Історія справи

Постанова

Іменем України

05 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 219/3928/17

провадження № 61-30505св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), ХоптиС.Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Костянтинівці Донецької області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Костянтинівського відділення на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області, у складі судді Брежнева О. А., від 02 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області, у складі колегії суддів: Краснощокової Н. С., Агєєва О. В., Новосядлової В. М., від 27 вересня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

19 квітня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Костянтинівці Донецької області (далі - відділення Фонду) про відшкодування моральної шкоди, завданої трудовим каліцтвом при виконанні трудових обов'язків внаслідок виробничої травми.

Свої вимоги ОСОБА_2 обґрунтовував тим, що з 1998 року по 2003 рік він працював на різних посадах у товаристві з обмеженою відповідальністю імені Суворова (далі - ТОВ ім. Суворова), яке на той час було розташоване у с. Миколаївка Костянтинівського району і яке на теперішній час ліквідовано без правонаступництва. 20 серпня 1999 року під час роботи на підприємстві з ним стався нещасний випадок на виробництві. Висновком медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) від 20 грудня 2000 року йому встановлено 60 % стійкої втрати працездатності. У зв'язку з трудовим каліцтвом, яке він зазнав під час роботи на підприємстві, що підтверджується актом розслідування нещасного випадку, в нього погіршився стан здоров'я, що призвело до порушення його особистих немайнових прав, порушення нормальної життєдіяльності. У зв'язку із отриманою травмою він не має можливості вести повноцінне особисте та суспільне життя, частково порушені його відносини з оточуючими людьми, близькими, друзями та знайомими, а також були порушені його плани на подальше життя, через що в нього з'явилось почуття тривоги перед майбутнім. Також позивач зазначив, що втрата здоров'я є для нього незворотною втратою, що спричиняє і буде спричиняти йому довготривалі страждання.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив суд позов задовольнити, стягнути з відділення Фонду відшкодування моральної шкоди, завданої трудовим каліцтвом при виконанні трудових обов'язків внаслідок виробничої травми у розмірі 30 тис. грн.

Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 02 серпня 2017 року позов ОСОБА_2 задоволено частково, стягнуто з відділення Фонду на користь позивача у відшкодування моральної шкоди 2 550 грн, у іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. Моральну шкоду повинно відшкодувати відділення Фонду, оскільки підприємство, яке зобов'язано відшкодувати моральну шкоду позивачу у зв'язку з отриманим на виробництві професійним захворюванням, ліквідовано без правонаступників. Визначаючи розмір моральної шкоди, суд виходив із встановленого факту моральних страждань позивача при обставинах, на які він посилався у позові.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 27 вересня 2017 року апеляційну скаргу відділення Фонду відхилено, рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 02 серпня 2017 року - залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що висновком МСЕК від 20 грудня 1999 року вперше визначено 80 % (при повторному огляді у 2000 році - 60 %) втрати професійної працездатності позивача у зв'язку із травмою, отриманою на виробництві 20 серпня 1999 року, тобто встановлено наявність ушкодження здоров'я, що надає позивачу право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем. Оскільки підприємство-роботодавець ліквідовано, районний суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення моральної шкоди із відділення Фонду.

У листопаді 2017 року управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Костянтинівського відділення подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 02 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 вересня 2017 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що факт спричинення моральної шкоди має бути підтверджений висновком МСЕК, однак такого доказу позивачем суду надано не було. Клопотання відповідача про витребування доказів завдання позивачу моральної шкоди задоволено не було. Докази, на які посилався позивач, не є належними та не підтверджують завдання йому моральної шкоди, а надані ним документи лише підтверджують настання страхового випадку і встановлення у зв'язку з цим розміру стійкої втрати професійної працездатності та є підставою для розрахунку і відшкодування потерпілому матеріальної шкоди - частини втраченого заробітку, але не підтверджують факт заподіяння моральної шкоди. Судами не врахована вина позивача у нещасному випадку, що підтверджено актом розслідування нещасного випадку.

27 листопада 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду не відповідають.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах з ТОВ ім. Суворова.

Під час роботи на вказаному підприємстві 20 серпня 1999 року з позивачем стався нещасний випадок, що підтверджується копією акту форми Н-1 про нещасний випадок, складеного 23 серпня 1999 року. Зокрема, з акту вбачається, що 20 серпня 1999 року о 12 год. 20 хв. позивач працював у центральному складі на кормоподріблювальній установці, почувши сторонній звук, виключив її для вилучення стороннього тіла з барабана подрібнювача. Не дочекавшись повної зупинки, засунув руку в барабан для вилучення стороннього предмета. Барабан, що продовжував рухатись по інерції, втягнув ліву кисть руки всередину.

Висновком МСЕК від 20 грудня 1999 року позивачу вперше визначено 80 % втрати професійної працездатності та 2 група інвалідності за трудовим каліцтвом, отриманим на виробництві 20 серпня 1999 року.

При повторному огляді висновком МСЕК від 20 грудня 2000 року позивачу визначено 60 % втрати професійної працездатності безстроково та встановлено 3 групу інвалідності.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що належною особою, на яку покладається обов'язок з відшкодування завданої позивачу моральної шкоди, є відділення Фонду.

Однак із такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна, виходячи із наступного.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов'язкового державного соціального страхування (стаття 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема, прийнятим відповідно до цих Основ Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 1105-ХІV.

Норми вказаного Закону України від 23 вересня 1999 року (у редакції, чинній з моменту прийняття цього Закону і до внесення змін Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»), передбачали, що: відшкодування моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей є завданням страхування від нещасного випадку (абзац четвертий статті 1); у разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому (підпункт «е» пункту 1 частини першої статті 21); за наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому Фондом провадиться страхова виплата за моральну шкоду (частина третя статті 28); моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат (частина третя статті 34).

З огляду на положення статей 21, 28, 30, 34, 35 Закону України № 1105-ХІV право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати за моральну шкоду, виникає в особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.

Пунктом 27 статті 77 Закону України від 20 грудня 2005 року № 3235-ІУ «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та пунктом 22 статті 71 Закону України № 489-V від 19 грудня 2006 року «Про Державний бюджет України на 2007 рік» дію вказаних норм Закону України № 1105-ХІV, які передбачали виплату Фондом потерпілому страхової виплати за моральну шкоду, було зупинено на 2006 та 2007 роки.

Законом України від 23 лютого 2007 року, що набрав чинності з 20 березня 2007 року, до Закону України № 1105-ХІV внесено зміни, згідно з якими були виключені норми про здійснення Фондом потерпілому страхової виплати за моральну шкоду.

Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VІІІ Закон України № 1105-ХІV було викладено у новій редакції, у тому числі було змінено назву вказаного Закону на Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

Закон України № 1105-ХІV у новій редакції зі зміненою назвою Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» набрав чинності з 01 січня 2015 року.

Відповідно до частини восьмої статті 36 Закону України № 1105-ХІV відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Закріплений у статті 58 Конституції України принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками Конституційного Суду України закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (Рішення Конституційного Суду України: від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012).

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зазначені положення частини восьмої статті 36 Закону України № 1105-ХІV (у редакції Закону України № 77-VІІІ), а саме, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України, не містять вказівку на зворотну дію закону в часі, а отже, не суперечить змісту частини першої статті 58 Конституції України та статті 5 ЦК України. Вказаними положеннями Закону право громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця).

Відповідно до ухвали Конституційного Суду України від 10 липня 2018 року № 43-у/2018 (справа № 1-59/2018 (3452/17) про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», Конституційний Суд України вже розглядав питання про відповідність статтям 1, 3, 8, частинам другій, третій статті 22, статтям 46, 48 Конституції України (конституційність) положень пункту 1, абзацу третього пункту 5, пункту 9, абзацу третього пункту 10, пункту 11 розділу I Закону № 717, якими було скасовано право потерпілих на виробництві застрахованих громадян та членів їхніх сімей на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду, встановлене Законом № 1105 у первинній редакції.

У Рішенні від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 Конституційний Суд України встановив, що таким скасуванням право зазначених категорій громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) (абзац дев'ятий пункту 5 мотивувальної частини). Конституційний Суд України у вказаному рішенні також констатував, що такий розподіл обов'язків щодо відшкодування моральної шкоди потерпілим на виробництві від нещасного випадку та професійного захворювання не суперечить вимогам статті 22 Конституції України. З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для визнання неконституційними положень Закону № 717, якими було скасовано право застрахованих громадян, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, гарантоване приписами Закону № 1105 у первинній редакції (абзац дев'ятий пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008).

Таким чином, Фонд на час набрання чинності Законом № 77-VІІІ не був суб'єктом, за рахунок коштів якого здійснювалося відшкодування моральної шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань. Таким суб'єктом з 01 січня 2006 року є роботодавець. Положення Закону № 717, якими скасовано право потерпілих на виробництві громадян на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду, визнані Конституційним Судом України такими, що відповідають Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008).

У постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 215/3118/16-ц (провадження 61-8783зпв18) Верховний Суд дійшов висновку, що Законом № 1105-XIV саме на роботодавця покладено обов'язок з відшкодування моральної шкоди незалежно від часу настання страхового випадку.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що спірні правовідносини щодо відшкодування моральної шкоди працівнику виникли з моменту встановлення вперше факту стійкої втрати професійної працездатності (з 22 грудня 1999 року), і до них необхідно застосовувати закон, що діяв на момент виникнення правовідносин - встановлення стійкої втрати працездатності, а тому дійшов неправильного висновку про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди з відділення Фонду.

Як вбачається з матеріалів справи, з позовом до відділення Фонду про відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я, ОСОБА_2 звернувся 19 квітня 2017 року. З цього часу виникли правовідносини, на які поширює свою дію Закон України № 1105-ХІV (у редакції, чинній з 01 січня 2015 року). Оскільки на час виникнення спірних правовідносин вказаний Закон покладав відповідальність за відшкодування моральної шкоди на роботодавця і не передбачав можливості такого відшкодування Фондом, а тому правові підстави для задоволення позову відсутні. Ліквідація роботодавця не тягне за собою відповідальність Фонду.

Суди першої і апеляційної інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин положення законодавства, чинного на час встановлення позивачу стійкої втрати працездатності, а не на час заявлення вимог про відшкодування шкоди, тобто на день звернення до суду із відповідним позовом, що призвело до неправильного вирішення справи.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Костянтинівського відділення задовольнити.

Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 02 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 вересня 2017 року скасувати.

Відмовити ОСОБА_2у задоволенні позову до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Костянтинівці Донецької області про відшкодування моральної шкоди, завданої трудовим каліцтвом при виконанні трудових обов'язків внаслідок виробничої травми.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта