Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.01.2019 року у справі №183/4568/16

Постанова

Іменем України

10 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 183/4568/16

провадження № 61-301св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району звернулося з позовом до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою, розташованою АДРЕСА_1.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на балансі Будинкоуправління №2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району знаходиться житлова квартира АДРЕСА_2.

01 вересня 1998 року ОСОБА_3 у складі сім'ї з чотирьох осіб, в тому числі і ОСОБА_2, надано право на вселення у вказане житлове приміщення.

З 29 серпня 2003 року ОСОБА_3 виїхав до іншого місця проживання у м. Київ.

Позивач вказував, що з 02 грудня 2005 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 знялися з реєстрації місця проживання за зазначеною адресою. Водночас, ОСОБА_2 з грудня 2005 року фактично в спірній квартирі не проживає, залишається зареєстрованою у спірному приміщенні, протягом тривалого часу без дозволу позивача здавала в піднайм житлове приміщення, а з 2015 року припинивши сплату комунальних платежів, внаслідок чого за відповідачем утворилась заборгованість.

Позивач просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою № АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2018 року у складі судді: Парфьонова Д. О. у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що матеріали справи містять докази на підтвердження поважності причин не проживання відповідача у наданому їй на підставі ордеру спірному житловому приміщенні понад 6 місяців, які пов'язані з умовами роботи в місті, яке знаходиться на значній відстані від спірної житлової нерухомості. При цьому, перерви між працевлаштуванням не перевищували строку 6 місяців. Доказів наявності іншого житла у власності відповідача суду не надано, як не надано суду і доказів зловживання відповідачем правом на житло, використанням житла не за призначенням, відсутності тимчасовості такого виїзду. За таких обставин суд першої інстанції зробив висновок, що підстави для задоволення позову на підставі положень статті 72 ЖК України відсутні.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року апеляційну скаргу Будинкоуправління №2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району задоволено. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги Будинкоуправління №2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району задоволено. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував статті 71, 72 ЖК УРСР, оскільки та обставина, що перерви між працевлаштуваннями відповідача не перевищували строку в шість місяців не є підставою для висновку, що відповідач у періоди непрацевлаштування проживала у спірній квартирі. Відповідач з 2015 року відсторонилася від несення всіх обов'язків наймача, не сплачувала комунальні послуги, мала заборгованість по комунальним послугам, в квартирі відсутні речі відповідача, остання втратила інтерес до спірного житла.

Аргументи учасників справи

У січні 2019 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржену постанову та залишити в силі рішення суд першої інстанції. При цьому посилається на те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував статті 71, 72 ЖК УРСР. Вказує, що показання свідків, на які посилається апеляційний суд, не були предметом безпосереднього дослідження суду і не можуть бути покладені в основу обґрунтування рішення. Крім того копії документів, що надані позивачем, не засвідчені, тому не можуть бути прийняті судом до уваги.

У березні 2019 року Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову без змін.

Відзив мотивований безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки апеляційний суд правильно застосував статті 71, 72 ЖК УРСР та ухвалив обґрунтоване рішення на підставі належних та допустимих доказів.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2019 року справа призначена до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що на підставі ордеру, виданого Міністерством оборони України № 186 від 01 вересня 1998 року, ОСОБА_3 в складі сім'ї з чотирьох осіб, в тому числі ОСОБА_2 - дружині, ОСОБА_4 - сину, ОСОБА_5 - дочці надано право на вселення в житлове приміщення, розташоване АДРЕСА_1.

16 жовтня 1998 року ОСОБА_2 зареєструвала місце проживання в спірній квартирі.

29 серпня 2003 року начальником гарнізону КЕЧ району дозволено переоформлення особового рахунку з головного квартиронаймача ОСОБА_3 . на ОСОБА_2.

Згідно квартирної картки обліку ОСОБА_3 29 серпня 2003 року виписаний з місця проживання 29 серпня 2003 року в зв'язку з переїздом до м. Київ. ОСОБА_4, ОСОБА_5 виписані з місця проживання 02 грудня 2005 року у зв'язку з переїздом до м. Київ.

Відповідно до довідки Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району квартиронаймач ОСОБА_2 станом на 01 серпня 2016 року має заборгованість з квартплати та побутовим послугам з 01 березня 2015 року по 31 липня 2016 року в сумі 6 958,67 грн.

05 вересня 2016 року, 06 вересня 2016 року, 17 листопада 2016 року ОСОБА_2 сплачено за комунальні послуги на користь позивача 7 820 грн.

При відмові у задоволенні позову суд першої інстанції зробив висновок, що матеріали справи містять докази на підтвердження поважності причин не проживання відповідача у наданому їй на підставі ордеру спірному житловому приміщенні понад 6 місяців, які пов'язані з умовами роботи в місті, яке знаходиться на значній відстані від спірної житлової нерухомості. При цьому, перерви між працевлаштуванням не перевищували строку 6 місяців. За таких обставин суд першої інстанції зазначив, що підстави для задоволення позову на підставі положень статті 72 ЖК України відсутні.

При скасуванні рішення суду першої інстанції та ухваленні нового про задоволення позовних вимог апеляційний суд зробив висновок, що ОСОБА_2 на підставі статті 71 ЖК УРСР є такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки та обставина, що перерви між працевлаштуваннями відповідача не перевищували строку в шість місяців не є підставою для висновку, що відповідач у періоди непрацевлаштування проживала у спірній квартирі. Відповідач з 2015 року відсторонилася від несення всіх обов'язків наймача, не сплачувала комунальні послуги, мала заборгованість по комунальним послугам, в квартирі відсутні речі відповідача, остання втратила інтерес до спірного житла.

Колегія суддів не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За таких обставин суд першої інстанції, встановивши, що матеріали справи містять докази на підтвердження поважності причин не проживання відповідача у наданому їй на підставі ордеру спірному житловому приміщенні понад 6 місяців, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову. Натомість апеляційний суд скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення апеляційного суду ухвалено без додержання норм матеріального права У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

ОСОБА_2 сплачено судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 2 756 грн, а тому з Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року скасувати.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2018 року залишити в силі.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року втрачає законну силу.

Стягнути з Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини району на користь ОСОБА_2 2 756 грн судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. І. Крат

В. П. Курило