Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.03.2020 року у справі №442/928/19
Постанова КЦС ВП від 05.04.2022 року у справі №442/928/19

Постанова

Іменем України

05 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 442/928/19

провадження № 61-14216 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,

Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Львівського апеляційного суду від 15 липня 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 14 листопада 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Манзілевською Т. С. та зареєстрованого в реєстрі за № 1122, вона

є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 . Земельна ділянка, на якій розташовано вказаний житловий будинок, також належить їй на праві власності.

Вказувала, що ОСОБА_2 є її колишнім чоловіком, шлюб між ними розірвано рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 квітня 2016 року (справа № 442/1583/16). Проте він проживає

у вказаному будинку, чим чинить їй перешкоди у здійсненні права власності, зокрема, права володіння та користування житловим будинком, створює конфліктні ситуації, веде маргінальний образ життя, вчиняє сварки, тобто створює небезпеку для її життя та здоров`я, оскільки вона позбавлена права на мирне володіння та користування своєю власністю.

З урахуванням наведеного, посилаючись на статті 319 391 ЦК України, статті 116 157 ЖК Української РСР, ОСОБА_1 просила суд усунути

їй перешкоди у здійсненні власником права користування

та розпорядження указаним житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 із займаного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 25 червня 2019 року у складі судді Гарасимків Л. І. позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування

та розпорядження належним їй на праві власності житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 із житлового будинку

АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено факт протиправної поведінки відповідача, який створює для неї неможливі умови для проживання. Відповідач вчиняє сварки, створюючи

ОСОБА_1 небезпеку для життя та її здоров`я, що підтверджується відповідними судовими рішеннями та протоколами про адміністративні правопорушення за статтею 173-2 КУпАП (вчинення домашнього насильства), тобто порушення відповідачем правил співжиття носить систематичний характер і робить неможливим для позивача проживання

з ним в одному будинку. При цьому суд одночасно послався як на норми

ЦК України про захист права власності, так і на статті 116,

157 ЖК Української РСР.

Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій

Постановою Львівського апеляційного суду від 21 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 25 червня 2019 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановлю Верховного Суду від 17 лютого 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шемеляка М. С., задоволено частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-3893св20).

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

Останньою постановою Львівського апеляційного суду від 15 липня

2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 25 червня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що сторони у спорі

при створенні сім`ї вважали, що їх відносини, як чоловіка та жінки у шлюбі,

є постійними, необмеженими у часі, а тому реєстрація відповідача

у спірному будинку проводилася як члена сім`ї. Тобто їх права, у тому числі

й житлові, розглядалися як постійні. Припинення сімейних правовідносин, втрата чоловіком статусу члена сім`ї, саме по собі не тягне втрату користування житловим приміщенням відповідачем.

Виконуючи вказівки суду касаційної інстанції та досліджуючи питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком, апеляційний суд указав, що суд першої інстанції при вирішенні спору помилково виходив із того, що ОСОБА_1 є власником будинку, а шлюб із відповідачем розірвано, тому останній немає права користуватися її власністю без згоди на це, не врахувавши час притягнення відповідача до адміністративної відповідальності й не надавши правову оцінку іншим фактичним обставинам справи.

Зокрема, апеляційний суд урахував обставини, встановлені рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 травня

2018 року у справі № 442/509/16-ц за заявою Опаківської сільської ради Дрогобицького району Львівської області (далі - сільська рада)

про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 квітня 2016 року у справі

за позовом ОСОБА_1 до сільської ради про визнання права власності в порядку спадкування, яку було задоволено, а рішення суду першої інстанції скасовано за нововиявленими обставинами та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У вказаній справі було встановлено, що після смерті баби позивачки -

ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина

на житловий будинок, загальною площею 68,6 кв. м, житловою площею

34,7 кв. м. Проте, за рішенням районного суду від 25 квітня 2016 року право власності за ОСОБА_4 визнано на житловий будинок, загальною площею 131,20 кв. м, житловою площею 65,80 кв. м. У 2013 році

ОСОБА_2 , за час шлюбу, здійснив прибудову до спірного будинку,

внаслідок чого збільшилася його площа.

Крім того, відповідач проживає у спірному будинку, який є єдиним його житлом.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено нормами СК України й воно ділиться між ними в натурі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду й залишити

в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду,

а також належним чином не дослідив зібрані у справі докази,

що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року клопотання

ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 15 липня 2021 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі й витребувано цивільну справу № 442/928/19 із Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області. Надіслано учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що спірний житловий будинок є її приватною власністю, а шлюб між сторонами розірвано судовим рішенням, однак відповідач безпідставно продовжує проживати у будинку.

При цьому відповідач постійно вчиняє конфлікти, що унеможливлює спільне проживання сторін у спорі у будинку, на підтвердження чого нею надано докази, які не враховано апеляційним судом при вирішенні спору. Час притягнення відповідача до адміністративної відповідальності не має правового значення, оскільки систематичність протиправної поведінки ОСОБА_2 визначається кількісним показником, а не часом вчинення адміністративних правопорушень. Факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення свідчить про те, що застосовані заходи впливу

є безрезультатними.

Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду у подібних,

на думку заявника, справах.

Також зазначає, що обставини, встановлені рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 травня 2018 року у справі

№ 442/509/16-ц, зокрема, що добудова до спірного будинку здійснена відповідачем і є спільною сумісною власністю подружжя, не можуть вважатися преюдиційними для справи, яка переглядається, оскільки являють собою лише оцінку судом обставин указаної справи.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно

у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства,

що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом

чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до положень статті 47 Конституції України кожен має право

на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно

або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 3 СК Українипередбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права

та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК Української РСР.

Відповідно до статті 150 ЖК Української РСРгромадяни, які мають

у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші

не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСРчлени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі),

що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені

в частині другійстатті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин

з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162цього Кодексу.

У статті 7 ЖК Української РСР закріплено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права

чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється

у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках

і в порядку, встановлених законом.

Власник житлового будинку має право використовувати помешкання

для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України).

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна

має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406

ЦК України.

З урахуванням вказівок суду касаційної інстанції, апеляційний суд при новому перегляді справи вірно врахував, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі.

Тобто їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. Припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі

не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право

на користування цим житлом відповідно до закону.

Таким чином, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги

як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням,

та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18) і від 09 жовтня 2019 року

у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено,

що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть

з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності

у будь-який час.

Питання про визнання припиненим права користування житлом

та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника

на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК Української РСР.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказівки суду касаційної інстанції, з яких було скасовано попереднє судове рішення апеляційного суду, зробив обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , а тому правильно скасуваврішення суду першої інстанції.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції дослідив питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком, а також обставини щодо об`єкта нерухомого майна.

При цьому враховано обставини, встановлені у рішенні Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 травня 2018 року у справі

№ 442/509/16-ц за заявою сільська рада про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1

до сільської ради про визнання права власності в порядку спадкування,

яку було задоволено, а рішення суду першої інстанції скасовано

за нововиявленими обставинами та прийнято нове судове рішення

про відмову у задоволенні позову.

У вищевказаній справі було встановлено, що після смерті баби позивачки - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина

на житловий будинок, загальною площею 68,6 кв. м, житловою площею

34,7 кв. м (спірний житловий будинок). Проте за рішенням суду першої інстанції від 25 квітня 2016 року право власності за ОСОБА_4 визнано на житловий будинок, загальною площею 131, 20 кв. м, житловою площею 65,80 кв. м.

Крім того, суд апеляційної інстанції, вказавши про помилковість застосування до спірних правовідносин районним судом статті 116

ЖК Української РСР, відмовив у позові не з підстав відсутності систематичного порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для позивача проживання з ним в одному будинку, а виходив із встановлених фактичних обставин цієї справи та наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, врахувавши при цьому обставини, яким суд першої інстанції взагалі не надав правової оцінки.

Із цих самих підстав колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги

на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19),

так як у справах встановлені різні фактичні обставини, а тому й різне правозастосування.

При цьому апеляційним судом правильно враховано той факт,

що відповідач постійно проживає у спірному будинку, який є його єдиним житлом.

Доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними, так як зводяться до особистої незгоди заявника касаційної скарги із оскаржуваним судовим рішенням, що не може бути підставою для його скасування.

Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги, що в указаному спорі лише встановлено відсутність правових підстав для виселення відповідача без надання іншого житла, а не вирішувався майновий спір, зокрема про поділ майна подружжя.

Висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду у подібних справах. При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції в силу положень частини п`ятої статті 411 ЦПК України врахував висновки суду касаційної інстанції, з яких було скасовано постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2020 року, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-3893св20). Цим самим суд апеляційної інстанції виконав вимогу частини п`ятої статті 411 ЦПК України, згідно з якою висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Судом апеляційної інстанції під час нового розгляду справи всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому,

так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення

є мотивованими (частина третя статті 89 ЦПК України).

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом

не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити

без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 15 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць