Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.12.2020 року у справі №447/2297/19

Постанова

Іменем України

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 447/2297/19

провадження № 61-3096св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С.

Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - приватний нотаріус Миколаївського районного нотаріального округу Львівської області Алексєєва Ганна Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 09 червня 2020 року у складі судді Бачун О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Крайник Н. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договорів дарування.

Позовну заяву мотивовано тим, що 20 березня 2019 року між ним та відповідачем укладено договір дарування земельної ділянки та договір дарування житлового будинку. Відповідно до згаданих договорів він безоплатно передав відповідачу, а відповідач прийняв у дар земельну ділянку, площею 0,10 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та розташований на ній житловий будинок, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Зазначив, що вищезгадані договори укладені ним під впливом помилки, а саме він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочинів, прав та обов'язків сторін. Так, укладаючи ці договори він був впевнений, що укладає з сином договір довічного утримання, оскільки у нього ніколи не було наміру дарувати відповідачу свій будинок та земельну ділянку.

Крім того зазначив, що під час підписання договорів він не зміг прочитати тексти правочинів, оскільки страждає на пресбіопію, внаслідок чого не може розглядати близько розміщені тексти без окулярної корекції.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просив визнати недійсними договори дарування вказаного будинку та земельної ділянки, укладені між сторонами 20 березня 2019 року.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 09 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, у задоволенні позовуОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач мав намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину, при посвідченні договору дарування нотаріусом було роз'яснено характер правочину, який укладався, що засвідчено підписом ОСОБА_1. Також встановлено, що позивач діяв без примусу, вільно, розумів, що укладає саме договір дарування, безоплатно передає земельну ділянку та будинок ОСОБА_2. Суди дійшли висновку про недоведеність позивачем помилки з його боку щодо природи договорів дарування.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка її подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що оспорювані договори дарування земельної ділянки та житлового будинку укладені ним під впливом помилки, оскільки укладаючи згадані договори був впевнений, що укладає договори довічного утримання. Зазначає, що наміру дарувати своєму синові земельну ділянку та будинок він ніколи не мав, а приватним нотаріусом при укладенні цих договорів не було роз'яснено наслідки вчинення таких правочинів. Звертає увагу, що він є особою похилого віку, хворіє, спірне майно є його єдиним житлом, у зв'язку із чим змушений орендувати квартиру для проживання.

Відзив на касаційну скаргу

У травні 2021 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 29 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач ОСОБА_1,1969 року народження, є батьком відповідача

ОСОБА_2

20 березня 2019 року між сторонами укладені договори дарування земельної ділянки та житлового будинку. Відповідно до згаданих договорів позивач безоплатно передав відповідачу, а відповідач прийняв у дар земельну ділянку, площею 0,10 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та розташований на ній житловий будинок, загальною площею 299,2 кв. м, що знаходяться за адресою:

АДРЕСА_1. Ці договори посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Львівської області Алєксєєвою Г. М.

Сторони стверджують, що ці договори не мають характеру фіктивних та удаваних угод. Дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального (пункт 10 договору дарування земельної ділянки, пункт 18 договору дарування житлового будинку).

Відповідно до умов договорів, сторони домовились, що під передачею-прийняттям дарунка за цими договорами слід вважати символічну передачу-прийняття речі.

Прийняття обдарованим від дарувальника нотаріально посвідченого примірника договору дарування свідчить про те, що передача-прийняття дарунку відбулась (пункт 21 договору дарування земельної ділянки, пункт 14 договору дарування житлового будинку).

За змістом пункту 12 договору дарування житлового будинку обдарований дає право на безоплатне проживання у подарованому житловому будинку дарувальнику, доки не мине потреба.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За правилом частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити частини 1 статті 215 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статтею 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Верховний Суд України у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 дійшов висновку, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які засвідчують існування помилки, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно мала місце і вона має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування.

Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.

Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довів, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування він помилився стосовно правової природи укладених ним правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, він усвідомлював їх істотні умови і правові наслідки їх укладення.

До укладення договорів нотаріусом позивача було попередньо ознайомлено з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладені сторонами правочини, що підтверджується змістом оспорюваних договорів, підписаних позивачем.

Сторони укладених договір дарування ствердили, що ці договори не мають характеру фіктивних та удаваних угод. Дарувальник ствердив, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального (пункти 10 договору дарування земельної ділянки, пункт 18 договору дарування житлового будинку).

Установивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваних договорів дарування він мав намір укласти інший договір - договір довічного утримання, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання договорів дарування недійсними, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Матеріали справи не містять даних про те, що вік (49 років на день укладення договорів) або стан здоров'я позивача викликали необхідність укладення саме договорів довічного утримання, а не дарування.

Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивача під час укладення оспорюваних договорів дарування, зокрема неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення.

Наступна зміна рішення позивачаабо ставлення до його наслідків після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінив наміри щодо відчуження майна після укладення договорів дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договорів під час укладення таких правочинів.

Посилання на те, що спірний будинок є єдиним житлом позивача, що є доказом відсутності волі ОСОБА_1 на укладення договору дарування, не спростовують висновки судів, адже сторони є родичами і укладення такого правочину, як дарування між батьком та сином не доводить протилежного. Крім того, оспорюваний договір дарування житлового будинку гарантує право позивача на безоплатне проживання у подарованому ним будинку, доки не мине потреба (пункт 12 договору), тому доводи касаційної скарги про те, що він змушений орендувати інше житло для забезпечення свого продиживання, не впливають на правильність висновків судів.

Крім того, позивачем не доводилося і судами не встановлено, що відповідач чинить перешкоди заявнику у можливості користування будинком та вчиняє дії з його виселення, що свідчить про відсутність порушених прав у позивача.

Є помилковими посилання заявника на постанову Верховного Суду

від 04 березня 2020 року у справі № 532/85/19, оскільки у справі, яку розглядав Верховний Суд, та у справі, яка переглядається, установлені різні фактичні обставини, отже правовідносини не є подібними.

Касаційна скарга не містить переконливих аргументів щодо незаконності та несправедливості судових рішень у справі, а її доводизводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті

400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускаються.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено й це підтверджено матеріалами справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 09 червня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада

2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта