Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.03.2019 року у справі №623/1199/18

Постанова

Іменем України

09 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 623/1199/18

провадження № 61-3616св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ЮГ-М",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 19 вересня 2018 року у складі судді Гуренко М. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ЮГ-М" (далі - ТОВ "Агрофірма ЮГ-М") про витребування майна з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що 20 грудня 2006 року між ним та ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" було укладено договір оренди землі, за якими він передав відповідачу в оренду земельну ділянку площею 4,3271 га, кадастровий номер 6322883000:05:000:0167, яка розташована на території Заводської сільської ради Ізюмського району Харківської області, контур НОМЕР_1, ділянка № НОМЕР_2.10 грудня 2007 року зазначений договір було зареєстровано в Харківській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті по земельним ресурсам" за № 040767200157. Відповідно до пункту 39 вказаного договору сторони домовилися про можливість його розірвання в односторонньому порядку за умови письмового попередження заінтересованої в цьому сторони за два місяці до початку польових робіт, але не пізніше 10 січня поточного року. 03 січня 2018 року він направив ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" заяву, в якій повідомив про розірвання договору в односторонньому порядку та просив повернути належну йому земельну ділянку, однак 09 лютого 2018 року йому було відмовлено. Після отримання відповідачем його заяви від 03 січня 2018 року договір оренди землі від 20 грудня 2006 року є розірваним в односторонньому порядку, однак ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" не повернуло об'єкт оренди і продовжує незаконно користуватися ним без достатньої правової підстави. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив витребувати з чужого незаконного володіння ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" зазначену земельну ділянку.

У відзиві на позовну заяву ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" просило відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що договір оренди землі від 20 грудня 2006 року було укладено на 15 років, тобто він діє до 10 грудня 2022 року. Умовами зазначеного договору передбачено право сторін розірвати його лише за їх взаємною згодою або за рішенням суду на вимогу однієї із сторін за наявності вказаних у договорі підстав, при дотриманні процедури, визначеної пунктом 39 договору. У заяві від 03 січня 2018 року ОСОБА_1 не навів таких підстав для розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 07 листопада 2017 року у справі № 623/1147/17 в задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Агрофірма ЮГ-М", треті особи:

Сектор державної реєстрації речових прав Ізюмської районної державної адміністрації, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про розірвання договору оренди відмовлено. Враховуючи, що 18 вересня 2017 року на спірній земельній ділянці були розпочаті польові роботи з вирощування озимої пшениці врожаю 2018 року, заява ОСОБА_1 від 03 січня 2018 року була направлена пізніше ніж за два місяці до початку польових робіт і отримана товариством після 10 січня 2018 року. Таким чином, підстави для витребування земельної ділянки в товариства відсутні.

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 19 вересня 2018 року в задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 000 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, щов заяві від 03 січня 2018 року ОСОБА_1 не навів підстав, передбачених договором або законом, для розірвання договору оренди землі від 20 грудня 2006 року в односторонньому порядку, а рішення суду про розірвання цього договору відсутнє. Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 07 листопада 2017 року, яке набрало законної сили 27 листопада 2017 року, у справі № 623/1147/17 в задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Агрофірма ЮГ-М", треті особи: Сектор державної реєстрації речових прав Ізюмської районної державної адміністрації, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про розірвання договору оренди відмовлено. Вказаним рішенням встановлено, що в пункті 39 договору оренди землі від 20 грудня 2006 року сторони погодили не підставу, а процедуру, за умови дотримання якої цей договір може бути розірвано в односторонньому порядку. Тому підстав для розірвання укладеного між сторонами договору немає. Крім того, в період з 18 вересня 2017 року по 29 квітня 2018 року ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" були проведені польові роботи на спірній земельній ділянці, а заяву ОСОБА_1 від 03 січня 2018 року відповідач отримав після 10 січня 2018 року, що свідчить про недотримання позивачем передбаченої пунктом 39 договору процедури його розірвання. Матеріали справи не містять доказів безпідставного заволодіння земельною ділянкою, оскільки за письмовим договором оренди позивач добровільно передав земельну ділянку в користування відповідачу. Останній подав до суду клопотання про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 14 000
грн. При цьому договір про надання правової допомоги між ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" та адвокатом Білоголовською Л. А. було укладено тільки 31 травня 2018 року і адвокат брала участь лише в одному судовому засіданні, яке тривало 2 год 8 хв.

Взявши до уваги складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), час, витрачений на виконання цих робіт (надання послуг), ціну позову та значення справи для сторін, суд, з урахуванням вимог розумності та справедливості, вважав необхідним зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу до 5 000 грн, які підлягають стягненню з позивача на користь відповідача.

Постановою Харківського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 19 вересня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

14 лютого 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 19 вересня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди неповно з'ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів і помилково виходили з того, що ним не дотримано передбаченої пунктом 39 договору оренди землі від 20 грудня 2006 року процедури його розірвання. Також суди безпідставно послалися на те, що рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 07 листопада 2017 року у справі № 623/1147/17 встановлено відсутність підстав для розірвання укладеного між сторонами договору, оскільки це не встановлена рішенням суду обставина, а правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, яка відповідно до частини 7 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не є обов'язковою для суду в цій справі.

Відмовляючи в задоволенні позову суди не врахували правової позиції Верховного Суду в подібних правовідносинах, викладеної в постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 623/2953/16-ц (провадження № 61-19304св18), відповідно до якої Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що пункт 39 договору оренди землі не містить підстав розірвання цього договору в односторонньому порядку, а визначає лише умови його розірвання. Крім того, суди не звернули уваги на правовий висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 420/557/16-ц (провадження № 61-2042св18), за змістом якого визнання договорів оренди земельних ділянок розірваними є неефективним способом захисту, оскільки сам факт односторонньої відмови позивача від договорів оренди земельних ділянок, згідно з частиною 3 статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), призводить до розірвання спірних договорів, а в разі незгоди відповідача на припинення правовідносин щодо договорів оренди землі в односторонньому порядку таке право позивача підлягає захисту шляхом звернення до суду з позовом про витребування майна (земельних ділянок).

У березні 2019 року ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ізюмського міськрайонного суду Харківської області.

20 березня 2019 року справа № 623/1199/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин 1 -5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному частин 1 -5 статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

Згідно з частиною 1 статті 367, частиною 1 статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 4,3271 га, кадастровий номер 6322883000:05:000:0167, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Заводської сільської ради Ізюмського району Харківської області, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ХР № 022854.

20 грудня 2006 між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" було укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 надав, а ТОВ "Агрофірма "ЮГ-М" прийняло у строкове платне користування вищевказану земельну ділянку.

10 грудня 2007 року договір було зареєстровано в Харківській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті по земельним ресурсам" за № 040767200157.

12 грудня 2007 року ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма "ЮГ-М" підписали акт приймання-передачі земельної ділянки.

Пунктом 8 договору оренди землі від 20 грудня 2006 року передбачено, що цей договір укладено на 15 років.

Відповідно до пункту 21 договору оренди землі від 20 грудня 2006 року після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку в стані, не гіршому порівняно з тим, в якому він одержав її в оренду.

Згідно з пунктом 37 вищевказаного договору його дія припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; ліквідації юридичної особи - орендаря. Договір припиняється також в інших випадках, передбачених законом.

Дія договору припиняється шляхом його розірвання за взаємною згодою сторін, рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом (пункт 38 договору оренди землі від 20 грудня 2006 року)

Відповідно до пункту 39 договору оренди землі від 20 грудня 2006 року його розірвання в односторонньому порядку допускається за умови письмового попередження заінтересованої в цьому сторони за два місяці до початку польових робіт, але не пізніше 10 січня поточного року.

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Агрофірма ЮГ-М", треті особи: Сектор державної реєстрації речових прав Ізюмської районної державної адміністрації, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про розірвання договору оренди. Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 07 листопада 2017 року у справі № 623/1147/17 в задоволенні позову було відмовлено у зв'язку з відсутністю передбачених законом або договором підстав для розірвання укладеного між сторонами договору оренди землі від 20 грудня 2006 року. Зазначене рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося та 27 листопада 2017 року набрало законної сили.

03 січня 2018 року ОСОБА_1 письмово повідомив ТОВ "Агрофірма "ЮГ-М" про розірвання в односторонньому порядку договору оренди землі від 20 грудня 2006 року та просив повернути належну йому земельну ділянку в січні 2018 року згідно з пунктами 21,39 цього договору.

Листом від 02 лютого 2018 року № 20 ТОВ "Агрофірма "ЮГ-М" повідомило ОСОБА_1 про те, що ним не дотримано процедури розірвання договору оренди землі від 20 грудня 2006 року в односторонньому порядку, передбаченої пунктом 39 цього договору, а саме порушено строк письмового попередження заінтересованої сторони, оскільки заяву від 03 січня 2018 року товариство отримало пізніше ніж за два місяці до початку польових робіт.

Проведення польових робіт на спірній земельній ділянці в період з 18 вересня 2017 року по 29 квітня 2018 року підтверджується наданими відповідачем документами.

Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частини 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина 3 статті 6 ЦК України).

Частиною 1 статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Стаття 3 ЦК України презюмує свободу договорів разом із рівністю учасників цивільних відносин, а також справедливість, добросовісність та розумність як загальні засади цивільного законодавства.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частинами 1 , 3 статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Відповідно до частин 2 , 3 статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Аналізуючи зміст вищезазначених норм матеріального права, можна зробити висновок про те, що якщо укладеним між сторонами договором передбачено розірвання договору в односторонньому порядку і заінтересованою стороною дотримано порядок його розірвання, він відповідно є розірваним в порядку, визначеному договором.

Відповідно до частини 4 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина 2 статті 792 ЦК України).

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі".

Статтями 1, 13 Закону України "Про оренду землі" визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частинами 3 , 4 статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Тлумачення частинами 3 , 4 статті 31 Закону України "Про оренду землі" свідчить, що за загальним правилом не допускається розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку. Проте сторони в договорі оренди можуть встановити як умову про одностороннє розірвання договору оренди землі, так і процедуру її реалізації.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 420/504/16-ц (провадження № 61-6268св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 623/2953/16-ц (провадження № 61-19304св18), від 24 січня 2019 року у справі № 388/1253/15-ц (провадження № 61-26231св18), від 17 липня 2019 року справа № 388/1251/15-ц (провадження № 61-12233св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 623/3418/16-ц (провадження № 61-33241св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що 03 січня 2018 року позивач направив ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" заяву, якою повідомив про розірвання в односторонньому порядку договору оренди землі від 20 грудня 2006 року, що відповідає чинному законодавству та умовам цього договору, місцевий суд, з рішенням якого погодився апеляційний суд, помилково виходив з відсутності підстав для розірвання договору і, відповідно, для задоволення позову про витребування спірної земельної ділянки.

При цьому висновки судів про те, що в пункті 39 договору оренди землі від 20 грудня 2006 року сторони погодили не підставу, а процедуру, за умови дотримання якої цей договір може бути розірвано в односторонньому порядку, тому підстав для розірвання укладеного між сторонами договору немає, є необґрунтованими та суперечать правовій позиції Верховного Суду в подібних правовідносинах, викладеній в постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 623/2953/16-ц (провадження № 61-19304св18) та від 23 жовтня 2019 року у справі № 623/3418/16-ц (провадження № 61-33241св18).

Посилання судів на те, що з 18 вересня 2017 року ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" розпочато польові роботи на спірній земельній ділянці, що свідчить про недотримання позивачем передбаченої пунктом 39 договору процедури його розірвання, є безпідставним, оскільки заяву про розірвання договору в односторонньому порядку ОСОБА_1 направив відповідачу 03 січня 2018 року, тобто не пізніше 10 січня поточного року, як це передбачено пунктом 39 договору оренди землі від 20 грудня 2006 року. Тому початок польових робіт в попередньому 2017 році не має правового значення для вирішення цього спору. Доказів початку польових робіт в поточному (щодо подання заяви) 2018 році менш ніж через два місяці після її подання матеріали справи не містять. Факт отримання заяви позивача відповідач не заперечив, а належних і допустимих доказів її несвоєчасного отримання суду не надав.

Відповідно до частини 7 статті 82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Враховуючи положення зазначеної норми процесуального права, а також те, що спірні правовідносини виникли після 03 січня 2018 році, Верховний Суд дійшов висновку, що наведена в рішенні Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 07 листопада 2017 року у справі № 623/1147/17, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Агрофірма ЮГ-М", треті особи: Сектор державної реєстрації речових прав Ізюмської районної державної адміністрації, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, про розірвання договору оренди правова оцінка обставин справи щодо тлумачення пункту 39 укладеного між сторонами договору оренди землі не є обов'язковою для суду, який розглядає цю справу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що після отримання ТОВ "Агрофірма "ЮГ-М" його заяви від 03 січня 2018 року договір оренди землі від 20 грудня 2006 року є розірваним відповідно до пунктів 37,39 цього договору, статті 31 Закону України "Про оренду землі" та частини 3 статті 651 ЦК України. Оскільки ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" не повернуло об'єкт оренди і продовжує незаконно користуватися ним без достатньої правової підстави, то позивач просив витребувати належну йому на праві власності земельну ділянку з чужого незаконного володіння ТОВ "Агрофірма ЮГ-М" з підстав, передбачених статтями 387, 1212 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов'язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Узагальнюючи викладене, можна дійти висновку про те, що кондикція - позадоговірний зобов'язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб'єктним складом підпадає під визначення зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2020 року у справі № 310/5835/13-ц (провадження № 61-46496св18).

Згідно з частиною 1 статті 34 Закону України "Про оренду землі" у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.

Умови повернення орендарем земельної ділянки орендодавцю після припинення дії договору визначені сторонами у вищенаведеному пункті 21 укладеного між ними договору оренди землі від 20 грудня 2006 року.

Враховуючи викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову ґрунтуються на неправильному застосуванні вищенаведених норм матеріального права.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також - органи і особи, уповноважені захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини 1 статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5 частини 3 статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку про те, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

З огляду на викладене заявлена позивачем вимога про витребування земельної ділянки на підставі статті 387 ЦК України є необґрунтованою, однак суди мали дійти висновку про часткове задоволення позову шляхом зобов'язання відповідача повернути спірну земельну ділянку позивачу, застосувавши до спірних правовідносин приписи статей 1212 ЦК України та частини 1 статті 34 Закону України "Про оренду землі".

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог шляхом зобов'язання відповідача повернути позивачу спірну земельну ділянку з наведених вище підстав.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною 1 статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, то сплачений позивачем судовий збір у розмірі 1 316,99 грн за подання позовної заяви, 1 974 грн - за подання апеляційної скарги та 2 634 грн - за подання касаційної скарги, а всього - 5 924,99 грн необхідно стягнути на його користь з відповідача. При цьому Верховний Суд виходить з того, що хоча позов ОСОБА_1 формально задоволено частково (з уточнених правових підстав порівняно з тими, які він заявляв), однак по суті його порушені права захищені в повному обсязі у спосіб, який є ефективним.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 19 вересня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ЮГ-М" про витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити частково.

Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ЮГ-М" повернути ОСОБА_1 на умовах, визначених договором оренди землі від 20 грудня 2006 року, земельну ділянку площею 4,3271 га, кадастровий номер undefined, яка розташована на території Заводської сільської ради Ізюмського району Харківської області, контур НОМЕР_1, ділянка № НОМЕР_2.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ЮГ-М" на користь ОСОБА_1 5 924 (п'ять тисяч дев'ятсот двадцять чотири) грн 99 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко М.

Ю. Тітов