Історія справи

Постанова КЦС ВП від 12.08.2025 року у справі №562/3383/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2025 року

м. Київ

справа № 562/3383/24

провадження № 61-5750св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради Рівненської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області в складі судді Шуляк А. С. від 22 січня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду в складі колегії суддів: Хилевич С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. В. від 08 квітня 2025 року,-

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету рівненської області, про позбавлення відповідача батьківських прав відносно неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позовні вимоги мотивовані тим, що вона є бабою по материнській лінії ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мати дитини померла. Батько ОСОБА_4 , починаючи з 2020 року, не бере жодної участі у вихованні сина, ніколи не вітав і не вітає його з днем народження, не цікавиться про його навчання в школі та ліцеї, проведенням сином вільного часу тощо.

Вважає, що відповідач ніколи не дбав про матеріальне становище сина. У 2017 році ОСОБА_2 виїхав в Республіку Польща на роботу, однак жодного разу не надіслав коштів на утримання сина. Натомість дитина на даний час проживає з нею і знаходиться на її утриманні. ОСОБА_2 не піклується про сина та самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню та забезпеченню сина.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 22 січня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в позові, виходив із відсутності правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачкою не надано, а судом не здобуто доказів, що ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 22 січня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, вказав, що доводи апеляційної скарги про доведеність позовних вимог щодо позбавлення батьківських прав відповідача є необґрунтованими та не підтверджуються належними доказами у справі, а посилання в апеляційній скарзі на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, є безпідставними.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

29 квітня 2025 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 22 січня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 лютого 2023 року в справі № 607/2631/15, від 20 листопада 2019 року у справі № 1915/2789/2012, від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19, від 26 січня 2022 року у справі № 203/3505/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

23 червня 2025 року через систему «Електронний суд» до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що касаційна скарга не містить доводів про те, що ухвалюючи рішення, судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовані норми матеріального права чи порушено норми процесуального права, які є підставою для їх скасування судом касаційної інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2025 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу № 526/3383/24 із Здолбунівського районного суду Рівненської області.

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що у період шлюбних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син - ОСОБА_6 .

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 04 червня 2020 року у справі № 569/22676/19 шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 розірвано.

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_5 померла.

У 2017 році відповідач виїхав за межі України на роботу в Республіку Польща.

Протягом шести місяців після початку російської агресії в України ОСОБА_6 знаходився разом із ОСОБА_2 у Республіці Польща, де проживав разом із батьком.

Після повернення в Україну ОСОБА_6 мешкав і продовжує мешкати разом із ОСОБА_1 , бабою - матірю ОСОБА_5 , тоді як батько залишився проживати в республіці Польща.

2.Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та враховує, що позбавлення батьківських прав як крайній захід впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.

Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Верховний Суд у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц (провадження № 61-36905св18) зазначив, що «ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками».

Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням батьківських обов`язків.

Тож позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (§ 57, 58).

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до усталеної судової практики позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Відмовляючи у задоволенні вимог про позбавлення відповідача батьківських прав стосовно сина, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачка не надала достатніх доказів необхідності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно дитини, винної поведінки відповідача щодо участі у вихованні дитиничисвідомого ухилення його від виконання батьківських обов`язків.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, які, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, врахувавши передусім інтереси дитини, дійшли правильного висновку про безпідставність позовних вимог про позбавлення батьківських прав.

Верховний Суд в оцінці обставин справи виходить з того, що суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, потрібними для постановлення рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

У постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18) Верховний Суд вказав, що «звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтована підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статті 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, приймають участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини».

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 , звертаючись до суду із цим позовом, посилалася на те, що ОСОБА_2 не бере жодної участі у вихованні дитини, не цікавиться сином, тобто взагалі не виконує батьківських обов`язків, що є достатньою підставою для позбавлення батька батьківських прав та відповідатиме інтересам дитини.

Позивачка наполягає на тому, що відповідач самоусунувся від виконання покладених на нього батьківських обов`язків щодо виховання дитини, що виражається в його бездіяльності та свідомому нехтуванні своїми батьківськими обов`язками, і така поведінка є винною, під час розгляду справи не встановлено жодних обставин, які б унеможливлювали виконання відповідачем обов`язків по вихованню дитини.

Водночас, установлено, що відповідач на час розгляду справи проживає в Республіці Польща, а сам по собі факт перебування відповідача за кордоном під час воєнного стану в Україні не може свідчити про те, що він свідомо ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків. ОСОБА_7 перебував із батьком протягом перших трьох місяців після російської агресії в Республіці Польща, проте самостійно виявив намір повернутися до України.

Відповідно до вимог статті 81 ЦПК України доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення батька батьківських прав, покладено на позивачку.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49, № 39948/06).

Враховуючи, що у матеріалах справи немає беззаперечних та достатніх доказів, які б підтверджували винну та свідому поведінку ОСОБА_2 щодо ухилення від участі у вихованні сина, умисне і свідоме нехтування обов`язками батька, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про невстановлення правових підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його малолітнього сина.

Верховний Суд відхиляє доводи заявниці про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, оскільки суди встановили обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильного по суті, законного та обґрунтованого судового рішення, дали відповіді на кожен аргумент позивачки, які мають юридично важливе значення. Порушень порядку надання та отримання доказів судом не встановлено.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню та оцінці судом на основі всіх наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку, тому доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували висновок органу опіки та піклування Рівненської міської ради про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , відхиляються. Органом опіки та піклування не надано, зокрема, оцінки можливим причинам ухилення батька від виконання батьківських обов`язків.

Вказаний висновок оцінений судами першої та апеляційної інстанцій у сукупності з іншими доказами і сам по собі не є правовою підставою для застосування крайнього заходу - позбавлення батьківських прав.

Доводи касаційної скарги за своєю суттю ґрунтуються на незгоді з оскаржуваними судовими рішеннями, які ухвалено з дотриманням норм процесуального права та норм матеріального права. Судом оцінено докази за його внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а до повноважень суду касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не належить переоцінка доказів.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, які викладені у постановах, що зазначені заявником у касаційних скаргах.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивачка не надала беззаперечних доказів, які б свідчили про ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та його винної поведінки.

Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, тому Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині - без змін.

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 22 січня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун