Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.04.2018 року у справі №336/4924/17

Постанова

Іменем України

06 червня 2019 року

м. Київ

справа № 336/4924/17

провадження № 61-16135св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Міністерство оборони України,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 14 листопада 2017 року у складі судді Наумова О. О. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 22 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що він проходив військову службу у Збройних Силах СРСР та у період з 21 серпня по 02 листопада 1968 року брав участь у бойових діях на території Чехословаччини. Внаслідок виконання службового обов`язку він отримав чисельні поранення, які пов`язані з проходженням військової служби, в результаті чого у 2016 році йому була встановлена третя група інвалідності. Він позбавлений можливості вести повноцінний спосіб життя, відчуває біль, психологічний дискомфорт, багато коштів витрачає на лікування, тому вважає, що йому було завдано моральну шкоду, яку він оцінив у 50 тис. грн та просив стягнути з відповідача на свою користь.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 14 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що наявність шкоди ще не свідчить про обов`язок її компенсації, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності, правильно визначивши суб`єкт такої відповідальності. Позивачем не доведено факт вчинення Міністерством оборони України протиправних дії або бездіяльності щодо спричинення йому моральної шкоди, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини саме відповідача в заподіянні шкоди.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 22 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 14 листопада 2017 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У березні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Судукасаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 22 лютого 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що право на відшкодування моральної шкоди виникло у нього з дня встановлення йому стійкої втрати працездатності висновком медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК). Обов`язок держави відшкодувати завдану моральну шкоду покладається на Міністерство оборони України як уповноважений орган державного управління. Суди попередніх інстанцій не врахували глибину його фізичних і моральних страждань, їх тривалість і тяжкість, істотність вимушених змін у життєвих та виробничих стосунках.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Запоріжжя.

26 червня 2018 року справа № 336/4924/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову у Збройних Силах СРСР та у період з 21 серпня по 02 листопада 1968 року приймав участь у бойових діях на території Чехословаччини, де отримав множинні вогнепальні осколкові поранення голови (контузія головного мозку), спини, лівої руки, обох ніг.

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК від 29 серпня 2016 року ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності у зв`язку з пораненнями та захворюваннями, які пов`язані з проходженням військової служби.

Позивач неодноразово проходив курси стаціонарного лікування в медичних установах у зв`язку з наявними у нього травмами та захворюваннями.

Відповідно до частини першої та пункту 1 частини другої статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 ЦК України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 5 постанови від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності, правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Статтею 17 цього Закону визначено, що відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної шкоди проводиться у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди необхідно з`ясовувати, коли виникли правовідносини сторін та коли завдана моральна шкода.

Законодавство, що було чинним на час отримання позивачем ушкодження здоров`я (1968 рік), не містило положень про відшкодування моральної шкоди.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що ОСОБА_1 отримав поранення, які стали підставою для встановлення йому третьої групи інвалідності, під час проходження військової служби у складі Радянської армії на території Чехословаччини, де велися бойові дії, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що підстави для покладення обов`язку з відшкодування моральної шкоди саме на Міністерство оборони України, яке було утворено після отримання позивачем цих поранень, відсутні.

В результаті розгляду справи судами не встановлено протиправності дій або бездіяльності Міністерства оборони України (його посадових осіб), причинного зв`язку між хворобами позивача, які настали внаслідок проходження військової служби в Чехословаччині у складі діючої армії в період бойових дій, та будь-якими діями або бездіяльністю Міністерства оборони України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що право на відшкодування моральної шкоди виникло у позивача з дня встановлення йому стійкої втрати працездатності висновком МСЕК і про обов`язок відповідача її відшкодувати, не заслуговують на увагу, оскільки в результаті розгляду справи судами не встановлено протиправності дій або бездіяльності Міністерства оборони України (його посадових осіб).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 22 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов