Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.01.2019 року у справі №263/6044/18

Постанова

Іменем України

06 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 263/6044/18

провадження № 61-48859 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3;

відповідачі: публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Маріупольгаз», комунальне комерційне підприємство Маріупольської міської ради «Керуюча компанія «Західна»;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 21 серпня 2018 року у складі судді Шатілової Л. Г. та постанову Донецького апеляційного суду від 22 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Мироненко І. П., Биліни Т. І., Мальцевої Є. Є.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Маріупольгаз» (далі - ПАТ «Маріупольгаз»), комунального комерційного підприємства Маріупольської міської ради «Керуюча компанія «Західна» (далі - ККП «КК «Західна») про захист прав споживачів.

Позовна заява мотивована тим, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1. У зв?язку з тим, що газ у квартирі використовується лише для приготування їжі, керуючись положеннями Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» про те, що суб'єкти господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території, зобов'язані забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується, зокрема, тільки для приготування їжі до 01 січня 2018 року, 29 грудня 2017 року він надіслав поштою ПАТ «Маріупольгаз» заяву з проханням забезпечити його у строк до 01 січня 2018 року квартирним (індивідуальним) лічильником для обліку спожитого газу.

У відповідь на свою заяву він отримав відмову, а встановлення лічильника йому було запропоновано провести за власні кошти, оскільки законом не визначено обов'язку підприємства встановити саме індивідуальні лічильники газу в кожній квартирі, в яких газ використовується тільки для приготування їжі. Зазначено також, що 13 травня 2016 року між ПАТ «Маріупольгаз» та ККП «КК «Західна» укладено договір № 08/514-2016 на установку загальнобудинкового лічильника, який введено у комерційний облік з 01 грудня 2016 року, по ньому ведеться облік та здійснюються розрахунки зі всіма споживачами.

Вказував, що відмова ПАТ «Маріупольгаз» установити йому індивідуальний лічильник порушує його права споживача на отримання послуг з газопостачання та їх оплату в межах споживання. Договір від 13 травня 2016 року про встановлення загальнобудинкового лічильника газу укладено між є ПАТ «Маріупольгаз» та ККП «КК «Західна» без його відома та його участі у порушення частини другої статті 2 Закону України«Про забезпечення комерційного обліку природного газу», оскільки загальнобудинковий лічильник газу може бути встановлений лише за згодою співвласників багатоквартирного будинку в порядку, визначеному статтею 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».

Ураховуючи викладене, позивач просив суд визнати дії ПАТ «Маріупольгаз» щодо відмови у встановленні йому квартирного приладу обліку газу неправомірними; зобов'язати ПАТ «Маріупольгаз» за власний рахунок встановити квартирний прилад обліку газу у квартирі АДРЕСА_1; визнати нікчемним договір від 13 травня 2016 року № 08/514-2016, укладений між ПАТ «Маріупольгаз» та ККП «КК «Західна».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 21 серпня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до Кодексу газорозподільних систем за ініціативи балансоутримувача (управителя) або оператора ГРМ та за їх рахунок в багатоквартирному будинку (гуртожитку) або на групу будинків (гуртожитків), мешканці яких в повному обсязі чи частково розраховуються за нормами споживання, або для цілей складання загального балансу споживання природного газу, може бути організований та встановлений загальнобудинковий вузол обліку природного газу. Обов'язок забезпечення відповідачем саме індивідуальними лічильниками газу не передбачено ні Законом України «Про забезпечення комерційного обліку газу», ні Кодексом газорозподільних систем. За змістом пункту 4 Тимчасового положення про порядок проведення розрахунків за надання населенню послуг з газопостачання в умовах використання загальнобудинкового вузла обліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 року № 620 (зі змінами) власник (власники) будинку (будинків) (квартир), особа, відповідальна за експлуатацію будинку (будинків, балансоутримувач будинку (будинків) тощо та оператор газорозподільної системи зобов'язані врегулювати між собою договірні відносини щодо зняття показань будинкового вузла обліку та лічильників газу, установлених у квартирі (за їх наявності), а також забезпечення можливості проведення монтажу, збереження та здійснення експлуатації будинкового вузла обліку. У разі не врегулювання зазначених питань газопостачання такому будинку, групі будинків, групі споживачів може бути припинено відповідно до законодавства.

Відповідно до частини третьої статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Позовні вимоги про визнання договору від 13 травня 2016 року № 08/514-2016, укладеного між ККП «КК «Західна» та ПАТ «Маріупольгаз», щодо проведення монтажних робіт по установці загальнобудинкового газового лічильника, суд вважав необґрунтованими, оскільки позивач не є стороною відповідного договору, який укладений з приводу проведення монтажних робіт по установці загальнобудинкового лічильника, доказів на підтвердження того, що вказаний договір порушує його права суду не надано.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 22 листопада 2018 року,

апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на час розгляду звернення ОСОБА_3 про встановлення лічильника набув чинності Закон України від 21 грудня 2017 року № 2260-VІІІ, яким були внесені зміни до Закону України «Про забезпечення комерційного обліку газу» щодо строку встановлення споживачам індивідуальних лічильників природного газу. Зокрема, передбачено встановлення споживачам у квартирах та приватних будинках, у яких природний газ використовується тільки для приготування їжі, до 01 січня 2021 року індивідуального лічильник або за згодою співвласників багатоквартирного будинку в порядку, визначеному статтею 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», загальнобудинкового лічильника, а позивач звернувся до відповідача 02 січня 2018 року, а не 29 грудня 2017 року, так як згідно із законом дата визначається на час надходження заяви, а не її відправлення. Також передбачено самостійне за власні кошти встановлення індивідуального лічильника з подальшою компенсацією його вартості у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Таким чином, позивач має можливість встановити лічильник за власні кошти з подальшою компенсацією його вартості, а загальнобудинковий лічильник відповідачами було встановлено.

Позивач не є стороною договору від 13 травня 2016 року № 08\514-2016, укладеного між ПАТ «Маріупольгаз» та ККП «КК «Західна», щодо проведення монтажних робіт по установці загальнобудинкового газового лічильника і доказів щодо порушення вказаним договором його прав суду надано не було.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У грудні 2018 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що при розгляді справи суди не застосували закон, який підлягав застосуванню, а саме: Закони України «Про житлово-комунальні послуги», «;Про захист прав споживачів» та допустили неправильне тлумачення Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу». Вважав помилковим застосування судами положень Кодексу газорозподільних систем, статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» та Тимчасового положення про порядок проведення розрахунків за надання послуг з газопостачання в умовах використання загальнобудинкового вузла обліку, які регулюють господарчі правовідносини між суб'єктами господарювання, без врахування інтересів споживача.

Зазначав, що 29 грудня 2017 року він надіслав ПАТ «Маріупольгаз» заяву про порушення строку встановлення лічильника в його квартирі, оскільки на той період ПАТ «Маріупольгаз» частині споживачів газу вже встановило квартирні лічильники. Тому той факт, що його звернення було отримано ПАТ «Маріупольгаз» 02 січня 2018 року не може позбавити його права на встановлення лічильника газу, а подальші зміни Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», які набули чинності 27 січня 2018 року, не можуть на нього розповсюджуватися.

Зазначав, що до структури тарифу на оплату за газ було включено вартість витрат на встановлення лічильників газу населенню, тобто індивідуальних лічильників. Вважав, що, оскільки він сплачував за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення індивідуального лічильника газу, то ПАТ «Маріупольгаз» зобов?язано було надати йому послуги, які оплачено, та відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» забезпечити встановлення індивідуального лічильника газу.

Зазначав, що відмова ПАТ «Маріупольгаз» встановити індивідуальний лічильник суперечить вимогам законодавства, порушує його право на встановлення індивідуального лічильника газу відповідно до положень статті 5 Закону «Про захист прав споживачів», статті 2 Закону України «Про житлово-комунальні послуги». При цьому послався на відповідну правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

У січні 2019 року ПАТ «Маріупольгаз» подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими. Редакція Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», що діяла на момент встановлення загальнобудинкового лічильника газу у будинку АДРЕСА_1, не визначала обов'язку встановлення саме індивідуальних лічильників газу в кожній квартирі, в яких газ використовується тільки для приготування їжі.

У листі від 01 лютого 2018 року № 08-181 ПАТ «Маріупольгаз» повідомило ОСОБА_3, що Інвестиційною програмою ПАТ «Маріупольгаз», яка відповідно до положень Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг», погоджується/схвалюється НКРЕКП, не передбачені роботи з встановлення газових лічильників в квартирах споживачів, що проживають в багатоквартирних будинках і використовують природний газ лише для приготування їжі.

Також було повідомлено про можливість та право встановити квартирний (індивідуальний) лічильник газу за власні кошти з послідуючою компенсацією цих витрат за рахунок коштів, які ним сплачуються за тарифом на розподіл природного газу, в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2018 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 263/6044/18із Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області.

У січні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 січня 2019 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 лютого 2012 року.

ОСОБА_3 є споживачем з отримання природного газу за вказаною адресою, постачальником якого є ПАТ «Маріупольгаз».

13 травня 2016 року між ПАТ «Маріупольгаз» та ККП «КК «Західна» було укладено договір про проведення монтажних робіт із встановлення загальнобудинкового лічильника газу, його обслуговування і порядок проведення робіт по контрольному зняттю показів загальнобудинкового лічильника газу та лічильників, встановлених індивідуально в квартирах споживачів (при їх наявності) № 08/491-2016, згідно з яким ПАТ «Маріупольгаз» проводить монтажні роботи по встановленню загальнобудинкового лічильника газу і його подальшого обслуговування за адресою: АДРЕСА_1.

Встановлення ПАТ «Маріупольгаз» загальнобудинкового лічильнику газу на будинок АДРЕСА_1 підтверджується актом встановлення загальнобудинкового лічильника газу від 02 листопада 2016 року.

29 грудня 2017 року ОСОБА_3 направив ПАТ «Маріупольгаз» заяву про встановлення індивідуального газового лічильника, яку було отримано ПАТ «Маріупольгаз» 02 січня 2018 року (а.с. 41, 82).

Листом від 01 лютого 2018 року № 08-181 ПАТ «Маріупольгаз» повідомило ОСОБА_3 про те, що Законом України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» не визначено обов'язку встановлення саме індивідуальних лічильників газу у кожній квартирі, в яких газ використовується тільки для приготування їжі, та заначило про можливість та право встановити квартирний (індивідуальний) лічильник газу за власні кошти з послідуючою компенсацією цих витрат за рахунок коштів, які ним сплачуються за тарифом на розподіл природного газу (а.с. 5).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про захист прав споживачів» держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності.

За змістом статті 21 цього Закону права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення.

Відповідно до пунктів 3, 4, 7 частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» крім інших випадків порушень прав споживачів, права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо виконавець послуги нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами, порушується принцип рівності сторін договору, ціну продукції визначено неналежним чином.

Як зазначено в преамбулі Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, цей Закон визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

- житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил;

- виконавець - суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору;

- засіб обліку - прилад, технічний пристрій для обліку кількісних та/або якісних показників житлово-комунальної послуги, який має нормовані метрологічні характеристики;

- комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газопостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством;

- норми споживання - кількісні показники споживання житлово-комунальних послуг, затверджені згідно із законодавством відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

- споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» державна політика у сфері житлово-комунальних послуг базується на таких принципах: забезпечення раціонального використання наявних ресурсів та сталого розвитку населених пунктів; регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, перелік яких визначено цим Законом, з урахуванням досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону та технічних можливостей; забезпечення рівних можливостей доступу до отримання мінімальних норм житлово-комунальних послуг для споживачів незалежно від соціального, майнового стану, віку, місцеперебування та форми власності юридичних осіб тощо; забезпечення соціального захисту малозабезпечених громадян.

Як наведено у статті 3 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», предметом регулювання цього Закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг, суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власники, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги вони поділяються на три групи: перша група - це житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують уповноважені центральні органи виконавчої влади, а у випадках, передбачених законом, - національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Тарифи на газопостачання відносяться до першої групи.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Споживач має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору (частини перша, друга статті 20 цього Закону).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець зобов'язаний забезпечувати своєчасність та відповідну якість житлово-комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договору.

Як зазначено у частині першій статті 30 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», державне регулювання цін/тарифів базується на таких основних принципах доступності житлово-комунальних послуг для всіх споживачів та рівності правових гарантій.

Правові, економічні та організаційні засади забезпечення всіх категорій споживачів вузлами обліку природного газу з метою запровадження повного комерційного (приладового) обліку природного газу визначені Законом України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу».

Відповідно до глави 1 розділу 1 Кодексу газорозподільних систем Оператор ГРМ - суб'єкт господарювання, що на підставі ліцензії здійснює діяльність з розподілу природного газу газорозподільною системою, яка знаходиться у його власності або користуванні відповідно до законодавства, та здійснює щодо неї функції оперативно-технологічного управління.

ПАТ «Маріупольгаз» є оператором ГРМ.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб'єктів господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством.

Згідно з положеннями статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» та графіками оснащення квартир і приватних будинків лічильниками газу, розробленими відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2012 року № 259-р «Деякі питання забезпечення комерційного (приладового) обліку природного газу», газорозподільні підприємства зобов'язані забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується для підігріву води та приготування їжі (плита газова + газова колонка) - до 01 січня 2016 року, тільки для приготування їжі - до 01 січня 2018 року (відповідно до абзацу четвертого підпункту «а» пункту 2 частини першої статті 6 зі змінами, внесеними згідно із Законом від 21 грудня 2017 року № 2260-VIII, - тільки для приготування їжі - до 01 січня 2021 року.)

У частині першій статті 3 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» передбачено, що фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб'єктів господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством.

Тобто, саме на ПАТ «Маріупольгаз» покладений обов'язок встановлення лічильників газу, лише він повинен вживати заходів щодо залучення інших джерел фінансування цих робіт і покладання такого обов'язку на споживачів є неправомірним.

Установлено, що позивач є споживачем природного газу, а ПАТ «Маріупольгаз» - оператором ГРМ, виконавцем комунальної послуги, спрямованої на задоволення потреби фізичної особи у забезпеченні газопостачанням.

Відповідно до пунктів 1.1-1.3 Типового договору розподілу природного газу, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30 вересня 2015 року № 2498 (далі - Типовий договір), цей договір є публічним, регламентує порядок та умови переміщення природного газу з метою фізичної доставки Оператором ГРМ обсягів природного газу, які належать споживачам (їх постачальникам), до об'єктів споживачів, а також правові засади санкціонованого відбору природного газу з газорозподільної системи. Умови договору однакові для всіх споживачів України.

Цей договір є договором приєднання, що укладається з урахуванням вимог статей 633, 634, 641 та 642 ЦК України на невизначений строк. Фактом приєднання споживача до умов договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які засвідчують його бажання укласти договір, зокрема сплата рахунка Оператора ГРМ, та/або документально підтверджене споживання природного газу.

У пункті 1.4 Типового договору вказано, що термін, що використовується в цьому договорі, має таке значення: «споживач» - фізична або юридична особа чи фізична особа - підприємець, об'єкт якої підключений до газорозподільної системи Оператора ГРМ. Інші терміни вживаються у значеннях, наведених у Законі України «Про ринок природного газу» та Кодексі газорозподільних систем.

Установлено, що позивач приєднався до вказаного Типового договору, оскільки щомісячно споживає природний газ та щомісячно сплачує рахунки за спожитий природний газ.

Права та обов'язки споживачів чітко визначені Типовим договором, а саме розділом IV «Ціна, порядок обліку та оплати природного газу», розділом V «Права та обов'язки споживача» та розділом VІ «Права і обов'язки постачальника».

Згідно з пунктом 2.1 цього Типового договору ПАТ «Маріупольгаз» взяло на себе зобов'язання постачати природний газ споживачу в необхідних об'ємах (обсягах), а він взяв на себе зобов'язання своєчасно сплачувати вартість природного газу у розмірі, строки та порядку, що визначені цим договором.

Відповідно до вимог статті 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.

У частині першій статті 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до вимог статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Стаття 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» визначає обов'язок газорозподільної організації встановити саме квартирні прилади обліку газу в багатоквартирному будинку.

Відтак, відмова ПАТ «Маріупольгаз» встановити індивідуальний лічильник позивачу суперечить вимогам законодавства, порушує права позивача. З урахуванням вимог статті 5 Закону України «Про захист прав споживачів», статті 2 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» волевиявлення позивача на встановлення індивідуального лічильнику газу не може бути порушеним.

Крім того, вимоги статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» мають вищу юридичну силу, ніж вимоги Тимчасового положення про порядок проведення розрахунків за надання населенню послуг з газопостачання в умовах використання загальнобудинкового вузла обліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 року № 620 (зі змінами, внесеними постановою від 27 січня 2016 року № 46) про те, що власник (власники) будинку (будинків) (квартир), особа, відповідальна за експлуатацію будинку (будинків) (далі-експлуатаційна організація), балансоутримувач будинку (будинків) тощо та оператор газорозподільної системи зобов'язані врегулювати між собою договірні відносини щодо забезпечення можливості проведення монтажу, збереження та здійснення експлуатації будинкового вузла обліку, на які послався суд. Ці вимоги зобов'язують ПАТ «Маріупольгаз» забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах, в яких газ використовується тільки для приготування їжі, - до 01 січня 2018 року.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, у порушення статті 382 ЦПК України апеляційний суд не врахував, що зі змісту статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» вбачається обов'язок встановлення відповідними суб'єктами господарювання - газорозподільними організаціями лічильників для такої категорії споживачів природного газу, як населення у вигляді приладів обліку природного газу, що дозволяють визначати обсяги споживання газу кожним окремим споживачем. При цьому суд не перевірив доводів позивача про те, що він сплачував за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення лічильників газу, у тому числі безпосередньо індивідуального лічильнику газу; не врахував, що заяву було надіслано позивачем ПАТ «Маріупольгаз» до набуття чинності змін, внесеними згідно із Законом від 21 грудня 2017 року № 2260-VIII. При цьому суд не зазначив, чому положення закону України «Про звернення громадян» мають пріоритет перед положеннями Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», і чому у такій ситуації не є визначальним дата виявлення бажання позивача скористатися умовами й підставами, передбаченими Законом України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», Кодексом газорозподільних систем.

Разом з тим, є правильним висновок суду про безпідставність вимог ОСОБА_3 про визнання договору від 13 травня 2016 року № 08/514-2016, укладеного між ПАТ «Маріупольгаз» та ККП «КК «Західна», нікчемним, оскільки позивач не є стороною договору від 13 травня 2016 року № 08\514-2016, укладеного між ПАТ «Маріупольгаз» та ККП «КК «Західна», щодо проведення монтажних робіт по установці загальнобудинкового газового лічильника, а доказів щодо порушення вказаним договором його прав суду не надано.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду в частині визнання дій ПАТ «Маріупольгаз» неправомірними та зобов'язання встановити квартирний прилад обліку газу не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України воно підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Донецького апеляційного суду від 22 листопада 2018 року в частині визнання дій публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації«Маріупольгаз» неправомірними та зобов'язання встановити квартирний прилад обліку газу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б.І. Гулько

Є.В. Синельников

Ю.В. Черняк