Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.11.2018 року у справі №318/1221/18

Постанова

Іменем України

04 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 318/1221/18

провадження № 61-46942св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасник справи:

заявник - ОСОБА_1,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 04 червня 2018 року у складі судді Петрова В. В. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 серпня 2018 рокуу складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Маловічко С. В., Гончар М. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, посилаючись на те, що вироком Запорізького обласного суду від 05 лютого 1999 року його було засуджено до найвищої міри покарання - розстрілу. Ухвалою цього ж суду від 16 червня 2000 року призначене покарання у вигляді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі. Однак судове засідання 16 червня 2000 року відбулося без його участі та за відсутності адвоката, що є порушенням права на захист. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив встановити факт порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи.

Ухвалою Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 04 червня 2018 року відмовлено у відкритті провадження у справі. Роз'яснено ОСОБА_1 його право на звернення до суду з відповідною заявою за місцем свого проживання після визначення способу захисту порушеного права.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що заявником порушені правила підсудності, встановлені статтею 316 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з якою заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання. Крім того, встановлення факту порушення права на захист не підлягає розгляду в порядку окремого провадження. Також суд роз'яснив, що заявнику слід визначитися з тим способом захисту, який він для себе обирає, в разі порушення, оспорювання або невизнання його прав, і в разі звернення до суду в порядку цивільного судочинства пред'явити позовні вимоги цивільного характеру із зазначенням конкретних відповідачів.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 16 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Кам'янсько-Дніпровського суду Запорізької області від 04 червня 2018 року змінено в частині правового обґрунтування підстав відмови у відкритті провадження у справі. Роз'яснено заявнику, що перегляд ухвали судової колегії з кримінальних справ Запорізького обласного суду від 16 червня 2000 року про заміну покарання з підстав порушення його права на захист підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що встановлення факту, що має юридичне значення, необхідне заявнику для перегляду за нововиявленими обставинами ухвали Запорізького обласного суду від 16 червня 2000 року про заміну покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі. Оскільки порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, то заява ОСОБА_1 про встановлення факту порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, дійшовши обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції неправильно застосував норми процесуального права, що є підставою для зміни ухваленого ним судового рішення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 04 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 серпня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його заяв, або направити справу до Енергодарського міського суду Запорізької області (за місцем його реєстрації).

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням вимог статей 15, 16 Цивільного кодексу України, оскільки розгляд справ про встановлення фактів порушення конституційних прав, а в даному випадку - права на захист, віднесено до цивільної юрисдикції, що відповідає частині 1 статті 19 ЦПК України. Він подав заяву до Енергодарського міського суду Запорізької області, тобто з дотриманням правил підсудності.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області.

07 лютого 2019 року справа № 318/1221/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За вимогами частини 1 статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - ~law27~)суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин в їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Звертаючись до суду з цією заявою, ОСОБА_1 вказував на те, що вироком Запорізького обласного суду від 05 лютого 1999 року його було засуджено до найвищої міри покарання - розстрілу. Ухвалою цього ж суду від 16 червня 2000 року призначене покарання у вигляді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі. Однак судове засідання 16 червня 2000 року відбулося без його участі та за відсутності адвоката, що є порушенням права на захист під час розгляду кримінальної справи.

Відповідно до частини 1 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (частина 2 статті 293 ЦПК України).

Частинами 1 та 2 статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.

Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.

При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.

Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право, зокрема захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

Статтею 59 Конституції України в редакції, чинній на час розгляду кримінальної справи про обвинувачення ОСОБА_1, передбачено право кожного на правову допомогу, а статтею 63 Конституції України - право на захист підсудного.

Забезпечення обвинуваченому права на захист, згідно зі статтею 129 Конституції України, є основною засадою судочинства.

Відповідно до статті 21 Кримінального процесуального кодексу України 1960 року в редакції, чинній на час постановлення ухвали Запорізького обласного суду від 16 червня 2000 року (далі - КПК України 1960 року), забезпечення підсудному права на захист є однією із загальних засад кримінального провадження, за змістом якої суддя і суд зобов'язані до першого допиту підсудного роз'ясняти йому право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

За змістом статті 47 КПК України 1960 року захисник запрошується підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підсудного, засудженого. Захисник призначається у випадках: 1) коли відповідно до вимог статті 47 КПК України участь захисника є обов'язковою, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника; 2) коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.

Належна реалізація права на захист у кримінальному провадженні вимагає застосування практики ЄСПЛ, згідно з правовою позицією якого, відображеною, зокрема у його рішенні від 21 квітня 2011 року у справі "Нечипорук і Йонкало проти України", право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист, наданий захисником, є однією з основних ознак справедливого судового розгляду.

Також у рішенні ЄСПЛ від 13 лютого 2001 року у справі "Кромбах проти Франції" вказано, що хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом не є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду.

Отже, забезпечення ефективності захисту та створення умов для вільного вибору захисника є важливою складовою права на захист у кримінальному провадженні, як одного із обов'язкових аспектів більш широкої концепції - справедливого судового розгляду.

Питання дотримання цих складових права на захист у поєднанні із всебічною оцінкою щодо вини або невинуватості підсудного, а також наявністю та встановленням істотних порушень вимог кримінального процесуального законодавства через неучасть захисника у провадженні на різних стадіях можуть призвести до скасування судового рішення, як таких, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.

Такі питання вирішуються судом у межах відповідного кримінального провадження та в порядку кримінального процесуального законодавства. Ці юридичні факти не можуть встановлюватися та відповідна їм правова оцінка не надається під час розгляду іншої справи та за правилами, в тому числі й цивільного судочинства.

Таким чином, національним та міжнародним законодавством передбачено випадки та порядок участі захисника у кримінальному провадженні, в тому числі забезпечення його обов'язкової участі у кримінальному провадженні та встановлені правові наслідки недотримання цих вимог.

Таким випадком є, зокрема незабезпечення в межах цього провадження обов'язкової ефективної та реальної гарантії та реалізації одного з конституційних прав людини і громадянина і однієї із засад кримінального провадження - права на захист, що встановлюється судами вищих інстанцій під час перевірки оскаржуваних судових рішень на істотність порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених судами попередніх інстанцій.

Вимога заявника про встановлення факту порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи стосується вчинення (невчинення) судом передбачених процесуальним законом дій.

Закони України не передбачають можливість розгляду в суді заяв про визнання чи встановлення фактів незаконності дій/бездіяльності іншого суду під час вирішення та розгляду справ, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення.

Встановлення судом вказаних фактів за такою вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.

Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом (~law28~).

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.

Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.

Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди під час розгляду та вирішення справи, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу із встановленням за судовим рішенням юридичних фактів щодо суду (судді).

За змістом пункту 19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді.

Тобто за наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку.

Наведене узгоджується з правовими висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/128 (провадження № 14-567св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Змінюючи ухвалу місцевого суду в частині правового обґрунтування підстав відмови у відкритті провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що питання щодо права на захист підсудного має розглядатися під час кримінального провадження за правилами кримінального процесуального судочинства, у зв'язку з чим подана ОСОБА_1 заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

При цьому суд правильно виходив з того, що заявник має право звернутися до суду в порядку кримінального судочинства не із заявою про встановлення факту, а з вимогою про перегляд судового рішення у зв'язку з порушенням його права на захист.

Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень та відповідний правовий результат - не впливають.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 04 червня 2018 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов