Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.12.2019 року у справі №2-3816/12

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 2-3816/12

провадження № 61-30972св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М.

Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 листопада 2016 року, ухвалене у складі судді Полонця С. М., та рішення апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 року, ухвалене колегією у складі суддів: Талько О. Б., Гансецької І. А., Кочетова Л. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2012 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна в натурі.

В обґрунтування позову зазначив, що з 17 липня 1987 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірвано рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 12 серпня 2010 року.

Вказав, що він разом з відповідачем набули право власності в рівних частках на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1, а також на земельну ділянку площею 0,0675 га. За спільні кошти ними побудовані гараж та сарай у даному домоволодінні.

Крім того, сторонами придбано автомобіль MITSUBISHI L 300,1988 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 32 500 грн, який ОСОБА_2 відчужено без згоди позивача після розірвання шлюбу.

ОСОБА_1, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив визнати гараж та сарай, розташовані у АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя; поділити в натурі 1/2 частку житлового будинку № НОМЕР_2, сарай та гараж, виділивши йому у власність частину домоволодіння, яка складається з веранди 1-1 площею 15,3 кв. м, коридору 1-2 площею 3,85 кв. м, кухні 1-3 площею 10,9 кв. м, житлової кімнати 1-7 площею 16,2 кв. м, гаража літ. "Д"; у власність ОСОБА_2 виділити частку житлового будинку, яка складається із коридору 1-2 площею 1,65 кв. м, ванної кімнати 1-4 площею 5,8 кв. м, житлової кімнати 1-5 площею 15,4 кв. м, житлової кімнати 1-6 площею 23,2 кв. м, сараю літ. "Е"; виділити йому та ОСОБА_2 в натурі по 1/2 частці земельної ділянки площею 0,0675 га; стягнути з ОСОБА_2 компенсацію вартості належної йому 1/2 частки автомобіля MITSUBISHI L 300 у розмірі 16 250 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 22 листопада 2016 року позов задоволено частково.

Поділено 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 за другим варіантом висновку № 416/12.12 судової будівельно-технічної експертизи від 25 грудня 2012 року.

Виділено ОСОБА_1 в натурі 49/100 ідеальної частки 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, яка складається з веранди 1-1 площею 15,3 кв. м, коридору 1-2 площею 3,85 кв. м, кухні 1-3 площею 10,9 кв. м, житлової кімнати 1-7 площею 16,2 кв. м та гаражу літ. "Д" площею 40,5 кв. м, вартістю 192 748 грн.

Виділено ОСОБА_2 в натурі 51/100 ідеальної частки 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, яка складається з коридору 1-2 площею 1,65 кв. м, ванної кімнати 1-4 площею 5,8 кв. м, житлової кімнати 1-5 площею 15,4 кв. м, житлової кімнати 1-6 площею 23,2 кв. м та сараю літ. "Е" площею 17,4 кв. м, вартістю 199 152 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 3 202 грн.

Виділено в натурі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частці земельної ділянки загальною площею 0,0675 га по АДРЕСА_1 відповідно до варіанту № 2-1 висновку № 635/12.15 судової земельно-технічної експертизи від 31 грудня 2015 року.

У іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що 1/2 частка житлового будинку та земельна ділянка перебувають у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Вказав, що технічна можливість виділення кожній із сторін відокремленої частини будинку із самостійним виходом наявна, тому поділ в натурі між співвласниками 1/2 частки житлового будинку можливий.

Вирішуючи питання щодо виділу в натурі по 1/2 частці земельної ділянки площею 0,0675 га, суд дійшов висновку про доцільність застосування варіанту № 2-1 висновку № 635/12.15 судової земельно-технічної експертизи від 31 грудня 2015 року, який відповідає другому варіанту поділу домоволодіння, передбаченому висновком № 416/12.2 судової будівельно-технічної експертизи від 25 грудня 2012 року, та за яким сторонам виділяються однакові за площею земельні ділянки.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що гараж та сарай набуто у власність сторонами за спільні кошти за час перебування у зареєстрованому шлюбі, частки сторін у цьому нерухомому майні є рівними, тому позовні вимоги ОСОБА_1 у цій частині є обґрунтованими.

Відмовляючи у стягненні з ОСОБА_2 компенсації вартості 1/2 частки автомобіля MITSUBISHI L 300 у розмірі 16 250 грн, суд першої інстанції виходив із того, що вартість вказаного транспортного засобу за погодженням між сторонами не визначена і належних та допустимих доказів його вартості позивачем суду не надано.

Додатковим рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2016 року, ухваленим у складі судді Полонця С. М., стягнено з державного бюджету на користь ОСОБА_1.429,20 грн у відшкодування судового збору.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено.

Додаткове рішення Богунського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2016 року скасовано і ухвалено нове судове рішення.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 500 грн у відшкодування судових витрат на проведення у справі судових експертиз.

Витрати у розмірі 429,20 грн, понесені ОСОБА_1, компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Скасовуючи додаткове рішення Богунського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2016 року, апеляційний суд виходив із того, що, ухвалюючи додаткове рішення, судом першої інстанції не враховано сплату позивачем 3 000 грн за проведення судової будівельно-технічної експертизи та 2 500 грн за проведення судової земельно-технічної експертизи.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 листопада 2016 року залишено без змін.

З висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову суд апеляційної інстанції погодився з огляду на те, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права.

Судом апеляційної інстанції також зазначено, що обраний судом другий варіант поділу в натурі 1/2 частки житлового будинку та господарських споруд сприятиме захисту прав сторін, оскільки у даному випадку відступ від розміру належних сторонам часток є мінімальним та у власність кожного із співвласників виділяються допоміжні та житлові приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 листопада 2016 року та рішення апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 рокуі ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції і рішення апеляційного суду прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням процесуального права.

На думку заявника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про часткове задоволення позову, оскільки сторони не давали згоди на стягнення грошової компенсації.

Зазначає, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували сплату ним грошових коштів за проведення судової будівельно-технічної експертизи та судової земельно-технічної експертизи.

Позиція інших учасників справи

У серпні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому послався на безпідставність її доводів. Вказав, що судами першої та апеляційної інстанції надано належну оцінку доказам. Зазначив, що судові рішення є законними і обґрунтованими.

Провадження у суді касаційної інстанції

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року зупинено виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 листопада 2016 року та рішення апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

У 2018 році справу передано до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб 17 липня 1987 року.

На підставі договорів дарування, посвідчених приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В. Я. 5 квітня 2002 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули право власності в рівних частках на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1, а також на земельну ділянку площею 0,0675 га, цільовим призначенням якої є будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за цією ж адресою.

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі на вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за спільні кошти збудували сарай та гараж, зареєстровані рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 25 березня 2004 року № 156 "Про закінчення будівництвом нових житлових об'єктів малоповерхової забудови, які пред'являються державній комісії для прийняття їх в експлуатацію та оформлення житлових і підсобних приміщень, реконструйованих, розширених в існуючих житлових будинках та новозбудованих або реконструйованих, розширених існуючих об'єктів господарського призначення на присадибних ділянках".

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 12 серпня 2010 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули право власності в рівних частках на 1/2 частку житлового будинку та земельну ділянку площею 0,0675 га на підставі договорів дарування, посвідчених приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В. Я. 5 квітня 2002 року.

Відповідно до частини першої статті 24 Кодексу про шлюб та сім'ю України, у редакції, чинній на час укладення вказаних правочинів, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ними під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

З огляду на викладене судами першої та апеляційної інстанцій правильно установлено, що 1/2 частки житлового будинку та земельна ділянка перебувають у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Поняття спільної часткової власності визначено у частині 1 статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.

Частиною 3 статті 358 ЦК України встановлено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Виходячи з аналізу змісту статей 183, 358, 364 ЦК України, виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна.

Ураховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України.

Визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

Установивши, що відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи від 31 грудня 2015 року № 635/12.15 за варіантом розподілу № 2-1 сторонам виділяються однакові за площею земельні ділянки і який відповідає другому варіанту поділу спірної частини домоволодіння, передбаченому висновком судової будівельно-технічної експертизи від 25 грудня 2012 року № 416/12.2, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про можливість виділення співвласникам відповідних часток житлового будинку та земельної ділянки.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (статі 60, 61 Сімейного кодексу (далі - СК) України).

Конструкція норми свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69, 70, 71, 72 СК України та статтею 372 ЦК України.

За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до статті 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина 3 статті 368 ЦК України) відповідно до частин 2 , 3 статті 325 ЦК Україниможуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (стаття 368 ЦК України).

Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 61 СК України № 1-8/2012 ( № 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина 2 статті 364 ЦК України).

Судами попередніх інстанцій установлено, що за спільні кошти сторонами за час перебування у шлюбі набуто у власність автомобіль MITSUBISHI L 300, гараж та сарай, які, у силу статті 60 СК України, є спільним сумісним майном подружжя.

Урахувавши вимоги чинного законодавства та встановлені обставини справи, суди першої та апеляційної інстанцій правомірно здійснили поділ гаража та сараю і правильно виходили із того, що частки сторін у цьому нерухомому майні є рівними.

При вирішенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 компенсації вартості належної позивачу 1/2 частки автомобіля MITSUBISHI L 300, який також є спільною сумісною власністю подружжя, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні цих позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних доказів вартості даного транспортного засобу на час розгляду справи.

Отже, суди попередніх інстанцій встановили всі обставини справи, додержуючись норм матеріального та процесуального права, зробили законні і обґрунтовані висновки під час ухвалення судових рішень, дали оцінку доказам, які є належними та достатніми для вирішення зазначеної справи, та правильно поділили спірне майно з виділенням кожній зі сторін відповідної частки майна.

Посилання ОСОБА_2 на те, що сторони не давали згоди на стягнення грошової компенсації і на депозитний рахунок грошові кошти не вносили, є наслідком помилкового тлумачення правового змісту поділу майна, оскільки суди не вирішували ні питання компенсації співвласнику вартості його частки, ні припинення права на частку у спільному майні. Такі доводи не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки, якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести з несуттєвим відступленням від розміру ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Твердження ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували сплату ним грошових коштів за проведення судової будівельно-технічної експертизи та судової земельно-технічної експертизи, відхиляються касаційним судом, оскільки спростовуються наявними у матеріалах справи оригіналами квитанцій.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують і на законність судових рішень не впливають.

Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду під час касаційного перегляду справи, згідно з якими касаційний суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України").

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції і ухвали апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо поновлення виконання рішення суду першої інстанції та рішення суду апеляційної інстанції

Згідно з частиною 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його дії.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, касаційний суд відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України поновлює виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 листопада 2016 року та рішення апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 року.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 листопада 2016 року та рішення апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 листопада 2016 року та рішення апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов