Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.07.2020 року у справі №361/4256/19
Постанова КЦС ВП від 14.04.2022 року у справі №361/4256/19

Постанова

Іменем України

14 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 361/4256/19

провадження № 61-9229св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 13 листопада 2019 року в складі судді Петришина Н. М. та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року в складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів та стягнення пені,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Броварського міськрайонного суду Київської області із позовами до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів та стягнення пені.

На обґрунтування своїх вимог позивач посилалася на те, що є дочкою, спадкоємцем та правонаступником прав й обов`язків померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , яка за життя уклала договір із ПАТ КБ «ПриватБанк» про банківський строковий вклад.

Банк зобов`язання за вказаним договором не виконав, що змусило ОСОБА_2 звернутися до суду за захистом своїх прав.

Рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 28 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 07 вересня 2016 року, позов ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором банківського вкладу задоволено. Стягнено з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 кошти за договором банківського вкладу в розмірі 11 200,00 дол. США. Постановою Верховного Суду від 06 лютого 2018 року касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 07 вересня 2016 року залишено без змін.

Після смерті ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), позивач у листопаді 2018 року звернулася до суду про визнання її правонаступником прав і обов`язків померлої та про заміну сторони виконавчого провадження. Ухвалою Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 17 січня 2019 року визнано ОСОБА_1 правонаступником прав та обов`язків ОСОБА_2 та замінено сторону у виконавчому провадженні із ОСОБА_2 на ОСОБА_1 .

Рішення суду про повернення банківського вкладу відповідачем на даний час не виконано. Невиконання банком своїх зобов`язань має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день прострочення з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Тому, з огляду на викладені обставини, позивач просила суд стягнути із АТ КБ «ПриватБанк» на свою користь пеню:

- за період із 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року в розмірі 3 346 176,96 грн;

- за період із 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року в розмірі 3 337 034,40 грн;

- за період із 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року в розмірі 3 337 034,40 грн;

- за січень 2019 року в розмірі 274 982, 40 грн;

- за лютий 2019 року в розмірі 248 371,20 грн;

- за березень 2019 року в розмірі 274 982,40 грн;

- за травень 2019 року в розмірі 274 982,40 грн, що в загальному розмірі становить 11 093 564,20 грн.

Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 вересня 2019 року об`єднано в одне провадження позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів та стягнення пені у справах № 361/4256/19, № 361/4258/19, № 361/4260/19, № 361/4320/19, № 361/4321/19, № 361/4322/19, №361/4324/19.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 13 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнено із АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню за договором банківського вкладу від 12 квітня 2010 року № SAMDN47000710126158 у розмірі 273 952, 00 грн.

Стягнено із АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у розмірі 2 739, 52 грн.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги та стягуючи з відповідача на користь позивача пеню в розмірі 273 952,00 грн, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не виконано рішення суду про стягнення з нього коштів за договором банківського вкладу, тому банк відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» повинен сплати позивачу пеню у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Визначаючи розмір пені, який підлягає стягненню, суд виходив з засад справедливості, добросовісності та розумності, порівнюючи суму нарахованої пені за прострочення виконання з сумою заборгованості за депозитним вкладом, та врахував, що визначений позивачем розмір пені значно перевищує реальні збитки та явно не відповідає принципам розумності, добросовісності і справедливості, враховувавши положення частини третьої статті 551 ЦК України, вважав за необхідне зменшити визначений розмір пені за договором банківського вкладу № SAMDN47000710126158, до розміру невиплаченого депозиту.

Щодо строків позовної давності, суд зазначив, що пеня нарахована за один рік до пред`явлення даного позову не перевищує розміру пені, яка стягується судом, то відсутні підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 13 листопада 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що висновки суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Суд першої інстанції, визначаючи розмір пені, який підлягає стягненню, правильно виходив із засад справедливості, добросовісності та розумності, та порівнюючи суму нарахованої пені за прострочення виконання з сумою заборгованості за депозитним вкладом, врахував, що визначений позивачем розмір пені значно перевищує реальні збитки та не відповідає принципам розумності, добросовісності і справедливості, та враховуючи положення частини третьої статті 551 ЦК України, суд дійшов обґрунтованого висновку про зменшення визначеного розміру пені за договором банківського вкладу № SAMDN47000710126158 до розміру невиплаченого депозиту у розмірі 273 952, 00 грн.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2020 року через засоби поштового зв`язку АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить змінити рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 13 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року в частині суми пені.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень в частині задоволення позовних вимог, заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, застосування судом апеляційної інстанції норми права, зокрема статті 551 ЦК України, статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 червня 2019 року в справі № 757/32522/17, 02 жовтня 2019 року в справі № 201/18575/17, від 20 грудня 2019 року в справі № 757/18977/18; від 29 січня 2020 року в справі № 757/53464/18; від 19 лютого 2020 року в справі № 757/49408/18-ц; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 703/1181/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідач вважає, що задоволений судом першої інстанції розмір пені є завищеним, таким що не відповідає принципу розумності та справедливості, пропорційності, засадам цивільного судочинства.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи з Броварського міськрайонного суду Київської області.

У липні 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 361/4256/19 (касаційне провадження № 61-9229св20) до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справ № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) та № 761/16124/15 (провадження № 14-184цс20).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди із матеріалів справи та постанови Верховного Суду в справі № 589/5061/15-ц встановили, що 12 квітня 2010 року між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір № SAMDN47000710126158 (вклад «Копилка») про банківський строковий вклад, відповідно до якого, ОСОБА_2 передала банку, а останній прийняв на зберігання депозит у сумі 3 000,00 дол. США, який з урахуванням внесених коштів за 2011-2012 роки зріс до загальної суми 11 200,00 дол. США.

Проте, банк, всупереч вимогам клієнта та умовам договору, вклад не повернув, що змусило ОСОБА_2 звернутися до суду за захистом своїх прав.

Рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 28 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 07 вересня 2016 року, позов ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором банківського вкладу задоволено. Стягнено з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 кошти за договором банківського вкладу в розмірі 11 200,00 дол. США.

Постановою Верховного Суду від 06 лютого 2018 року касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 07 вересня 2016 року залишено без змін.

Рішення суду у зазначеній справі не виконано.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.

Ухвалою Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 17 січня 2019 року (справа № 589/5061/15) визнано ОСОБА_1 правонаступником прав і обов`язків ОСОБА_2 за договором від 12 квітня 2010 року SAMDN47000710126158 (вклад «Копилка») та замінено сторону у виконавчому провадженні ВП № 52944396, відкритому за виконавчим листом у цивільній справі № 589/5061/15, виданим Шосткинським міськрайонним судом Сумської області 21 жовтня 2016 року, з стягувача ОСОБА_2 на ОСОБА_1 (а. с. 18-20).

Постановою заступника начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Мурихіна С. В. про заміну сторони виконавчого провадження від 19 березня 2019 року у ВП № 52944396 замінено стягувача у виконавчому провадженні з ОСОБА_2 на ОСОБА_1 (а. с. 21, 22).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтями 15 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин) за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відтак для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Якщо внаслідок надання послуги й створюється матеріальний результат, то він не є окремим, віддільним від послуги як нематеріального блага, об`єктом цивільних прав, через що відповідний результат не є обігоздатним сам по собі. При цьому переважно наголошується, що послуга тісно пов`язана з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення діяльності) й навіть невіддільна від них, але все ж таки не збігається з такими діями (діяльністю) й існує як окреме явище - певне нематеріальне благо, що споживається в процесі вчинення відповідних дій (здійснення діяльності) виконавцем.

Не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої «послуги» нічого не оплачує банку - навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом. Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном.

Отже, у системі договірних зобов`язань, що запроваджена ЦК України, договір банківського вкладу (депозиту) є договором sui generis (свого роду), який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі - Закон про фінансові послуги) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Згідно з приписами пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон про захист прав споживачів) послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

У цьому випадку вкладається істотно розширений зміст: послугами згідно із Законом про захист прав споживачів є всі види комерційної взаємодії суб`єктів господарювання із споживачами, які не вписуються у набагато більш конкретні й чіткі визначення понять «товарів» та «робіт» і є набагато ширшими за аналогічне поняття, що вжите в ЦК України, адже включає в себе, наприклад, прокат, який ЦК України однозначно кваліфікується як різновид договору майнового найму.

Таким чином, за договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу, поняття якої трактується в розумінні Закону про фінансові послуги та Закону про захист прав споживачів, але не в розумінні ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника.

За змістом статті 1 Закону про захист прав споживачів споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику крім суми вкладу також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058 1061 ЦК України).

У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги.

Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів.

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

З урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів.

Дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року в справі № 761/16124/15 (провадження № 14-184цс20).

Виходячи з вищевикладеного, а також враховуючи те, що рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 28 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 07 вересня 2016 року, стягнено з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 суму депозиту за договором банківського вкладу в розмірі 11 200,00 дол. США, то ця сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Частиною другою статті 1230 ЦК України визначено, що до спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв`язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов`язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.

Положення статті 1218 та статті 1230 ЦК України співвідноситься між собою як загальне та спеціальне положення.

Таким чином, оскільки частина друга статті 1230 ЦК України є спеціальною нормою, яка встановлює виникнення права на стягнення неустойки на користь спадкоємця - якщо вона присуджена спадкодавцю за його життя.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач просила стягнути з відповідача пеню за прострочення виконання рішення суду про стягнення банківського вкладу на підставі частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів, згідно з якою у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів, а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.

Споживачем послуг в розумінні Закону про захист прав споживачів була вкладник банку ОСОБА_2 , а не ОСОБА_1 , тому положення частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів не застосовуються до спірних правовідносин, оскільки за життя ОСОБА_2 не було присуджено до стягнення неустойку, тобто спадкодавець такого права за життя не набула, а отже такого права і не успадкувала позивач.

Таких же висновків у схожих за змістом справах дійшов Верховний Суд у постановах від 12 листопада 2020 року в справі № 645/3720/17 (провадження 61-9710св19), від 07 квітня 2020 року в справі № 753/4256/17 (провадження № 61-38663св18), від 18 вересня 2019 року в справі № 753/4351/17 (провадження № 61-45486св18), від 26 грудня 2019 року в справі № 753/22893/17 (провадження № 61-13468св19).

За таких обставин, позовні вимоги позивача про наявність підстав для стягнення з банку на її користь пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів є безпідставними.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій не врахували вищезазначених норм права, не врахували те, що до спірних правовідносин положення частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів не застосовується.

Тому, висновки суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про стягнення пені з відповідача на користь позивача, є необґрунтованими, та прийнятті з неправильним застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла до висновку про скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки судами неправильно застосовано норми матеріального права.

Колегія суддів звертає увагу, що позивач не позбавлена права звернутися до суду з позовом за захистом порушених прав на підставі статті 625 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі допущено неправильне застосування норм матеріального права, додаткового збирання доказів матеріали справи не потребують, тому колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 400 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 13 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів та стягнення пені - відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Сердюк

О. С. Ткачук