлі-продажу від 19 лютого 2018 року приватним нотаріусом особу сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 квартири перевірено. При цьому суд врахував, що в провадженні правоохоронних органів перебуває кримінальне провадження за від 02 січня 2019 року № 42019221050000001 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, за фактом заволодіння квартирою АДРЕСА_1 , однак суду не надані матеріали кримінального провадження, не надано результатів розслідування за цим кримінальним провадженням. Щодо позовних вимог прокуратури про скасування рішень приватних нотаріусів про державну реєстрацію права власності, то такі вимоги є похідними від вимоги про визнання недійсним договорів купівлі-продажу спірної квартири, а тому також не підлягають задоволенню.

У частині позовних вимог про витребування квартири від добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради, суд першої інстанцій, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що добросовісне придбання згідно зі статтею 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація). ОСОБА_2 є добросовісним набувачем квартири на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрований проживає у зазначеній квартирі, утримує її, сплачує комунальні послуги. Після рішення суду від 19 січня 2015 року про визнання спадщини ОСОБА_3 відумерлою, Харківська міська рада не скористалася правом державної реєстрації права власності спірної квартири у встановленому законом порядку, на час розгляду справи та ухвалення рішення спірна квартира належала та належить ОСОБА_2 , право власності на яку зареєстровано у встановленому законом порядку, реєстрація права власності не скасована, представниками позивача не було надано даних про те, що територіальна громада м. Харкова в особі Харківської міської ради є власником спірної квартири.

Суд апеляційної інстанції також виходив з того, що задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_2 , який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на нього буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Наслідки, які можуть виникнути у разі задоволення позову для відповідача не є співмірними з метою захисту прав Харківської міської ради, яка, в свою чергу, не вживала своєчасно заходів на збереження за собою відумерлої спадщини. Власник квартири померла в 2007 році, а з позовом про визнання спадщини відумерлою Харківська міська рада звернулась лише в 2015 році. Договір купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено в 2018 році.

Добросовісний набувач не може відповідати за бездіяльність влади. Факт незаконного відчуження не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, але є підставою для відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, а майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Національні суди мають обирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

На сьогоднішній день судова практика у спорах про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація) на підставі статей 387 388 ЦК України є досить усталеною. Сталість та єдність судової практики у такій категорії справ забезпечується, передусім, Верховним Судом, який у своїх рішеннях неодноразово роз`яснював підстави та умови для застосування такого способу захисту як віндикація, а також проблемні питання правозастосування у відповідній категорії справ. Зокрема, Верховний Суд неодноразово наголошував, що за наявності передбачених у статті 388 ЦК України умов майно підлягає витребуванню за позовом власника навіть у добросовісного набувача.

Разом із тим, у низці справ цієї категорії Верховним Судом було висловлено правову позицію, відповідно до якої при вирішенні питання про витребування майна від добросовісного набувача судам слід враховувати положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки таке витребування може становити індивідуальний та надмірний тягар для добросовісного набувача.

Так, у постановах від 20 березня 2019 року (справа № 521 /8368/15-ц), від 26 вересня 2019 року (справа № 2-4352/11), Верховний Суд з посиланням на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, рішення у справах «Гладишева проти Росії» (Glаdysheva v. Russia), «Пчелінцева та інші проти Росії» (Pchelintseva and Others v. Russia), «Алєнцева проти Росії» (Аlentseva v. Russia) зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позову прокуратури, поданого в інтересах держави, в частині витребування майна у добросовісного набувача, оскільки це призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Передусім, слід нагадати, що Конституція України у статті 41 гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Принцип непорушності права власності закріплений також у статті 321 ЦК України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Для захисту права власності власник майна може скористатися одним із способів захисту, передбачених нормами глави 29 ЦК України, зокрема може витребувати своє майно із чужого незаконного володіння (стаття 387). Відповідно до зазначеної статті власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Водночас, за статтею 388 ЦК України витребування власником свого майна у випадку, якщо набувач, що придбав його за відплатним договором, є добросовісним, можливе лише за умови, якщо це майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином, саме «вольовий критерій» є визначальним при вирішенні питання про можливість витребування майна у добросовісного набувача на користь власника.

Слід звернути увагу, що в разі наявності у власника волі на передачу майна іншій особі і, відповідно, неможливості його витребування у добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України, останній стає власником майна на підставі статті 330 ЦК України. Таким чином, в даному випадку законодавець надає пріоритет інтересам добросовісного набувача майна, а не його власника. Однак, варто наголосити, що статті 388 ЦК України не передбачає інших винятків з принципу непорушності права власності на користь добросовісного набувача.

Конвенція та Протоколи до неї після їх ратифікації Україною в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, а їх норми є нормами прямої дії. Питанням захисту власності присвячена стаття 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол), яка містить загальне правило, відповідно до якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Одразу слід наголосити, що поняття «власність» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має ширше значення в порівнянні з нормами національного законодавства і володіння добросовісного набувача охоплюється зазначеним поняттям і підпадає під дію гарантій, закріплених у цій статті Конвенції.

Варто зауважити, що зазначене вище положення статті 1 Першого протоколу має дещо абстрактний характер і містить низку оціночних понять. Однак, аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування ст. 1 Першого протоколу дозволяє визначити критерії, за якими має здійснюватись оцінка допустимості втручання держави в право особи на мирне володіння майном з точки зору його відповідності положенням Конвенції. Таких критеріїв є три, а саме: 1) чи можна вважати втручання законним: 2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес: 3) чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Відповідно до усталеного у практиці ЄСПЛ підходу втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм (наприклад, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Веуеler v. Italy, заява № 33202/96). Застосовуючи цей критерій при вирішенні питання про дотримання прав добросовісного набувача, гарантованих статтею 1 Першого протоколу, у спорах про витребування у нього майна слід наголосити, що таке витребування має чітку законодавчу підставу, а саме: норми статті 388 ЦК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст цих кодексів є загальнодоступним. У зв`язку з цим «втручання у право добросовісного набувача мирно володіти майном» шляхом витребування майна з його незаконного володіння немає підстав вважати незаконним.

У питаннях оцінки наявності «суспільного», «публічного» інтересу в контексті втручання в право мирного володіння майном ЄСПЛ визнає за державою право користуватися значною свободою розсуду при визначенні такого суспільного інтересу за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах (див, наприклад, рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» Immobiliare Saffi v. Italy), заява № 22774/9/ Крім того, ЄСПЛ визнає, що саме по собі правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (див, наприклад, рішення у справі «Трегубенко проти України», заява № 61333/00). У цьому контексті слід зазначити, що захист права власності шляхом застосування законодавчо встановленого механізму щодо витребування власником свого майна, яке незаконно вибуло з його володіння, безсумнівно становить суспільний інтерес.

Критерій пропорційності в контексті статті 1 Першого протоколу передбачає оцінку того чи при здійсненні втручання в право власності було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між потребами, які випливають із загальних, суспільних інтересів та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар» (див, наприклад, рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) заява № 28342/95). Слід зауважити, що невідповідність втручання в мирне володіння майном критерію пропорційності в будь-якому разі є підставою для визнання такого втручання порушенням статті 1 Першого протоколу, навіть якщо воно відповідає решті двом критеріям. І такі випадки нерідко зустрічаються у практиці ЄСПЛ.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням (висновок Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 521 /8368/15-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11).

Так, у справах Гладишева проти Росії» (Glаdysheva v. Russia), «Пчелінцева та інші проти Росії» (Pchelintseva and Others v. Russia) ЄСПЛ констатував порушення Державою статті 1 Першого протоколу у зв`язку з витребуванням на користь держави квартир у їх добросовісних набувачів та виселення останніх без надання відповідної компенсації. В обох справах квартири незаконно вибули з державної власності у зв`язку з їх приватизацією, здійсненою з порушенням закону за допомогою шахрайських дій. У цих справах ЄСПЛ вказав на те, що визначення умов і процедур, на підставі яких здійснювався перехід державних квартир у приватну власність, і контроль за дотриманням цих процедур відносяться до виключної компетенції держави. Крім того, до виключної компетенції держави також належить легалізація подальшого переходу права власності на квартири шляхом здійснення державної реєстрації, спеціально створеної для забезпечення додаткової безпеки набувачів майна. За наявності такої кількості компетентних органів, які дали дозвіл на перехід права власності на квартири, заявники не зобов`язані були здійснювати оцінку наявності ризиків позбавлення права на квартири у зв`язку з недоліками, які мали бути усунуті за допомогою спеціально існуючих для цього процедур. У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що ризик допущення помилки органом влади повинна нести держава і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інтересів приватних осіб (§§ 79, 80 рішення у справі «Гладишева проти Росії», § 98 рішення у справі «Пчелінцева та інші проти Росії»), Позбавлення заявників житла за наведених обставин і без будь-якої компенсації, на думку ЄСПЛ, становило для заявників надмірний тягар і, як наслідок, становило порушення статті 1 Першого протоколу.

Зазначений підхід ЄСПЛ до вирішення питання про відповідність витребування майна у його добросовісного набувача положенням статті 1 Першого протоколу викладено не лише у зазначених справах. Він знайшов втілення також у рішеннях «Алєнцева проти Росії» (Аlentseva v. Russia), «Поняєва та інші проти Росії» (Ponyayeva and Others v. Russia), «Столярова проти Росії» (Stolyarova v. Russia), «Ольховський проти Росії» (Olkhovskiy v. Russia), «Кочергін проти Росії» (Kochergin v. Russia).

Звертаємо увагу, що саме держава як учасник відповідних правовідносин повинна нести ризик незаконного відчуження майна, оскільки має спеціальні механізми для запобігання цьому. Такий розподіл ризиків між власником і добросовісним набувачем був би невиправданим, якби мова йшла про приватну власність. Оскільки приватний власник майна так само як і його добросовісний набувач не повинен відповідати за помилки, «допущені в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном». Такими, як вбачається, є зокрема, процедури нотаріального посвідчення правочинів з нерухомістю та державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Крім того, позбавлення власності так само покладатиме на приватного власника надмірний тягар, пов`язаний з втратою майна та відсутністю дієвих механізмів отримання компенсації за втрачене майно.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_2 , який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на нього буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків про застосування статей 25 203 215 317 319 328 346 388 ЦК України у подібних правовідносинах

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звертає увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків про застосування статей 25 203 215 317 319 328 346 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 761/17142/15-ц, постановах Верховного Суду України: від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-619цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, оскільки у цих постановах Верховного Суду встановлені обставини, відмінні від тих, які встановлені в судових рішеннях суду у справі, що переглядається. Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм матеріального права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але за різних фактичних обставин, не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Не знайшли свого підтвердження доводи скарги про те, що належне ОСОБА_3 на праві власності майно, яке визнано рішенням суду відумерлою спадщиною, вибуло поза волею територіальної громади м. Харкова, а тому спірна квартира підлягає витребуванню в добросовісного набувача на користь територіальної громади відповідно до статті 388 ЦК України та такий механізм не є протиправним позбавленням права власності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідної практики ЄСПЛ, оскільки уповноважені державою особи не виявили шахрайських дій щодо відчуження квартири, яка належала територіальній громаді, ні на етапі нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу квартири, ні на етапі державної реєстрації права власності. Більше того, шахрайські дії щодо відчуження квартири стали можливі у цій справі завдяки бездіяльності посадових осіб міської ради, які протягом тривалого часу не вживали заходів для здійснення державної реєстрації права власності на квартиру після її прийняття до комунальної власності як відумерлої спадщини, внаслідок чого на момент незаконного відчуження квартири в Державному реєстрі були відсутні відомості про право комунальної власності на неї.

За таких обставин добросовісний набувач не повинен нести ризики, пов`язані з набуттям незаконно відчуженої квартири, а її витребування в світлі вищенаведеної практики ЄСПЛ становитиме для нього індивідуальний та надмірний тягар.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Прокуратури Харківської області залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 10 лютого 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук