Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.08.2020 року у справі №754/16771/17

Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 754/16771/17

провадження № 61-12161св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.

суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року в складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, який в ході розгляду справи уточнив, та остаточно просив стягнути солідарно з відповідачів на його користь 1 533 720 грн - неповернутої позики, 23 839 777,40
грн - відсотків, 294 474,24 грн інфляційних втрат та 766 860 грн - штрафу в розмірі 50 % від суми фактичного залишку позики.

Позов мотивований тим, що 11 листопада 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики на суму 1 533 720 грн, що еквівалентно 60 000 дол. США за офіційним курсом НБУ на день укладення договору, зі строком повернення до 12:00 год. 11 березня 2017 року.

Того ж дня між сторонами укладений додатковий договір, яким передбачено право позикодавця на отримання процентів у розмірі 4,5 % від суми позики за кожні 30 днів позики та погашення позики у відповідності до графіку.

В забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 11 листопада 2016 року між ним та ОСОБА_3 укладений договір поруки, за умовами якого остання несе солідарну відповідальність з позичальником ОСОБА_2.

Також між сторонами укладений договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, багатобоксові гаражі-автостоянки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, що знаходяться по АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що відповідачі допустили порушення взятих на себе зобов'язань, внаслідок чого утворилась заборгованість, ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 грудня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 533 720 грн неповернутої позики та 294 474,24 грн. інфляційних втрат. В задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що відповідачі допустили порушення взятих на себе зобов'язань, що є підставою для стягнення неповернутої позики та втрат від інфляції.

Оскільки позивач особисто в судовому засіданні зазначив, що передбачені договором позики та додатковим договором проценти йому були сплачені повністю, суд першої інстанції вважав позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування позикою безпідставними.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення штрафу, місцевий суд виходив з того, що ОСОБА_1 не надано, а судом не здобуто доказів, які б свідчили про застосування позивачем по відношенню до позичальника здійснення в примусовому порядку стягнення простроченої заборгованості.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 грудня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення відсотків (процентів за користування позикою, неустойки (пені та штрафу), 3 % річних) скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1. Стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 6 142 280,20 грн з яких: проценти за користування позикою - 1 875 279,44 грн; 3 % річних - 91 140,76

грн; пеня - 3 409 000 грн; штраф - 766 860 грн. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення мотивоване тим, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження повернення частки боргу відповідачем, тому стягненню підлягає 1 533 720 грн неповернутої позики, а також 294 474,24 грн інфляційних втрат, нарахованих відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, вважаючи, що зобов'язання між сторонами виникло в гривнях.

Встановивши, що пунктом 3.6. додаткового договору до договору позики від 11 листопада 2016 року сторони погодили, що нарахування процентів не зупиняється після закінчення строку надання позики та продовжується протягом подальшого користування позичальником наданими грошовими коштами, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для солідарного стягнення з відповідачів процентів за користування позикою в розмірі 1 875 279,44 грн.

Вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення неустойки (2 % від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання відповідно до пункту 4 договору позики), 3 % річних, нарахованих відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, та штрафу (50 % від суми фактичного залишку позики на дату прийняття позикодавцем рішення про стягнення простроченої заборгованості в примусовому порядку відповідно до пункту 7.4. додаткового договору до договору позики), суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі, за виключенням пені, розмір якої відповідно до частини 3 статті 551 ЦК України підлягає зменшенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У серпні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року в справі № 6-771цс15, Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі № 564/2199/15-ц, 05 червня 2019 року в справі № 367/5899/15-ц, 04 червня 2020 року в справі № 369/5393/15,23 липня 2020 року в справі № 754/16773/17, Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2018 року в справі № 6-284цс17,28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12,16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України). Крім того, ОСОБА_2 посилається на те, що апеляційним судом не повно з'ясовані обставини, що мають значення для справи (пункт 4 частини 2 статті 389, стаття 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що посилання суду на те, що договір позики був укладений в національній валюті є помилковим, оскільки відповідно до розписки позичальник отримав у борг кошти саме в іноземній валюті, у зв'язку з чим стягнення інфляційних втрат є безпідставним. Суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач не має право на отримання від позичальника відсотків, які нараховані після 11 березня 2017 року - закінчення строку дії договору позики.

Позовні вимоги про стягнення штрафу не ґрунтуються на законі, оскільки свідчать про недотримання положень, закріплених в статті 61 Конституції України, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав пояснення, в яких вказує на правильність висновку апеляційного суду, посилаючись на мотиви, наведені в оскаржуваній постанові.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 754/16771/17 з суду першої інстанції.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 березня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу призначено до розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1 , 3 статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини 1 статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладений договір позики, за умовами якого позичальник позичив у борг (взяв у борг) у позикодавця 1 533 720 грн, що за курсом НБУ на день укладення цього договору становить еквівалент 60 000 дол. США.

У пунктах 2,3 вказаного договору позичальник ОСОБА_2 засвідчив, що він отримав суму позики повністю до підписання цього договору та зобов'язався повернути позикодавцю зазначений у пункті 1 цього договору борг до 12:00 годин ранку 11 березня 2017 року.

Пунктом 4 договору передбачено, що у разі несвоєчасного виконання зобов'язання позичальник зобов'язаний сплатити позикодавцеві неустойку у розмірі 2 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Позичальник, у разі прострочення ним виконання грошового зобов'язання, на вимогу позикодавця зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

11 листопада 2016 року між сторонами укладений додатковий договір до договору позики.

У пункті 1 додаткового договору зазначено, що позичальник зобов'язується повернути позику готівкою, що еквівалентно 60 000 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики, та сплатити проценти в строк до 11 березня 2017 року.

Пунктом 3.1. передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становить 4,5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключення дня отримання грошей та включаючи дату їх повернення.

У пунктах 3.4.-3.6. сторони домовились, що погашення позики та процентів відбувається в такому порядку: в першу чергу сплаті підлягає неустойка (штраф або пеня), в другу чергу - проценти за користування позикою, а в третю чергу - сума позики. Сплата процентів здійснюватиметься наперед згідно із графіком розрахунків, що є невід'ємною частиною цього договору, у проміжні строки, що становлять 30 календарних днів.

Прострочення сплати позики та/або процентів за користування позикою (згідно із графіком розрахунків) не зупиняє нарахування процентів, як протягом строку надання позики, визначеного пунктом 2.1. цього договору, так і після закінчення цього строку протягом подальшого користування позичальником наданими грошовими коштами.

Згідно пунктів 7.4. та 7.6. договору у разі прийняття позикодавцем рішення про стягнення процентів за користування позикою та суми позики в примусовому порядку внаслідок невиконання позичальником зобов'язань, встановлених пунктом 2.3. та пунктом 5.1., до позичальника застосовується штраф у розмірі 50 % відсотків від суми фактичного залишку позики на дату прийняття позикодавцем рішення про стягнення простроченої заборгованості в примусовому порядку. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити на вимогу позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 процентів річних від суми простроченої суми.

11 листопада 2016 року сторони погодили графік розрахунків, відповідно до якого встановлено періодичність та розміри платежів позичальника з повернення та сплати процентів за користування позикою. На вказаному графіку міститься підпис ОСОБА_2 про отримання 60 000 дол. США.

11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавцем), ОСОБА_3 (поручителем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладений договір поруки, за умовами якого поручитель поручається перед позикодавцем за виконання позичальником обов'язку по зобов'язаннях ОСОБА_2, що витікають із договору позики та додаткового договору до договору позики від 11 листопада 2016 року, укладених між позикодавцем та позичальником.

Пунктом 2.3. договору поруки визначено, що поручитель та позичальник несуть солідарну відповідальність перед позикодавцем. Поручитель відповідає по зобов'язаннях позичальника у повному обсязі, тобто, за повернення позики, виплати відсотків за його користування, пені штрафу, а також за відшкодування збитків, завданих позикодавцю невиконанням або неналежним виконанням позичальником умов договору позики та додаткового договору до договору позики.

11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки, за умовами якого іпотекодержатель (ОСОБА_1) передав у власність іпотекодавцю (ОСОБА_2) грошові кошти у розмірі 1 533 720 грн, що еквівалентно 60 000 дол. США згідно офіційного курсу НБУ, які іпотекодавець зобов'язується повернути у строк та на умовах, вказаних в договорі позики. В забезпечення виконання зобов'язань, зазначених у пункті 1 цього договору, іпотекодавець передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку належне іпотекодавцю на праві власності нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, багатобоксові гаражі-автостоянки № НОМЕР_1 та АДРЕСА_2.

11 листопада 2016 року ОСОБА_3 написала нотаріально посвідчену письмову згоду на отримання ОСОБА_2 позики в сумі 1 533 720 грн у ОСОБА_1

15 вересня 2017 року ОСОБА_1 надіслав ОСОБА_2, ОСОБА_3 вимоги (претензії) про виконання умов договору позики, які останніми залишені без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною 1 статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина 1 статті 611 ЦК України).

Частиною 1 статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина 1 статті 554 ЦК України).

Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

У справі, яка переглядається, сторони договору позики погодили строк його дії до 11 березня 2017 року.

Суд апеляційної інстанції, стягуючи в солідарному порядку з позичальника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_3 на користь позикодавця ОСОБА_1 проценти за користування позикою в розмірі 1 875 279,44 грн, виходив з того, що пунктом 3.6. додаткового договору до договору позики від 11 листопада 2016 року сторони погодили, що нарахування процентів не зупиняється після закінчення строку надання позики та продовжується протягом подальшого користування позичальником наданими грошовими коштами, а тому вважав вказані вимоги обґрунтованими.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що "у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною 1 статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов'язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов'язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов'язання, за частиною 1 статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення частиною 1 статті 1050 ЦК України. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов'язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання покладається обов'язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною 2 статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини 1 статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини 1 статті 1048 ЦК України не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини 1 статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання".

У цій постанові (пункт 6.36.) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 13 грудня 2018 року в справі № 913/11/18, відповідного до якого у разі погодження сторонами іншої домовленості, яка, на відміну від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом другим частини 1 статті 1048 ЦК України, допускається нарахування банком процентів за користування кредитом по день повного погашення заборгованості.

З огляду на вищевикладене, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги у вказаній частині, не врахував, що сплинув строк, на який була надана позика, не з'ясував, за який період нараховані відсотки, а також не звернув уваги, що за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини 1 статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання.

Частиною 1 статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною 2 статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 04 червня 2020 року в справі № 369/5393/15 (провадження № 61-21713св18), від 05 червня 2019 року в справі № 367/5899/15-ц (провадження № 61-13768св18).

Апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідачів на користь позивача 294 474,24 грн інфляційних втрат, нарахованих відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, вважав, що зобов'язання між сторонами виникло в гривнях.

Верховний Суд вважає вказаний висновок передчасним, оскільки суд апеляційної інстанції не врахував, що на підтвердження укладеного договору позики у графіку розрахунків ОСОБА_2 вчинений власноручний напис про отримання 11 листопада 2016 року саме 60 000 дол. США із зазначенням вказаної суми цифрами та прописом.

За таких обставин, враховуючи отримання позичальником грошових коштів в іноземній валюті та погашення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2016 року також в доларах США, висновок апеляційного суду про застосування до спірних правовідносин частини 2 статті 625 ЦК України в частині стягнення інфляційних витрат є передчасним.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23 липня 2020 року в справі № 754/16773/17 (провадження № 18824св19).

Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суд апеляційної інстанції не встановив фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, не дослідив надані сторонами докази в сукупності, оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

З урахуванням наведеного, Верховний Суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції є помилковими, оскільки суд не в повній мірі дослідив наявні у справі докази, надані сторонами, а оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, норми матеріального права відповідно до них не застосовані, суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості усунути ці недоліки, тому справа передається на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За змістом статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

З метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме щодо забезпечення справедливого розгляду справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене у справі судове рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: В. С. Жданова

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун