Історія справи

Постанова КЦС ВП від 06.11.2019 року у справі №461/5273/16

Постанова

Іменем України

31 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 461/5273/16

провадження № 61-33752св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Христина Олегівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова, у складі судді Лялюка Є. Д., від 07 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області, у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М., від 23 травня 2017 року.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О. про визнання договору недійсним.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ОСОБА_3 та інші особи, зловживаючи його довірою, заволоділи його коштами, які останній передав для купівлі квартири.

У провадженні Франківського районного суду м. Львова перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_4 за частиною 2 статті 185, частиною 4 статті 190, частиною 2 статті 209, частиною 3 статті 358, частиною 4 статті 358 КК України.

Посилаючись на зазначені обставини та положення статті 228 ЦК України, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування від 24 липня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О. 24 липня 2012 року, 2/3 частин належної ОСОБА_5 на праві власності квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_6 з метою забезпечення його позову у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 07 листопада 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заявлених позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Пред'явлений заявником позов є передчасним, у зв'язку з відсутністю винуватості відповідача у заподіянні шкоди позивачу, так як суду не надано вирок суду, постановлений у кримінальній справі про визнання відповідача винною або інших доказів її вини, а також не надано доказів на підтвердження того, що заявника визнано потерпілим у кримінальному провадженні.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 23 травня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права.

При вирішенні справи місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не доведено наявності підстав для застосування положень статті 228 ЦК України, не надано належних та допустимих доказів, які б підтвердили заподіяння йому відповідачем матеріальної шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2017 року ОСОБА_1 подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій заявник просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 23 травня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з'ясували обставини справи. Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд дійшов безпідставного висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог, необґрунтовано вказав про те, що його не визнано потерпілим у кримінальному провадженні.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

14 червня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Статтею 383 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

За вимогами пункту 4 Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до підпунктів 2.3.2,2.3.4,2.3.13,2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 "Про здійснення правосуддя у Верховному Суді" та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 "Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки", у справі № 461/5273/16 (провадження № 61-33752св18) було призначено повторний автоматизований розподіл.

Справу розподілено судді-доповідачу.

Заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що у провадженні Франківського районного суду м. Львова перебуває кримінальне провадження № 12012150030000039 за обвинуваченням ОСОБА_4 за частиною 2 статті 185, частиною 4 статті 190, частиною 2 статті 209, частиною 3 статті 358, частиною 4 статті 358 КК України.

Також встановлено, що 21 липня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Франківського районного суду м. Львова із заявою, у якій просив визнати його потерпілим у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_8, яка обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 185, частиною 4 статті 190, частиною 2 статті 209, частиною 3 статті 358, частиною 4 статті 358 КК України.

Доказів на підтвердження доводів заявника про те, що його визнано потерпілим у зазначеному кримінальному провадженні (ухвала суду), суду не надано.

Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав від 25 липня 2012 року ОСОБА_6 на праві спільної часткової власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з договором дарування від 24 липня 2012 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_6 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.

З листа приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О. вбачається, що при підготовці до посвідчення правочину, нотаріусом здійснено перевірки обтяжень, арештів та заборон відчуження майна, що було предметом договору, у Державному реєстрі іпотек (витяг № 37052209), у Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна (витяг № 37052253) та перевірено інформацію у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (витяг № 37052157).

Оскільки подані сторонами документи відповідали вимогам чинного законодавства, наміри не викликали сумнівів, державні реєстри не містили інформації про обмеження чи заборону на відчуження майна ОСОБА_5, за бажанням та взаємною згодою сторін договір дарування 2/3 частин квартири було посвідчено.

Позиція Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Справа переглядається лише у межах доводів касаційної скарги.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За вимогами частини 1 статті 16 ЦК України, частини 1 статті 3 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з положеннями статті 57 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до статті 60 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Статтями 628 629 638 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Положеннями статті 639 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків.

Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частиною 1 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

У відповідності до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

Підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 228 ЦК України, на яку заявник посилався, як на правове обґрунтування заявлених вимог, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виокремлюючи правочин, що порушує публічний порядок, як самостійний вид нікчемних правочинів ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому, категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Правочин, який порушує публічний порядок, є недійсним в силу закону (нікчемний) та визнання його недійсним у судовому порядку не потребується, але можливе звернення до суду з позовом про застосування наслідків такого нікчемного правочину.

За правилами частини 3 статті 10 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 10 ЦПК України.

Заявником не було доведено наявності правових підстав для визнання договору дарування від 24 липня 2012 року, укладеного між ОСОБА_5 і ОСОБА_6, недійсним внаслідок порушення публічного порядку, не зазначено в чому полягає порушення публічного порядку.

Відсутність доведеності вказаних обставин та наявність незакінченого судовим розглядом кримінального провадження дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивача щодо нікчемності оспореного правочину.

За таких обставин, місцевий суд дійшов правильного висновку про передчасність заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.

Суд першої інстанції виконав вимоги статті 213 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі.

Апеляційний суд відповідно до вимог статті 303 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, та обґрунтовано залишив вказане рішення без змін.

Доводи касаційної скарги, які значною мірою стосуються переоцінки доказів, та зміст оскаржених судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 23 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк А. І. Грушицький І. М. Фаловська