Історія справи

Постанова КЦС ВП від 12.07.2023 року у справі №395/1186/16
Постанова КЦС ВП від 12.07.2023 року у справі №395/1186/16
Постанова КЦС ВП від 12.07.2023 року у справі №395/1186/16

Постанова

Іменем України

12 липня 2023 року

місто Київ

справа № 395/1186/16

провадження № 61-11112св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю, Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Новомиргородська міська рада Кіровоградської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Феоктісов Олег Вячеславович, на постанову Кропивницького апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Мурашка С. І., Голованя А. М., Карпенка О. Л.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Виконавчого комітету Новомиргородської міської ради Кіровоградської області, міського голови м. Новомиргород Забажана І. В. про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 2009 року до 21 липня 2016 року працювала завідувачем дошкільного навчального закладу № 3 «Сонечко» у м. Новомиргороді Кіровоградської області.

17 березня 2016 року вона звернулася до міського голови із заявою про надання їй щорічної основної відпустки, проте її заяву повернено у зв`язку з незазначенням періоду та кількості днів відпустки.

19 квітня 2016 року вона вдруге звернулася із заявою про надання відпустки за період роботи 2015-2016 роки.

21 квітня 2016 року їй відкрито лікарняний, про що вона повідомила секретаря міської ради та заступника міського голови по фінансовій частині.

Під час перебування на лікарняному позивачку повідомили, що їй надано щорічну основну відпустку тривалістю 42 календарні дні, з 25 квітня 2016 року до 09 червня 2016 року. На лікарняному вона перебувала з 21 квітня 2016 року до 06 травня 2016 року та з 26 травня до 13 червня 2016 року, тобто частина лікарняних припала на період відпустки.

23 червня 2016 року вона звернулася до відповідача із заявою про продовження щорічної основної відпустки з 24 червня 2016 року, яку він не розглянув.

За дорученням Новомиргородського міського голови Кіровоградської області їй запропонували пояснити причини відсутності на робочому місці з 14 червня 2016 року до 17 червня 2016 року.

15 липня 2016 року вона надала письмові пояснення, проте ці пояснення враховані не були.

Розпорядженням Новомиргородського міського голови Кіровоградської області від 21 липня 2016 року вона була звільнена із займаної посади за прогули без поважних причин, а саме за часткове самовільне продовження щорічної основної відпустки.

Посилаючись на те, що вона мала право на продовження відпустки у зв`язку з хворобою у період наданої їй відпустки, з урахуванням заяви про зміну (уточнення) предмета позову від 26 жовтня 2021 року, позивачка просила визнати незаконним та скасувати розпорядження від 21 липня 2016 року № 251 «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити її на рівнозначній посаді керівника у Новомиргородському дошкільному навчально-виховному закладі (ясла-садок) «Калинонька» Новомиргородської міської ради; стягнути на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а також 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди; зобов`язати Новомиргородську міську раду Кіровоградської області внести зміни до її трудової книжки про недійсність запису від 21 липня 2016 року.

Короткий зміст рішень судів

Ухвалою Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 24 лютого 2017 року замінено первісних відповідачів належним відповідачем - Новомиргородською міською радою Кіровоградської області.

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 25 квітня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 мала приступити до роботи після відпустки, тобто 14 червня 2016 року, проте фактично приступила до роботи лише 21 червня 2016 року. Із заявою про перенесення днів невикористаної відпустки до роботодавця не зверталася, а самовільно не вийшла на роботу.

Додатковим рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 14 травня 2018 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Новомиргородської міської ради Кіровоградської області судові витрати у справі, пов`язані з наданням правничої допомоги адвокатом, у сумі 11 000,00 грн.

Постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 25 квітня 2018 року та додаткове рішення цього ж суду від 14 травня 2018 року залишено без змін.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивачка не зверталася до роботодавця із заявою про продовження відпустки, а самовільно, без погодження із відповідачем не вийшла на роботу 14 червня 2016 року після закінчення відпустки, тобто вчинила прогул.

Постановою Верховного Суду від 03 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 25 квітня 2018 року, додаткове рішення цього ж суду від 14 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не перевірили доводів позивачки про те, що вона усно повідомила роботодавця про перебування на лікарняному під час відпустки та про своє бажання продовжити відпустку, а також не дали належної оцінки її доводам про те, що листок непрацездатності вона здала до бухгалтерії 11 травня 2016 року, тобто до закінчення основної щорічної відпустки, а отже, відповідач був обізнаний про перебування ОСОБА_1 на лікарняному під час відпустки.

Суди не дослідили вимогу позивача про відшкодування моральної шкоди, глибину її страждань та співмірність заявленої суми з її переживаннями та порушеннями життєвого устрою.

Рішенням Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 24 червня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження Новомиргородського міського голови Кіровоградської області від 21 липня 2016 року № 251 «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на рівнозначній посаді керівника в Новомиргородському дошкільному навчально-виховному комплексі (ясла-садок) «Калинонька» Новомиргородської міської ради.

Стягнено з Новомиргородської міської ради Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 липня 2016 року до 27 червня 2022 року у розмірі 698 790,76 грн.

Допущено негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді керівника в Новомиргородському дошкільному навчально-виховному комплексі (ясла-садок) «Калинонька» Новомиргородської міської ради та в частині стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 11 751,19 грн.

Стягнено з Новомиргородської міської ради Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що працівник, який належним чином повідомив роботодавця про волевиявлення щодо продовження відпустки на період, що йде безпосередньо за днем припинення тимчасової непрацездатності, про наявність листка непрацездатності чи надав останньому листок непрацездатності, скористався своїм правом щодо продовження щорічної відпустки. При цьому ні Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП Україні), ні Закон України «Про відпустки» не передбачають виключно письмової форми повідомлення про тимчасову непрацездатність.

Таке повідомлення може бути вчинене у будь-який спосіб, а надання листка непрацездатності можливе після виходу з відпустки, що буде підтвердженням правомірності такого продовження і унеможливить обмеження прав працівника та не порушить прав роботодавця, який за відсутності належного підтвердження настання тимчасової непрацездатності не позбавлений можливості прийняти рішення про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності.

ОСОБА_1 висловила волевиявлення на продовження відпустки після припинення тимчасової непрацездатності та виконала свій обов`язок, який полягав у повідомленні роботодавця про тимчасову непрацездатність.

Відповідач не заявив про відсутність можливості продовжити відпустку ОСОБА_1 та не скористався правом відкликання працівника з відпустки, за наявності законодавчо встановлених підстав.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що звільнення позивачки з 21 липня 2016 року із займаної посади за прогули (у тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин), а саме за часткове самовільне продовження щорічної основної відпустки є незаконним.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд взяв до уваги розрахунок, наданий позивачкою, зазначивши, що відповідач не висловлював заперечень щодо правильності такого розрахунку, доказів на його спростування не надав.

Зважаючи на встановлений факт незаконного звільнення позивачки, суд першої інстанції, врахувавши характер та обсяг страждань позивачки, тяжкість вимушених змін у її життєвих і виробничих стосунках, здійснення додаткових зусиль для організації свого життя у зв`язку із незаконним звільненням, погіршення стану здоров`я позивачки, яка є інвалідом третьої групи в зв`язку із онкологічними захворюваннями, виходячи також із засад розумності, виваженості та справедливості, дійшов висновку про стягнення з відповідача 10 000,00 грн на відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Новомиргородської міської ради Кіровоградської області внести зміни до трудової книжки ОСОБА_1 про недійсність запису від 21 липня 2016 року щодо звільнення, суд першої інстанції виходив з того, що така позовна вимога є передчасною, а тому задоволенню не підлягає.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року апеляційну скаргу Новомиргородської міської ради Кіровоградської області задоволено частково.

Рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 27 червня 2022 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та в частині розподілу судових витрат змінено.

Стягнено з Новомиргородської міської ради Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 355 996,76 грн.

Стягнено з Новомиргородської міської ради Кіровоградської області в дохід держави 6 040,37 грн.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Сплачений Новомиргородською міською радою Кіровоградської області судовий збір у розмірі 5 264,65 грн за подання апеляційної скарги вирішено компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу, проте неправильно визначив його розмір.

Зокрема, Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення, не містить положень про те, що визначення середнього заробітку проводиться з урахуванням підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві.

Згідно з довідкою Новомиргородської міської ради Кіровоградської області заробітна плата ОСОБА_1 за травень-червень 2016 року (два останні місяці перед звільненням) становила 9 595,75 грн (5 932,54+3 663,21) з урахуванням 40 робочих днів у зазначений період.

Оскільки період вимушеного прогулу позивачки становить 1 484 робочі дні, то з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 355 996,76 грн (9 595,75/40 х 1 484), який обрахований без утримання податків та інших обов`язкових платежів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково зменшив розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, урахувавши зміни до Порядку № 100, внесені постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 р. № 100», зокрема про виключення пункту 10, згідно з яким у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірні правовідносини між сторонами виникли у 2016 році, а зміни до порядку набули чинності 12 грудня 2020 року. Водночас закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Відповідно до частини третьої статті 5 ЦК України, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулюються актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ними чинності.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування Порядку № 100 у подібних правовідносинах.

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Новомиргородської міської ради, у якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Посилається на те, що копію ухвали Верховного Суду від 28 листопада 2022 року про відкриття касаційного провадження відповідач отримав 15 грудня 2022 року. У зв`язку з обстрілами об`єктів енергетичної інфраструктури у Кіровоградській області введено аварійні відключення електроенергії, що зумовило пропуск встановленого судом строку для подання відзиву. Посилаючись на наведене, просить поновити строк для подання відзиву.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання Новомиргородської міської ради Кіровоградської області та продовжити процесуальний строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Відзив мотивовано тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин пункт 10 Порядку № 100, оскільки фактично розмір посадового окладу позивачки не збільшувався.

Натомість суд апеляційної інстанції обґрунтовано урахував надану відповідачем довідку про отриману ОСОБА_1 заробітну плату за травень-червень 2016 року у розмірі 9 595,75 грн, на підставі якої здійснив розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу без урахування пункту 10 Порядку № 100.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Феоктісов О. В. на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Суди попередніх інстанцій встановили, що з 31 серпня 2009 року ОСОБА_1 працювала завгоспом у дошкільному навчальному закладі № 3 «Сонечко».

Розпорядженням Новомиргородського міського голови від 15 січня 2014 року ОСОБА_1 призначена на посаду завідувача дошкільного навчального закладу № 3 «Сонечко».

Розпорядженням Новомиргородського міського голови від 20 квітня 2016 року № 135 ОСОБА_1 надано щорічну основну відпустку тривалістю 42 календарні дні, з 25 квітня 2016 року до 09 червня 2016 року.

Із 21 квітня 2016 року до 06 травня 2016 року ОСОБА_1 перебувала на лікарняному.

Із 26 травня 2016 року до 13 червня 2016 року ОСОБА_1 вдруге перебувала на лікарняному.

Згідно з актами від 10 червня 2016 року, 13 червня 2016 року, 14 червня 2016 року, 15 червня 2016 року, 16 червня 2016 року, 17 червня 2016 року ОСОБА_1 після закінчення щорічної основної відпустки не приступила до виконання своїх обов`язків та була відсутня на робочому місці, а також не повідомляла про причину її відсутності.

На виконання доручення Новомиргородського міського голови Кіровоградської області від 24 червня 2016 року (вих. № 656), ОСОБА_1 15 липня 2016 року надала письмові пояснення, у яких зазначила, що в період відпустки вона перебувала на лікарняному і відповідно до Закону України «Про відпустки» має право на продовження відпустки.

Розпорядженням Новомиргородського міського голови Кіровоградської області від 21 липня 2016 року ОСОБА_1 звільнена із займаної посади за прогули (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин), а саме за часткове самовільне продовження щорічної основної відпустки.

Розпорядженням Новомиргородського міького голови від 16 травня 2017 року за № 135 «Про реорганізацію дошкільних навчальних закладів» відповідно до рішення сесії від 28 лютого 2017 року №487 «Про реорганізацію дошкільних навчальних закладів ДНЗ №1 «Теремок», ДНЗ № 2 «Волошка», ДНЗ № 3 «Сонечко», які відносяться до комунальної власності Новомиргородської міської ради шляхом злиття в єдиний дошкільний навчально-виховний комплекс» та на підставі статті 25, пункту 30 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», пункту 6 статті 16 Закону України «Про дошкільну освіту», припинено юридичні особи публічного права - ДНЗ № 1 «Теремок, ДНЗ № 2 «Волошка», ДНЗ № 3 «Сонечко».

Утворено Новомиргородський ДНВК (ясла-садок) «Калинонька» Новомиргородської міської ради шляхом злиття ДНЗ «Теремок», «Волошка», «Сонечко». Правонаступником усіх реорганізованих ДНЗ № 1 «Теремок», ДНЗ № 2 «Волошка», ДНЗ № 3 «Сонечко» визнано Новомиргородський дошкільний навчально-виховний комплекс (ясла-садок) «Калинонька» Новомиргородської міської ради.

Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань правонаступником ДНЗ № 3 «Сонечко» є Новомиргородський дошкільний навчально-виховний комплекс (ясла-садок) «Калинонька» Новомиргородської міської ради.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц).

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що звільнення позивачки із займаної посади за прогули (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин), а саме за часткове самовільне продовження щорічної основної відпустки, з 21 липня 2016 року є незаконним, оскільки відбулося з порушенням вимог трудового законодавства.

Відповідно до частин другої, третьої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 761/23822/21 зазначено, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком № 100.

Середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи (абзац третій пункту 2 Порядку № 100).

Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Згідно з пунктом 10 Прядку № 100, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться. Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.

У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 810/3246/16 суд касаційної інстанції вказав, що за змістом пункту 10 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленої працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення. Коефіцієнт коригування заробітної плати повинен розраховуватися шляхом ділення посадового окладу, встановленого працівникові після підвищення, на посадовий оклад, який був у працівника до підвищення. Проте вказана норма передбачає коригування підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, які нараховані вже після такого підвищення.

У постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 826/1444/15 суд касаційної інстанції, аналізуючи зміст пункту 10 Порядку № 100, зазначив, що коефіцієнт коригування заробітної плати повинен розраховуватися шляхом ділення посадового окладу, встановленого працівникові після підвищення, на посадовий оклад, який був у працівника до підвищення. Отже, враховуючи вимоги зазначеної правої норми, необхідно зазначити, що підвищення саме посадового окладу (тарифної ставки) передбачає, відповідно, і коригування заробітної плати. При цьому розрахунок коефіцієнта коригування заробітної плати, який необхідно множити на суми виплат за період до підвищення, має здійснюватися при кожному підвищенні посадового окладу.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив з того, що наданий позивачкою розрахунок із застосуванням пункту 10 Порядку № 100 є обґрунтованим.

Скасовуючи в цій частині рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що беручи до уваги наданий позивачкою розрахунок заборгованості, суд першої інстанції не врахував, що на час ухвалення оскаржуваного судового рішення пункт 10 Порядку № 100 виключений постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 р. № 100».

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що спірні правовідносини між сторонами виникли у 2016 році, а зміни до Порядку № 100 набули чинності 12 грудня 2020 року. Водночас закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Перевіривши наведені доводи касаційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 10 Порядку № 100 у подібних правовідносинах, зазначаючи, що суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував указаної норми, яка була чинною на час виникнення спору.

Такі доводи частково заслуговують на увагу.

Колегія суддів констатує, що Верховний Суд вже сформував висновки щодо правил застосування пункту 10 Порядку № 100 у подібних правовідносинах (у випадку, коли середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню як під час чинності, так і після втрати чинності пункту 10 Порядку № 100).

Водночас таким висновками судові рішення у цій справі не відповідають.

Так у постанові від 22 лютого 2023 року у справі № 826/17709/14 Верховний Суд зазначив: «Верховний Суд у своїх постановах неодноразово висловлював позицію щодо необхідності застосування положень пункту 10 Порядку № 100 в тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно з актами законодавства.

Відповідні висновки щодо застосування вказаних положень Порядку № 100 для цілей обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 22 травня 2019 року в справі №572/2429/15-ц, від 15 жовтня 2020 року в справах № 826/17601/14, № 826/5842/15, від 11 лютого 2021 року в справі № 814/197/15, від 25 лютого 2021 року в справі № 816/4583/14, від 30 червня 2021 року в справі № 826/17798/14 та інших.

Пунктом 10 Порядку № 100 передбачено коригування середнього заробітку при підвищенні посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і у періоді, коли за працівником зберігався середній заробіток. Це стосується усіх виплат, які розраховуються згідно з Порядком № 100, зокрема, і за час вимушеного прогулу.

Так, у разі підвищення тарифних ставок i посадових окладів відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими колективними договорами (угодами), як у розрахунковому періоді, так i у періоді, впродовж якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються для обчислення середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їхнього підвищення.

Коефіцієнт, на який необхідно коригувати виплати, які враховуються для обчислення середньої заробітної плати, розраховується діленням окладу (тарифної ставки), установленого після підвищення, на оклад (тарифну ставку) до підвищення.

Аналогічним чином Верховний Суд застосував положення Порядку № 100 для цілей обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

з-поміж інших постанов, у постановах від 21 квітня 2021 року в справі № 640/6398/19 та від 20 вересня 2022 року в справі № 803/2375/14.

12 грудня 2020 року набрала чинності Постанова № 1213, якою внесено зміни до Порядку № 100, зокрема, виключено його пункт 10. Разом із тим, згідно з висновками Верховного Суду, зробленими, зокрема, у постановах від 04 листопада 2021 року в справі № 826/6301/15, від 25 січня 2022 року в справі №826/17708/14, від 18 квітня 2022 року в справі № 802/4032/14-а, від 28 квітня 2022 року в справі № 826/18143/14, від 27 вересня 2022 року в справі № 826/18139/14, від 29 листопада 2022 року в справі № 826/17616/14, від 20 грудня 2022 року в справі № 826/17201/14, від 27 грудня 2022 року в справі № 826/18270/14, від 25 січня 2023 року в справі № 826/17614/14, від 31 січня 2023 року в справі № 826/18038/14, від 02 лютого 2023 року в справі № 826/17491/14 та інших, підстави для застосування коефіцієнта підвищення посадового окладу відповідно до пункту 10 Порядку № 100 при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні з 12 грудня 2020 року, тобто з дати набрання чинності Постановою № 1213, якою виключено пункт 10 Порядку № 100, а у площині спірних правовідносин до 11 грудня 2020 року середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати із урахуванням відповідного коефіцієнта підвищення, оскільки до 11 грудня 2020 року пункт 10 Порядку № 100 був чинним і підлягав застосуванню».

Аналізуючи наведені висновки Верховного Суду, положення частини другої статті 235 КЗпП України та пункту 10 Порядку № 100, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, необхідно дійти висновку, що якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі відбувалося підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Суд апеляційної інстанції на вказане уваги не звернув.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги Новомиргородської міської ради Кіровоградської області щодо помилкового застосування судом першої інстанції Порядку № 100 при визначенні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції мав оцінити ці обставини з огляду на наявність фактичних підстав для врахування коефіцієнту підвищення посадового окладу (якщо таке підвищення було у розрахунковому періоді), а не відхиляти їх з тих мотивів, що пункт 10 Порядку № 100 виключений на час ухвалення рішення судом першої інстанції.

Аргументація суду апеляційної інстанції щодо неможливості застосування цих положень до спірних правовідносин (в окресленій їх частині), оскільки на день визначення судом першої інстанції розміру середнього заробітку норма пункту 10 Порядку № 100 була виключена на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213, ґрунтується на помилковому розумінні дії закону в часі.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд має враховувати ті матеріальні норми, які регулюють спірні правовідносини, що, зокрема, вимагає вибору відповідної редакції нормативно-правового акта.

У справі, що переглядається, середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати з урахуванням відповідного коефіцієнта підвищення за період з 22 липня 2016 року до 11 грудня 2020 року та без урахування коефіцієнта підвищення за період з 12 грудня 2020 року до 27 червня 2022 року.

Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильного визначення судом апеляційної інстанції розміру середньоденного заробітку позивачки перед звільненням, тому Верховний Суд не має підстав для перегляду оскаржуваної постанови у зазначеній частині, а тому, перевіряючи правильність застосування судами пункту 10 Порядку № 100, виходить із встановленого апеляційним судом розміру середньоденного заробітку, з якого необхідно проводити розрахунки втраченого заробітку за час вимушеного прогулу.

Зокрема, суд апеляційної інстанції встановив, що на час звільнення (21 липня 2016 року) посадовий оклад позивачки становив 2 512,00 грн, а середньоденний заробіток за останні два місяці перед звільнення позивачки - 239,89 грн.

У розрахунковому періоді (з 22 липня 2016 року до 11 грудня 2020 року) відбулося підвищення посадового окладу позивачки:

1) із 01 грудня 2016 року до 2 830,00 грн (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2016 року № 840 «Деякі питання оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери»); коефіцієнт збільшення становить 1,12 (2 830,00/2 512,00);

2) із 01 січня 2017 року до 3 392,00 грн (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року № 1037 «Про оплату праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери»); коефіцієнт збільшення становить 1,19 (3 392,00/2 830,00);

3) із 01 вересня 2017 року до 3 872,00 грн (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2016 року № 974 «Про внесення зміни у додаток 2 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 р. № 1298»); коефіцієнт збільшення становить 1,14 (3 872,00/3 392,00);

4) із 01 січня 2018 року до 4 264,00 грн (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року № 1037 «Про оплату праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери»); коефіцієнт збільшення становить 1,14 (4 264,00/3 872,00);

5) із 01 січня 2019 року до 4 649,00 грн (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року № 1037 «Про оплату праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери»); коефіцієнт збільшення становить 1,09 (4 649,00/4 264,00);

6) із 01 вересня 2019 року до 5 113, 90 грн (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 695 «Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 11 січня 2018 р. № 22» (+10 % до 4 649,00)); коефіцієнт збільшення становить 1,1 (5 113,90/4 649,00);

7) із 01 вересня 2020 року до 5 385,00 грн (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2020 року № 750 «Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій бюджетної сфери»); коефіцієнт збільшення становить 1,05 (5 385,00/5 113,90).

Ураховуючи наведене, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 22 липня 2016 року до 11 грудня 2020 року становить 386 873,00 грн виходячи з такого розрахунку: 22 069,88 + 5 910,89 + 46 816,93 +22 972,87 +68 368,65 + 43 144,22 + 22 429,71 + 43 540,03 + 19 263,17 + 92 357,65 .

Указані складові розраховані таким чином:

1) із 22 липня 2016 року до 30 листопада 2016 року - 22 069,88 грн

(92 робочі дні х 239,89 грн);

2) із 01 грудня 2016 року до 31 грудня 2016 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 5 910,89 грн (22 робочі дні х 239,89 х 1,12);

3) із 01 січня 2017 року до 31 серпня 2017 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 46 816,93 грн (164 робочі дні х 239,89 грн х 1,19);

4) із 01 вересня 2017 року до 31 грудня 2017 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 22 972,87 грн (84 робочі дні х 239,89 х 1,14);

5) із 01 січня 2018 року до 31 грудня 2018 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 68 368,65 грн (250 робочих днів х 239,89 х 1,14);

6) із 01 січня 2019 року до 31 серпня 2019 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 43 144,22 грн (165 робочих днів х 239,89 х 1,09);

7) із 01 січня 2019 року до 31 грудня 2019 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 22 429,71 грн (85 робочих днів х 239,89 х 1,1);

8) із 01 січня 2020 року до 31 січня 2020 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 43 540,03 грн. (165 робочих днів х 239,89 х 1,1);

9) із 01 вересня 2020 року до 11 грудня 2020 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 19 263,17 грн (73 робочі дні х 239,89 х 1,1);

10) із 12 грудня 2020 року до 27 червня 2022 року - 92 357,65 грн (385 робочих днів х 239,89).

Отже, підстава касаційного оскарження, на яку посилалася заявниця у касаційній скарзі, частково знайшла своє підтвердження, оскільки суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин пункт 10 Порядку № 100.

Тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні в частині вирішення вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вона прийнята без урахування вищезазначених висновків Верховного Суду щодо застосування Порядку № 100.

Водночас не може залишитися в силі і рішення суду першої інстанції, як про це просить заявниця у касаційній скарзі, оскільки суд першої інстанції також неправильно застосував до спірних правовідносин пункт 10 Порядку № 100, не урахував наведені у цій постанові висновки Верховного Суду щодо здійснення розрахунків, а також періоду визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

У зв`язку з наведеним рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають зміні.Зокрема, з Новомиргородської міської ради Кіровоградської області на користь позивачки підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 386 873,00 грн.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Феоктісов Олег Вячеславович, задовольнити частково.

Рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 27 червня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити.

Стягнути з Новомиргородської міської ради Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 386 873,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко