Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.08.2023 року у справі №753/369/21
Постанова КЦС ВП від 06.11.2024 року у справі №753/369/21
Постанова КЦС ВП від 09.08.2023 року у справі №753/369/21
Постанова КЦС ВП від 09.08.2023 року у справі №753/369/21

Постанова

Іменем України

09 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 753/369/21

провадження № 61-5785св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , підписану адвокатом Маляром Станіславом Анатолійовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року в складі колегії суддів Олійника В. І., Сушко Л. П., Суханової Є. М.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов мотивував тим, що 28 грудня 2009 року сторони уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за №8277, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 745 600 грн, що на момент їх передання становило еквівалент 93 200 дол. США, які позичальник зобов`язалась повернути до 28 червня 2014 року. Сторони також погодили, що в разі девальвації національної валюти ОСОБА_2 мала повернути позивачу суму, еквівалентну 93 200 доларів США на момент повернення. На підтвердження факту отримання коштів ОСОБА_2 склала письмову розписку від 28 грудня 2009 року.

Позивач указував, що ОСОБА_2 у порушення умов договору свої зобов`язання в повному обсязі не виконала, у зв`язку з чим 28 жовтня 2015 року та 30 квітня 2016 року він направив на її адресу претензії, в яких зазначив, що позичальник за розписками повернула йому лише 32 400 дол. США зі взятих у борг 93 200 дол. США. Зазначав, що в 2016 році звернувся до нотаріуса з заявою про вчинення виконавчого напису про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики. Також указував, що в січні 2018 року ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу передала йому грошові кошти в розмірі 900 дол. США та 10 000 грн.

Звертав увагу, що всі вказані обставини встановлені в рішенні Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2019 року, яке набрало законної сили, в справі №361/3295/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, а тому доказуванню не підлягають.

Оскільки заборгованість за виконавчим написом нотаріуса позичальник не погасила, а також з урахуванням девальвації національної валюти та тривалості невиконання зобов`язання позивач просив суд ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 1 655 640 грн неповернутої позики за договором, 2 375 859,80 грн інфляційних втрат від вказаної суми та 322 919,33 грн 3% річних за користування грошовими коштами, що разом складає 4 354 419,13 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 23 червня 2022 року Дніпровський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Своє рішення суд мотивував тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження існування у відповідачки заборгованості за договором позики у визначеному позивачем розмірі.

Суд уважав безпідставними доводи позивача про те, що валютою наявного між сторонами зобов`язання є долари США, оскільки відповідно до договору позики та розписки про отримання коштів сума коштів, отримана відповідачкою в позику, виражена саме у гривні.

Доводи позивача про преюдиційність обставин, встановлених у постанові Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року у цивільній справі № 361/3295/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Бурлака О. В., про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, суд відхилив, оскільки суб`єктний склад учасників вказаної справи та справи, яка переглядається, є різним.

Суд не вбачав підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки обставина наявності у відповідачки боргу у визначеному позивачем розмірі не доведена, попередньо сплачена сума боргу не врахована.

Подану відповідачкою заяву про застосування наслідків спливу позовної давності місцевий суд не досліджував, оскільки в задоволенні позовних вимог відмовив за безпідставністю.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою від 07 березня 2023 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково:

рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 червня 2022 року скасував і ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив;

стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики № 8277 від 28 грудня 2009 року у розмірі 1 655 640 грн, суму інфляційних втрат у розмірі 2 375,80 грн, 3 % річних у розмірі 322 919,33 грн, судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 10 510 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 15 765 грн.

Свою постанову суд мотивував тим, що позивач довів належними та допустимими доказами (договором позики №8277 та розпискою від 28 грудня 2009 року) факт передання відповідачці коштів у борг у сумі, еквівалентній 93 200 дол. США. При цьому докази повернення цих коштів у матеріалах справи відсутні.

Суд погодився з наданим позивачем розрахунком заборгованості та вказав, що з урахуванням повернення ОСОБА_2 частини позики, неповернутою залишається сума в розмірі 58 400 дол. США.

Колегія суддів зазначила, що місцевий суд підтвердив подання позивачем вищевказаних доказів та встановив їх зміст, але жодним чином не обґрунтував їх неналежність чи недостовірність, а також не зазначив, чому цих доказів недостатньо для підтвердження обставин виникнення у відповідачки заборгованості за договором позики.

Суд зазначив, що відповідачка у цій справі взагалі не заперечувала наявність у неї перед позивачем несплаченої заборгованості за договором у розмірі, еквівалентному 58 400 дол. США, власного розрахунку заборгованості не наводила.

Також колегія суддів прийняла до уваги, що в справі №361/3295/17 між тими самими сторонами встановлювалися обставини існування договірних зобов`язань за договором позики та їх невиконання ОСОБА_2 . При цьому ОСОБА_2 постанову апеляційного суду в указаній справі не оскаржила, тобто погодилася з висновком суду про наявність у неї заборгованості.

Апеляційний суд урахував, що наявність виконавчого напису нотаріуса про стягнення з відповідача заборгованості за договором позики, яка відповідачем не погашена, не свідчить про подвійне притягнення боржника до відповідальності за одне й те саме правопорушення. Суд також указав, що оскільки позичальник прострочив виконання грошового зобов`язання, він на вимогу позивача повинен сплатити інфляційні втрати та 3 % річних від простроченої суми.

При оцінці доводів відповідачки про сплив позовної давності апеляційний суд зазначив, що в січні 2018 року на виконання умов договору позики ОСОБА_2 сплатила ОСОБА_1 частину заборгованості, що свідчить про визнання нею заборгованості за вказаним правочином та переривання позовної давності в силу положень статті 264 ЦК України. Тому позов у цій справі мав бути поданий до січня 2021 року, що позивач і зробив.

Аргументи учасників справи

У квітні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на постанову апеляційного суду та просила її скасувати як прийняту з неправильним застосуванням норм матеріального права, а рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову - залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що строк виконання зобов`язання за договором позики був визначений сторонами до 28 червня 2014 року, тому про порушення свого права позивач мав дізнатися саме 28 червня 2014 року. За таких обставин позов про стягнення заборгованості за договором позики мав бути пред`явлений до 29 червня 2017 року, проте ОСОБА_1 звернувся до суду лише в 2020 році. Висновок апеляційного суду про те, що позовна давність перервалася частковим виконанням зобов`язання у січні 2018 року, на переконання відповідачки є помилковим, оскільки переривання позовної давності можливе лише в межах самої позовної давності, яка сплила в червні 2017 року.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

При перегляді в касаційному порядку судових рішень суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою від 05 травня 2023 року Верховний Суд касаційну скаргу залишив без руху та надав відповідачці строк на усунення недоліків.

На виконання вимог ухвали про залишення касаційної скарги без руху ОСОБА_2 доплатила судовий збір та усунула недоліки касаційної скарги в повному обсязі.

Ухвалою від 03 липня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження в справі та витребував матеріали справи з суду першої інстанції.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі від 03 липня 2023 року Верховний Суд указав, що: відповідачка просить суд скасувати оскаржене судове рішення на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 752/10864/19, від 01 червня 2022 року в справі № 686/23170/19, від 20 березня 2019 року в справі № 648/3491/15-ц.

У липні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою від 02 серпня 2023 року Верховний Суд повернув позивачеві без розгляду поданий ним відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 28 грудня 2009 року сторони уклали договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу грошові кошти у сумі 745 600 грн, що за середнім курсом продажу доларів США комерційними банками міста Києва на день підписання цього договору становило 93 200 дол. США, а позичальник зобов`язався повернути не пізніше 28 червня 2014 року позикодавцеві таку ж суму грошових коштів на умовах, визначених цим договором.

Відповідно до пункту 3 договору позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику в строк до 28 червня 2014 року. Повернення позики має здійснюватися з лютого 2010 року щомісячно рівними частинами до 10 числа кожного місяця. На підтвердження повернення певної грошової суми позикодавець видає позичальнику розписку про отримання повернення частини позики.

Згідно з пунктом 3.1 договору в разі девальвації протягом строку дії цього договору національної грошової одиниці України позичальник зобов`язується повернути суму грошей у гривнях, еквівалентну 93 200 дол. США за середнім курсом продажу доларів США комерційних банків міста Києва на день повернення суми (або частини) позики.

28 грудня 2009 року на підтвердження обставини передачі коштів, обумовлених договором, ОСОБА_2 склала розписку, за якою вона цього ж дня отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 745 600 грн, що становить еквівалент 93 200 дол. США.

ОСОБА_2 свої зобов`язання належним чином не виконала, суму позики за договором у повному обсязі не повернула, в зв`язку з чим 28 жовтня 2015 року та 30 квітня 2016 року ОСОБА_1 направляв на її адресу претензії за №1 та №2.

03 листопада 2016 року нотаріус вчинив виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №6471, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики в розмірі 467 200 грн.

Заборгованість за виконавчим написом відповідачка не погасила.

У січні 2018 року боржник у рахунок погашення боргу за договором позики передала кредитору грошові кошти в розмірі 900 дол. США та 10 000 грн.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2019 року в справі № 361/3295/17, яке набрало законної сили, в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, відмовлено.

В указаному рішенні встановлено, що ОСОБА_2 надала суду розписки, зі змісту яких вбачається, що на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису загальна сплачена нею на користь ОСОБА_1 у рахунок погашення заборгованості за договором позики від 28 грудня 2009 року сума складає 32 400 доларів США.

У суді першої інстанції ОСОБА_2 заявила про сплив позовної давності.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про стягнення неповернутої суми позики та 3 % річних

У справі, що переглядається, апеляційний суд установив обґрунтованість пред`явлених позовних вимог та наявність порушеного права позивача, а також уважав, що позовна давність не пропущена, оскільки в січні 2018 року мало місце її переривання внаслідок визнання позичальником наявності в неї заборгованості.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 не заперечує обґрунтованість пред`явлених до неї позовних вимог, проте наполягає на тому, що ОСОБА_1 подав позов із пропуском позовної давності.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Тлумачення частини першої статті 261 ЦК України дозволяє стверджувати, що початок перебігу позовної давності пов`язується з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи. Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Якщо договір установлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу) (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12-ц, провадження № 14-10цс18).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулись у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту зі спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку (частина перша статті 264 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2022 року в справі № 686/23170/19

(провадження № 61-13802св21), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що: «тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах самої позовної давності».

Початок перебігу позовної давності за позовами про стягнення заборгованості у зв`язку з невиконанням зобов`язань у договірних правовідносинах з визначеним строком виконання починається зі спливом цього строку. Цивільне право кредитора є порушеним з моменту невиконання зобов`язання. Вчинення нотаріусом виконавчого напису не впливає на перебіг позовної давності, а саме, не перериває та не зупиняє її перебіг (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21).

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права нараховувати три проценти річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позику не пізніше 28 червня 2014 року. При цьому апеляційний суд установив, що за умовами договору позики її повернення мало здійснюватися з лютого 2010 року щомісячно рівними частинами до 10 числа кожного місяця;

суд апеляційної інстанції врахував обставини, встановлені судами в межах розгляду справи № 361/3295/17, зокрема, обставину часткового виконання ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики на загальну суму 32 400 дол. США. Проте, суд не встановив дати повернення позичальником цих коштів, а також періоди, за які вони були внесені;

при відмові в задоволенні заяви ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності апеляційний суд не встановив, які чергові щомісячні платежі залишилися несплаченими позичальником та момент, з якого починається перебіг позовної давності за кожним черговим платежем;

апеляційний суд належним чином не дослідив, коли, в якій частині та чи мало взагалі місце переривання позовної давності з урахуванням часткового погашення відповідачкою заборгованості за договором позики, а також не визначився з тим, чи сплата відповідачкою коштів у січні 2018 року відбулася в межах позовної давності, чи вже після її спливу;

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо позовної вимоги про стягнення інфляційних втрат

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу, зокрема, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (частина друга статті 625 ЦК України).

Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає. У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 296/10217/15-ц (провадження N 14-727цс19).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності.

Оскільки апеляційний суд установив, що валютою зобов`язання між сторонами є гривня з вираженням її еквіваленту в іноземній валюті (доларах США), а відповідачка вказану обставину в касаційній скарзі не заперечувала, то втрати позивача в цій справі від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти. Тому в задоволенні позовної вимоги про стягнення інфляційних втрат слід відмовити саме в зв`язку з її безпідставністю.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні вказаної позовної вимоги, проте, помилився щодо мотивів такої відмови, в зв`язку з чим рішення місцевого суду в цій частині підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права, без урахування висновків щодо їх застосування, на які є посилання в касаційній скарзі, а також без установлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Тому касаційну скаргу ОСОБА_2 належить задовольнити частково, постанову апеляційного суду - скасувати, справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення неповернутої суми позики та 3 % річних - передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення інфляційних втрат - змінити з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Висновки щодо розподілу судових витрат

У статті 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

З урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат за касаційний розгляд справи підлягає здійсненню тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409,411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , підписану адвокатом Маляром Станіславом Анатолійовичем, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року скасувати.

Справу № 753/369/21 в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неповернутої суми позики та 3 % річних передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 червня 2022 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат змінити шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

З прийняттям постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року втрачає законну силу й подальшому виконанню не підлягає.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук