Постанова

Іменем України

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 183/5051/16

провадження № 61-12790 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1;

відповідачі: фермерське господарство "Діан-Д", голова фермерського господарства "Діан-Д" - Доценко Дмитро Федорович;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фермерського господарства "Діан-Д" (далі - ФГ "Діан-Д "), голови ФГ "Діан-Д" Доценка Д. Ф. про розірвання договору оренди земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що йому на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії І-ДП № 058484 від 25 лютого 2002 року належить земельна ділянка, площею 3,620 га, кадастровий номер 1223284000:03:150:1127, яка розташована на території Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області.

04 квітня 2002 року між ним та ФГ "Діан-Д" був укладений договір оренди зазначеної земельної ділянки, відповідно до якого земельну ділянку передано в оренду строком на 50 років, за її користування орендар щорічно зобов'язався сплачувати орендну плату у розмірі 2 % від грошової оцінки земельної ділянки, розмір якої може змінюватися.

Вказував, що відповідач систематично не виконує взяті на себе зобов'язання щодо щорічної виплати орендної плати у визначеному у договорі розмірі, що є підставою для його розірвання.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд розірвати договір оренди земельної ділянки від 04 квітня 2002 року, укладений між ним та ФГ "Діан-Д", площею 3,620 га, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1223284000:03:150:1127, що знаходиться на території Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2019 року у складі судді Сороки О. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано договір оренди земельної ділянки від 04 квітня 2002 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Діан-Д", посвідчений 04 квітня 2002 року державним нотаріусом Новомосковської районної державної нотаріальної контори Крутько Л. П., зареєстрований у реєстрі за № 1169, щодо оренди земельної ділянки, площею 3,620 га, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1223284000:03:150:1127, що знаходиться на території Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладений між сторонами договір оренди земельної ділянки від 04 квітня 2002 року, зареєстрований у встановленому законом порядку, не містить доказів, що сторони договору досягли згоди щодо врегулювання порядку виплати орендної плати одноразово за всі 50 років користування землею. При цьому, у розділі 4 вказаного договору оренди сторони погодили сплату орендної плати один раз на рік у грошовій формі, у розмірі 2 % від грошової оцінки землі.

Суд зауважив, що розписка від 19 березня 2002 року, відповідно до якої ОСОБА_1 отримав від керівника ФГ "Діан-Д" Доценка Д. Ф. орендну плату у розмірі 2 % від суми державного акта на право приватної власності на землю за 50 років наперед у розмірі 46 081 грн, не може бути належним доказом на підтвердження виплати позивачу орендної плати, оскільки складена та підписана ОСОБА_1 до реєстрації договору оренди від 04 квітня 2002 року, тому не звільняє відповідача від доказування виплати орендної плати позивачу у спосіб, передбачений законом та умовами договору. Також суд виходив із того, що касовий ордер 17 березня 2002 року не є належним доказом виплати такої орендної плати саме ОСОБА_1 за оспорюваним договором оренди, оскільки не містить власноручних підписів на первинних бухгалтерських документах, таких як відомості про виплату орендної плати тощо. Виходячи з наведених обставин, суд першої інстанції вважав доведеними вимоги позивача щодо систематичної несплати відповідачем визначеної договором орендної плати, що є підставою для його розірвання та задоволення позову ОСОБА_1.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року апеляційну скаргу голови ФГ "Діан-Д" Доценка Д. Ф. задоволено.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2019 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що згідно розписки від 19 березня 2002 року ОСОБА_1 отримав від ФГ "Діан-Д" керівника Доценка Д. Ф. орендну плату у розмірі 2 % від суми державного акта на право приватної власності на землю за 50 років наперед у розмірі 46 081 грн. Врахувавши положення статті 531 ЦК України, зміст розписки від 19 березня 2002 року, який свідчить про те, що позивач погодився на отримання орендної плати за майбутні періоди згідно договору оренди від 04 квітня 2002 року, укладеного між ОСОБА_3, який діяв за довіреністю від імені ОСОБА_1, та ФГ "Діан-Д" в особі його голови Доценка Д.

Ф., а також дії орендаря, який сплатив вказану суму, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сторони погодили у письмовій формі вказаний порядок сплати орендної плати і цей порядок було реалізовано сторонами. Отже, у орендаря станом на день пред'явлення позову була відсутня заборгованість перед орендодавцем по сплаті орендної плати за користування земельною ділянкою. Позивачем не надано суду належних доказів та допустимих доказів на підтвердження його позовних вимог щодо істотного порушення орендарем умов договору, позбавлення його права на те, на що він розраховував при укладенні договору оренди земельної ділянки. Також позивачем не доведено, що він не отримував від відповідача грошових коштів у розмірі 46 081 грн наперед у рахунок сплати орендної плати на час написання ним розписки, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року й залишити в силі рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 липня 2019 року.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 183/5051/16 із Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Вказував, що пунктом 6 оспорюваного ним договору оренди земельної ділянки від 04 квітня 2002 року передбачено підстави розірвання договору, якими, зокрема, є невиконання умов договору однією зі сторін. Суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач систематично не виконує умови укладеного між ним та ФГ "Діан-Д" щодо своєчасної сплати визначеної договором орендної плати, надав належну правову оцінку доказам і обставинам справи та ухвалив законне та обґрунтоване рішення про задоволення позову, яке безпідставно скасовано судом апеляційної інстанції.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника Доценка Д. Ф. - ОСОБА_4, у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії І-ДП № 058484 від 25 лютого 2002 року належить земельна ділянка, площею 3,620 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1223284000:03:150:1127, яка розташована на території Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області (а. с. 10, т. 1).

04 квітня 2002 року між ОСОБА_3, який діяв за довіреністю від імені ОСОБА_1, та ФГ "Діан-Д" в особі його голови Доценка Д. Ф., був укладений договір оренди земельної ділянки, площею 3,620 га, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер undefined, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області. Договір посвідчено держаним нотаріусом Новомосковської районної державної нотаріальної контори Крутько Л. П. та зареєстровано в реєстрі за № 1169 (а. с. 32,33, т. 1).

Згідно з пунктом 3.1. договору земельна ділянка надається в оренду строком на 50 років, починаючи з моменту державної реєстрації договору.

Відповідно до розділу 4 договору відповідач зобов'язався сплачувати позивачу щороку орендну плату у грошовій формі, у розмірі 2 % від грошової оцінки землі.

Сторонами договору також було погоджено підстави для зміни розміру, порядку, строків та умов виплати орендної плати (пункти 4.3., 4.4. договору).

04 квітня 2002 року сторонами був підписаний акт приймання-передачі земельної ділянки (а. с. 38, т. 1).

Із наданої відповідачем розписки від 19 березня 2002 року убачається, що ОСОБА_1 отримав від ФГ "Діан-Д" керівника Доценка Д. Ф. орендну плату у розмірі 2 % від суми державного акта на право приватної власності на землю за п'ятдесят років наперед у розмірі 46 081 грн (а. с. 159, т. 1).

Згідно копії видаткового касового ордеру від 17 березня 2002 року ФГ "Діан-Д" видало Доценку Д. Ф. 47 000 грн, підстава: держпотреби оренда землі (а. с. 225, т. 1).

Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи від 29 березня 2018 року № 23015/7510, підпис від імені ОСОБА_1 в розписці від 19 березня 2002 року, а також рукописний текст розписки від імені ОСОБА_1 виконаний ОСОБА_1 (а. с. 166-180, т. 1).

У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснив, що у власності має лише одну земельну ділянку та він дійсно писав вказану розписку, однак кошти у розмірі 46 081 грн, зазначені у розписці, від відповідача не отримував, а отримав лише 1 000 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 1 і 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені частини 1 і 2 статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Частиною 1 статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно пункту 1 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Згідно зі статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно із частиною 1 статті 15 Закону України "Про оренду землі" орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату відноситься до істотних умов договору оренди землі.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

На вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених частиною 1 статті 15 Закону України "Про оренду землі" та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України (далі - ЗК України) та іншими законами України (частина 1 статті 32 Закону України "Про оренду землі").

У пункті д) частини 1 статті 141 ЗК України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, систематична несплата земельного податку або орендної плати.

До відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати застосуванню також підлягають положення частини 2 статті 651 ЦК України. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18).

Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статтею 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17 (провадження № 61-41932сво18).

Об'єднана Палата Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 293/1011/16-ц (провадження № 61-29970сво18) дійшла висновку, що тлумачення пункту д) частини 1 статті 141 ЗК України, частини 2 статті 651 ЦК України свідчить, що "несплата орендної плати" охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1, зокрема, посилався на те, що відповідач систематично не виконує взяті на себе зобов'язання щодо щорічної виплати орендної плати у визначеному у договорі розміру, що є підставою для його розірвання.

Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених Частиною 1 статті 81 ЦПК України.

Вирішуючи спір, апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю.

При вирішенні спору апеляційним судом надана належна оцінка розписці від 19 березня 2002 року, згідно якої позивач фактично виразив волю на отримання орендної плати за п'ятдесят років наперед, а орендар вчинив дії - сплатив на користь орендодавця орендну плату у розмірі 46 081 грн за майбутні періоди користування земельною ділянкою.

Апеляційним судом при розгляді справи враховано висновок судово-почеркознавчої експертизи від 29 березня 2018 року № 23015/7510, відповідно до якого підпис від імені ОСОБА_1 в розписці від 19 березня 2002 року, а також рукописний текст розписки від імені ОСОБА_1 виконаний ОСОБА_1.

Вказана розписка орендодавця і дії орендаря за обставин цієї справи свідчать про погодження сторонами порядку сплати орендної плати за майбутні періоди.

Позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що він не отримував грошових коштів від орендаря на підставі вказаної розписки. Окрім того, позивач при розгляді справи в суді апеляційної інстанції визнав факт написання розписки від 19 березня 2002 року, яка свідчить про отримання орендної плати.

Згідно зі статтею 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Чинне законодавство про оренду землі не містить заборони сплати орендної плати за майбутні періоди користування земельною ділянкою. Умови договору оренди землі про сплату орендної плати за майбутні періоди можуть бути погоджені сторонами договору оренди у формі, передбаченій статтею 14 Закону України "Про оренду землі".

Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 321/329/17 (провадження № 61-16545св18).

У розділі 4 договору оренди земельної ділянки від 04 квітня 2002 року сторони погодили, що орендна плата сплачується у грошовому вигляді один раз на рік (пункт 4.1. договору); розмір орендної плати складає 2 % від грошової оцінки земельної ділянки (пункт 4.2. договору). Згідно розписки від 19 березня 2002 року орендодавець отримав від орендаря грошові кошти у розмірі 46 081 грн, що спростовує доводи позивача про систематичну несплату орендної плати станом на день пред'явлення позову, як підставу для розірвання договору оренди.

Врахувавши положення статті 531 ЦК України, зміст розписки від 19 березня 2002 року, яка свідчить про те, що ОСОБА_1 погодився на отримання орендної плати за майбутні періоди згідно договору оренди від 04 квітня 2002 року, укладеним між ОСОБА_3, який діяв за довіреністю від імені ОСОБА_1, та ФГ "Діан-Д" в особі його голови Доценка Д. Ф., а також дії орендаря, який сплатив вказану суму, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що сторони погодили у письмовій формі вказаний порядок сплати орендної плати і цей порядок було реалізовано сторонами, отже у орендаря станом на день пред'явлення позову була відсутня заборгованість перед орендодавцем по сплаті орендної плати за користування земельною ділянкою.

Позивач не довів належними та допустимим доказами істотного порушення орендарем умов договору, позбавлення його права на те, на що він розраховував при укладенні договору оренди земельної ділянки (стаття 651 ЦК України).

Також позивачем не було надано суду належних доказів на підтвердження того, що він не отримував від відповідача грошових коштів у розмірі 46 081 грн наперед у рахунок сплати орендної плати на час написання ним розписки.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Доводи, наведені у касаційній скарзі, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність рішення суду апеляційної інстанції не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини 1 статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович